Коментар тижня від Василя КОЖЕЛЯНКА
Якщо ви побачите, що ваш ближній плаче – нехай, не розраджуйте його: голосіння за втраченими можливостями – це природний стан середньостатистичного українця. Такий він – сидить десь у степу на могилі, грає на бандурі і співає "Було колись в Україні ревіли майдани…" Ні, про "майдани" – це з іншого часу, це з майбутнього, тому він і на могилі не сидітиме, і на кобзі не гратиме, але те, що співати буде – незаперечно.
За багатьма ознаками ми поволі входимо у черговий застій. Про це свідчить те, що Україна, схоже, не буде активізувати свій "сяйливий шлях" до Європи, а конкретніше до ЄС і НАТО. Назад (в СРСР) теж дороги немає, з Росією же зрозуміло – їм потрібен стабільний транзитний коридор і аби йшли у фарватері її політики. Залишається сидіти тут і застоюватися.
А в цьому стані найкраще створюються нові міфи і легенди (хоча й на основі історичних фактів). Україна такий досвід має. Взяти хоча б триста козаків з Берестечка, триста студентів Крут, на щастя, не було трьохсот замучених дисидентів-шістдесятників, зате згодом може з’явитися триста "студентів на граніті" (це при тому, що ці студенти були одними з небагатьох борців за незалежність тієї доби).
Чим далі ми будемо відходити від нинішнього часу, тим більше будемо медитувати над одвічним "а шо було б якби…". І випливатимуть з цього ностальгійного туману нові міфи. Наприклад, про Зачарованого принца, Золоту фею і Карабаса-Барабаса. Підуть легенди, достовірність яких уже ніхто не зможе перевірити. З’явиться народний епос у стилі реп. Але найграндіознішим буде міф про Європу, вступити в яку нам зашкодила лише якась дурниця, мало не погода. Ця міфологія не конче мусить бути винятково помаранчевою, на виборців біло-синіх теж це чекає. Вони тепер стають на початок того шляху, на якому "майданівці" перебували у січні 2005 року. Що буде далі, не важко спрогнозувати – розчарування, депресія, зневіра. Схід і Захід нарешті з’єдналися. Тому міфи і легенди і в тих, і в тих будуть майже ідентичними. А головним супостатом у них фігуруватиме Зрада лукавая. Давня українська політична забава. Усе, як уже не раз було в історії України, яку справді без брому читати неможливо. З усього цього одне відрадно – Україна може запропонувати світовій політологічній думці нову схему історичного розвитку: плач – зрада – поразка – плач.
За багатьма ознаками ми поволі входимо у черговий застій. Про це свідчить те, що Україна, схоже, не буде активізувати свій "сяйливий шлях" до Європи, а конкретніше до ЄС і НАТО. Назад (в СРСР) теж дороги немає, з Росією же зрозуміло – їм потрібен стабільний транзитний коридор і аби йшли у фарватері її політики. Залишається сидіти тут і застоюватися.
А в цьому стані найкраще створюються нові міфи і легенди (хоча й на основі історичних фактів). Україна такий досвід має. Взяти хоча б триста козаків з Берестечка, триста студентів Крут, на щастя, не було трьохсот замучених дисидентів-шістдесятників, зате згодом може з’явитися триста "студентів на граніті" (це при тому, що ці студенти були одними з небагатьох борців за незалежність тієї доби).
Чим далі ми будемо відходити від нинішнього часу, тим більше будемо медитувати над одвічним "а шо було б якби…". І випливатимуть з цього ностальгійного туману нові міфи. Наприклад, про Зачарованого принца, Золоту фею і Карабаса-Барабаса. Підуть легенди, достовірність яких уже ніхто не зможе перевірити. З’явиться народний епос у стилі реп. Але найграндіознішим буде міф про Європу, вступити в яку нам зашкодила лише якась дурниця, мало не погода. Ця міфологія не конче мусить бути винятково помаранчевою, на виборців біло-синіх теж це чекає. Вони тепер стають на початок того шляху, на якому "майданівці" перебували у січні 2005 року. Що буде далі, не важко спрогнозувати – розчарування, депресія, зневіра. Схід і Захід нарешті з’єдналися. Тому міфи і легенди і в тих, і в тих будуть майже ідентичними. А головним супостатом у них фігуруватиме Зрада лукавая. Давня українська політична забава. Усе, як уже не раз було в історії України, яку справді без брому читати неможливо. З усього цього одне відрадно – Україна може запропонувати світовій політологічній думці нову схему історичного розвитку: плач – зрада – поразка – плач.
Повернутися назад