Паскар має «олімпійське срібло» і мріє про Олімпіаду 2012 року
До "золота" юнацького Чемпіонату Європи з боротьби дзюдо 16-річний Роман Паскар з Маршинців Новоселицького району днями додав "срібло" Європейського юнацького олімпійського фестивалю у Сербії. У вирішальному поєдинку син і вихованець Юрія Паскаря, як і на Євро, зійшовся з азербайджанцем Ельсевар Садіг-Зада. Цього разу фортуна посміхнулася дзюдоїсту з Азербайджану.
По приїзді з Бєлграда Паскарів на вокзалі у Чернівцях зустріли представники обласної влади, "колосівські боси" та журналісти. Там Роман і дав перше на рідній землі інтерв’ю в статусі чемпіона Європи.
– Юнацький Чемпіонат Європи та Європейський юнацький олімпійський фестиваль – твої перші серйозні міжнародні старти…
– Такі змагання суттєво відрізняються від звичайних міжнародних турнірів. Одна назва чого вартує! Інші емоції, хвилювання, мотивація. І в кожній ваговій категорії декілька десятків "горящих" очей, які прагнуть здобути медалі.
– Перед Євро ти був особливо "зарядженим" на перемогу. З чим це було пов’язано?
– Річ у тому, що під час параду відкриття фіналу обласних сільських ігор в Новоселиці я пообіцяв привезти медаль. Всі на мене сподівалися, тому робив все для того, аби виправдати надії.
– Ти знав, що в Маршинцях ледь не все село дивиться за двобоями на Євро?
– Дізнався після змагань, коли подзвонив додому – тато сказав. Приємо, звісно, що земляки вболівали. І ще приємніше, що було за що вболівати.
– Як мама відреагувала на європейське "золото"?
– Тато розповідав, що плакала від щастя. Казала: "Може, це не Чемпіонат Європи, а якийсь турнір". Коли ми побачилися в Києві, це вже був залишок емоцій. Але все одно 5 хвилин не міг вирватися з її міцних обіймів (сміється – авт).
– Мама теж спортсменка?
– У шкільні часи займалася трохи легкою атлетикою. Так що гени у мене "спортивні" – дісталися від обох батьків. І покійний дідусь Михайло займався свого часу важкою атлетикою. Сім’я у нас спортивна, тож мені нікуди було діватися, крім спорту (сміється – авт.). Коли ми жили ще в Молдові, якось я, будучи ще зовсім малим, заліз до шафи і побачив там батьківське кімоно. Запитав, що це таке. Він каже: "Коли підростеш – зрозумієш". Тепер розумію (сміється – авт.).
– Ти бачив тата на татамі в дії?
– Бачив. Маленьким не дуже усвідомлював, що він там робить. Просто радів, коли тато приносив додому для мене чергову "іграшку" – медаль. Коли трішки підріс, почав розуміти, що це за боротьба і "з чим її їдять". Але навіть не міг і мріяти, що колись буду чемпіоном Європи.
– З якого віку ти подався у дзюдо?
– Десь із 5 років. Дідусь із садочка привозив на велосипеді в зал боротьби. Так що я виріс у цьому залі. Це, можна сказати, для мене другий дім.
– Подібна до дзюдо боротьба самбо – менш представницька і, відповідно, в ній легше досягти міжнародних успіхів. Не було спокуси легшим шляхом дістатися високих п’єдесталів?
– По-перше, самбо – не така чиста й відверта боротьба. У дзюдо – особлива повага до суперника, майже все чесно. Одне слово, самбо мені не подобається. Та й батько змагався у дзюдо. Особисто мені легші успіхи задоволення не приносять. Самбо можу використовувати хіба що в рамках підготовки до важливих стартів у дзюдо.
– До речі, про чесність у дзюдо. Батько і тренер не згідний з рефері, які зафіксували чисту перемогу азербайджанця у фіналі європейських ігор. Що ти думаєш з цього приводу?
– З боку, мабуть, видно краще. У будь-якому разі, після бою кулаками не махають. Сам винен – пропустив результативну дію суперника. Залишалося привітати його з перемогою, як три тижні тому він мене вітав. Зійшовши з татамі, я на емоціях сказав татові, що буду "ганяти" вагу до 55 кг, доки не "розберуся" з азербайджанцем ще раз. Хочу довести, що то була випадковість. Хоча в спорті ніхто не може завжди перемагати.
– Може, залишиш "помсту" на олімпійський 2012 рік?
– Так довго "мучитися" я не зможу (сміється – авт). Сподіваюсь, буде раніше нагода поборотися з ним. Хоча я не проти зустрічі в олімпійському фіналі (сміється – авт). Якщо серйозно, то про Олімпіаду мрію, але усвідомлюю, що навіть здобути путівку на ці змагання буде надзвичайно важко. Потрібно багато і наполегливо працювати, багато чим жертвувати.
– І чим довелося жертвувати заради цих успіхів?
– Наприклад, на дискотеки ходжу рідко і не затримуюся допізна. І взагалі – постійно ходжу як "під прицілом" – у батька-тренера та директора клубу "Колос" Георгія Кирила. Мушу контролювати всі свої дії, щоби про мене не міг ніхто нічого поганого сказати.
– Тепер, мабуть, найважче буде уникнути "зіркової хвороби"?
– Не дуже цим переймаюся. Кажу ж, що ходжу "під прицілом" – тато і Кирил не дадуть мені "захворіти" (сміється – авт).
По приїзді з Бєлграда Паскарів на вокзалі у Чернівцях зустріли представники обласної влади, "колосівські боси" та журналісти. Там Роман і дав перше на рідній землі інтерв’ю в статусі чемпіона Європи.
– Юнацький Чемпіонат Європи та Європейський юнацький олімпійський фестиваль – твої перші серйозні міжнародні старти…
– Такі змагання суттєво відрізняються від звичайних міжнародних турнірів. Одна назва чого вартує! Інші емоції, хвилювання, мотивація. І в кожній ваговій категорії декілька десятків "горящих" очей, які прагнуть здобути медалі.
– Перед Євро ти був особливо "зарядженим" на перемогу. З чим це було пов’язано?
– Річ у тому, що під час параду відкриття фіналу обласних сільських ігор в Новоселиці я пообіцяв привезти медаль. Всі на мене сподівалися, тому робив все для того, аби виправдати надії.
– Ти знав, що в Маршинцях ледь не все село дивиться за двобоями на Євро?
– Дізнався після змагань, коли подзвонив додому – тато сказав. Приємо, звісно, що земляки вболівали. І ще приємніше, що було за що вболівати.
– Як мама відреагувала на європейське "золото"?
– Тато розповідав, що плакала від щастя. Казала: "Може, це не Чемпіонат Європи, а якийсь турнір". Коли ми побачилися в Києві, це вже був залишок емоцій. Але все одно 5 хвилин не міг вирватися з її міцних обіймів (сміється – авт).
– Мама теж спортсменка?
– У шкільні часи займалася трохи легкою атлетикою. Так що гени у мене "спортивні" – дісталися від обох батьків. І покійний дідусь Михайло займався свого часу важкою атлетикою. Сім’я у нас спортивна, тож мені нікуди було діватися, крім спорту (сміється – авт.). Коли ми жили ще в Молдові, якось я, будучи ще зовсім малим, заліз до шафи і побачив там батьківське кімоно. Запитав, що це таке. Він каже: "Коли підростеш – зрозумієш". Тепер розумію (сміється – авт.).
– Ти бачив тата на татамі в дії?
– Бачив. Маленьким не дуже усвідомлював, що він там робить. Просто радів, коли тато приносив додому для мене чергову "іграшку" – медаль. Коли трішки підріс, почав розуміти, що це за боротьба і "з чим її їдять". Але навіть не міг і мріяти, що колись буду чемпіоном Європи.
– З якого віку ти подався у дзюдо?
– Десь із 5 років. Дідусь із садочка привозив на велосипеді в зал боротьби. Так що я виріс у цьому залі. Це, можна сказати, для мене другий дім.
– Подібна до дзюдо боротьба самбо – менш представницька і, відповідно, в ній легше досягти міжнародних успіхів. Не було спокуси легшим шляхом дістатися високих п’єдесталів?
– По-перше, самбо – не така чиста й відверта боротьба. У дзюдо – особлива повага до суперника, майже все чесно. Одне слово, самбо мені не подобається. Та й батько змагався у дзюдо. Особисто мені легші успіхи задоволення не приносять. Самбо можу використовувати хіба що в рамках підготовки до важливих стартів у дзюдо.
– До речі, про чесність у дзюдо. Батько і тренер не згідний з рефері, які зафіксували чисту перемогу азербайджанця у фіналі європейських ігор. Що ти думаєш з цього приводу?
– З боку, мабуть, видно краще. У будь-якому разі, після бою кулаками не махають. Сам винен – пропустив результативну дію суперника. Залишалося привітати його з перемогою, як три тижні тому він мене вітав. Зійшовши з татамі, я на емоціях сказав татові, що буду "ганяти" вагу до 55 кг, доки не "розберуся" з азербайджанцем ще раз. Хочу довести, що то була випадковість. Хоча в спорті ніхто не може завжди перемагати.
– Може, залишиш "помсту" на олімпійський 2012 рік?
– Так довго "мучитися" я не зможу (сміється – авт). Сподіваюсь, буде раніше нагода поборотися з ним. Хоча я не проти зустрічі в олімпійському фіналі (сміється – авт). Якщо серйозно, то про Олімпіаду мрію, але усвідомлюю, що навіть здобути путівку на ці змагання буде надзвичайно важко. Потрібно багато і наполегливо працювати, багато чим жертвувати.
– І чим довелося жертвувати заради цих успіхів?
– Наприклад, на дискотеки ходжу рідко і не затримуюся допізна. І взагалі – постійно ходжу як "під прицілом" – у батька-тренера та директора клубу "Колос" Георгія Кирила. Мушу контролювати всі свої дії, щоби про мене не міг ніхто нічого поганого сказати.
– Тепер, мабуть, найважче буде уникнути "зіркової хвороби"?
– Не дуже цим переймаюся. Кажу ж, що ходжу "під прицілом" – тато і Кирил не дадуть мені "захворіти" (сміється – авт).
Повернутися назад