Спортивний ювілей з космічним підтекстом
Його тепер більше знають як одного з "наймоторніших" викладачів фізичного виховання місцевих навчальних закладів. Хоча в короткій тренерській кар’єрі він встиг залишити слід, про який не могли і мріяти більшість наших тренерів з десятками років стажу за плечима – його учень свого часу представляв Радянський Союз на чемпіонаті Європи.
Уродженець Нижніх Станівців Кіцманського району Іван Остап’юк закінчив тренерський факультет Львівського інституту фізкультури, попрацював трішки тренером навіть разом із наставником Івана Гешка Георгієм Миронюком – у Кіцманській ДЮСШ, а також в обласній ДЮСШ "Колосок". Встиг "відкрити" майбутнього чемпіона СРСР Михайла Пужняка і незабаром перейшов на викладацьку роботу до Чернівецького технікуму залізничного транспорту, з яким доля пов’язала його 1985 року. На новому місці Іван Степанович теж запрацював дуже плідно – принаймні далеко не кожен наш технікум може похвалитися перемогою в українській спартакіаді з кросу, яку Остап’юк здобув зі своєю командою. Тому й заслужив він особливу повагу серед колег. Недарма з 50-річчям, яке тренер і педагог святкував цими днями, його вітали і владні високопосадовці, і керівники навчальних закладів, і відомі спортсмени, і навіть брат першого космонавта незалежної України Сергій Каденюк.
Працював разом з тренером Івана Гешка
– Які події зі спортивного життя вважаєте найбільш зірковими – власні спортивні перемоги, запалену зірочку Михайла Пужняка, успіхи очолюваної технікумівської команди чи щось інше? – поцікавилися ми в Івана Остап’юка в день ювілею.
– Все перелічене – для мене дуже дороге. Як зараз бачу перед очима, як 1984 року на змаганнях помітив невисокого хлопчика Михайла Пужняка, запросив до себе тренуватися. 1985-го він почав приїжджати до Чернівців на тренування, у вересні того ж року я перейшов на роботу до залізничного технікуму, і Михайло почав тренуватися під керівництвом досвідченого Георгія Істратія. А вже 1987 року він виграв юніорський чемпіонат СРСР! У нього були дуже швидкі успіхи. Гадаю, якби я не перейшов на педагогічну роботу, можливо, ще не один талант вдалося би знайти. Працював я, до речі, і в Кіцманській ДЮСШ – разом з добре відомим Георгієм Миронюком, який був моїм першим тренером. Він якось запитував мене, чи не шкодую, що не залишився працювати там. Що було – те минуло… У технікумі я був пов’язаний не лише з фізичною культурою, а й зі спортом. З 1987 року наш технікум вісім разів поспіль вигравав першість області з кросу. Перемогли ми і на останній за часів Союзу українській спартакіаді серед технікумів з кросу (і того ж дня посіли третє місце в легкій атлетиці). Серед наших студентів були і відомі спортсмени, такі, як перший серед буковинців переможець Спартакіади України з марафону Ігор Сурла та інші. А власна кар’єра... Колись рекордсмен України з бігу на 10000 м Павло Андрєєв, вже будучи тренером, говорив мені, що я, мовляв, мав би бігти стипл-чез (3000 м з/п) за 8 хв 35 сек., як кажуть, із заплющеними очима. Але я, мабуть, дуже хвилювався, тому залишився з кращим результатом 8.46,8, лише трішки не дотягнув до майстрівського рівня. Але цей рекорд області, встановлений на Кубку СРСР, тримається з 1984 року і досі. Ігор Сурла, коли був другим на клубному Кубку Європи, мій рекорд не побив. Вигравав я у Мінську Кубок інститутів фізкультури, тоді пробіг 3000 м у приміщенні за 8 хв. 16 сек. Наш Львівський інститут фізкультури посів там друге місце, за нас тоді виступав і чернівецький чемпіон Європи зі стрибків у висоту Сергій Сенюков, ми з ним закінчували навчання в одній групі. Вигравав я і союзну першість товариства "Буревісник" (стипл), третім був на всесоюзній профспілковій першості (2000 м з/п – 5 хв. 39 сек.). Ще мені казали, що з моїм легким стилем бігу варто було спеціалізуватися на десятці, а я "мучив" той стипл (сміється – авт.). Тренери, як кажуть, мають своє продовження у своїх учнях. Тож після швидкого сходження Пужняка мені швидко довелося забути про власні перемоги.
Брат космонавта змінив мені прізвище
– Кажуть, ваше життя пов’язане навіть із космосом?..
– Через Сергія Каденюка – брата-близнюка першого космонавта незалежної України. З Леонідом ми переважно телефоном спілкувалися. І коли він готувався у космічному центрі в Москві, і коли готувався до польоту в США. А з Сергієм познайомилися, коли я прийшов працювати тренером до ДЮСШ "Колосок", де він був граючим директором, а я став граючим тренером. Він бігав марафон близько до нормативу майстра спорту. Не дотягнув лічені секунди до цього звання. Потоваришували з ним. Підтримували зв’язок, коли він жив у Москві. Завжди приємно було, що вони з братом там завжди спілкувалися українською. Був навіть такий випадок, коли Сергій, працюючи у спортивних структурах у Москві, запросив мене на Великдень на столичний крос "Правди". Заявили мене на першість столиці за Брежнєвський район. Думали, яке прізвище написати. Сергій каже: "Ну, Остап’юк точно не підходить – надто западенське. Раз ти Степанович, будеш Степановим". Просив не "лізти" у призери. Але я прибіг на дистанції 8 км другим у забізі і третім загалом. Під час нагородження почали цікавитися, звідки я. Кажу: "З Брежнєвського району". А вони: "Ми знаємо, за кого ти виступав, кажи, звідки приїхав. Тих, хто міг бути тут у першій десятці, ми знаємо в обличчя". Зупинилися на тому, що наступного дня я мав принести свої документи на прізвище Степанова, тоді і нагороди мали віддати. Сергій почав відшукувати в тому районі "підходящого" Степанова. Знайшов одного в інституті, але йому було під 70 років… Так я і не дізнався, що було в тих великих коробках, які давали призерам (сміється – авт.).
– Півсотні – розквіт сил для чоловіка. Визначилися із завданнями до наступного ювілею?
– До 100-ліття чи до 60-ліття? (сміється – авт.). Завдання? Триматися у формі. І буду щасливий, якщо знайду бодай ще один талант рівня Пужняка. Недарма ж я проводжу щороку технікумівський крос – з нагородами, призами. Повз мій "сканер" жоден талант в технікумі не пройде (сміється – авт.).
Уродженець Нижніх Станівців Кіцманського району Іван Остап’юк закінчив тренерський факультет Львівського інституту фізкультури, попрацював трішки тренером навіть разом із наставником Івана Гешка Георгієм Миронюком – у Кіцманській ДЮСШ, а також в обласній ДЮСШ "Колосок". Встиг "відкрити" майбутнього чемпіона СРСР Михайла Пужняка і незабаром перейшов на викладацьку роботу до Чернівецького технікуму залізничного транспорту, з яким доля пов’язала його 1985 року. На новому місці Іван Степанович теж запрацював дуже плідно – принаймні далеко не кожен наш технікум може похвалитися перемогою в українській спартакіаді з кросу, яку Остап’юк здобув зі своєю командою. Тому й заслужив він особливу повагу серед колег. Недарма з 50-річчям, яке тренер і педагог святкував цими днями, його вітали і владні високопосадовці, і керівники навчальних закладів, і відомі спортсмени, і навіть брат першого космонавта незалежної України Сергій Каденюк.
Працював разом з тренером Івана Гешка
– Які події зі спортивного життя вважаєте найбільш зірковими – власні спортивні перемоги, запалену зірочку Михайла Пужняка, успіхи очолюваної технікумівської команди чи щось інше? – поцікавилися ми в Івана Остап’юка в день ювілею.
– Все перелічене – для мене дуже дороге. Як зараз бачу перед очима, як 1984 року на змаганнях помітив невисокого хлопчика Михайла Пужняка, запросив до себе тренуватися. 1985-го він почав приїжджати до Чернівців на тренування, у вересні того ж року я перейшов на роботу до залізничного технікуму, і Михайло почав тренуватися під керівництвом досвідченого Георгія Істратія. А вже 1987 року він виграв юніорський чемпіонат СРСР! У нього були дуже швидкі успіхи. Гадаю, якби я не перейшов на педагогічну роботу, можливо, ще не один талант вдалося би знайти. Працював я, до речі, і в Кіцманській ДЮСШ – разом з добре відомим Георгієм Миронюком, який був моїм першим тренером. Він якось запитував мене, чи не шкодую, що не залишився працювати там. Що було – те минуло… У технікумі я був пов’язаний не лише з фізичною культурою, а й зі спортом. З 1987 року наш технікум вісім разів поспіль вигравав першість області з кросу. Перемогли ми і на останній за часів Союзу українській спартакіаді серед технікумів з кросу (і того ж дня посіли третє місце в легкій атлетиці). Серед наших студентів були і відомі спортсмени, такі, як перший серед буковинців переможець Спартакіади України з марафону Ігор Сурла та інші. А власна кар’єра... Колись рекордсмен України з бігу на 10000 м Павло Андрєєв, вже будучи тренером, говорив мені, що я, мовляв, мав би бігти стипл-чез (3000 м з/п) за 8 хв 35 сек., як кажуть, із заплющеними очима. Але я, мабуть, дуже хвилювався, тому залишився з кращим результатом 8.46,8, лише трішки не дотягнув до майстрівського рівня. Але цей рекорд області, встановлений на Кубку СРСР, тримається з 1984 року і досі. Ігор Сурла, коли був другим на клубному Кубку Європи, мій рекорд не побив. Вигравав я у Мінську Кубок інститутів фізкультури, тоді пробіг 3000 м у приміщенні за 8 хв. 16 сек. Наш Львівський інститут фізкультури посів там друге місце, за нас тоді виступав і чернівецький чемпіон Європи зі стрибків у висоту Сергій Сенюков, ми з ним закінчували навчання в одній групі. Вигравав я і союзну першість товариства "Буревісник" (стипл), третім був на всесоюзній профспілковій першості (2000 м з/п – 5 хв. 39 сек.). Ще мені казали, що з моїм легким стилем бігу варто було спеціалізуватися на десятці, а я "мучив" той стипл (сміється – авт.). Тренери, як кажуть, мають своє продовження у своїх учнях. Тож після швидкого сходження Пужняка мені швидко довелося забути про власні перемоги.
Брат космонавта змінив мені прізвище
– Кажуть, ваше життя пов’язане навіть із космосом?..
– Через Сергія Каденюка – брата-близнюка першого космонавта незалежної України. З Леонідом ми переважно телефоном спілкувалися. І коли він готувався у космічному центрі в Москві, і коли готувався до польоту в США. А з Сергієм познайомилися, коли я прийшов працювати тренером до ДЮСШ "Колосок", де він був граючим директором, а я став граючим тренером. Він бігав марафон близько до нормативу майстра спорту. Не дотягнув лічені секунди до цього звання. Потоваришували з ним. Підтримували зв’язок, коли він жив у Москві. Завжди приємно було, що вони з братом там завжди спілкувалися українською. Був навіть такий випадок, коли Сергій, працюючи у спортивних структурах у Москві, запросив мене на Великдень на столичний крос "Правди". Заявили мене на першість столиці за Брежнєвський район. Думали, яке прізвище написати. Сергій каже: "Ну, Остап’юк точно не підходить – надто западенське. Раз ти Степанович, будеш Степановим". Просив не "лізти" у призери. Але я прибіг на дистанції 8 км другим у забізі і третім загалом. Під час нагородження почали цікавитися, звідки я. Кажу: "З Брежнєвського району". А вони: "Ми знаємо, за кого ти виступав, кажи, звідки приїхав. Тих, хто міг бути тут у першій десятці, ми знаємо в обличчя". Зупинилися на тому, що наступного дня я мав принести свої документи на прізвище Степанова, тоді і нагороди мали віддати. Сергій почав відшукувати в тому районі "підходящого" Степанова. Знайшов одного в інституті, але йому було під 70 років… Так я і не дізнався, що було в тих великих коробках, які давали призерам (сміється – авт.).
– Півсотні – розквіт сил для чоловіка. Визначилися із завданнями до наступного ювілею?
– До 100-ліття чи до 60-ліття? (сміється – авт.). Завдання? Триматися у формі. І буду щасливий, якщо знайду бодай ще один талант рівня Пужняка. Недарма ж я проводжу щороку технікумівський крос – з нагородами, призами. Повз мій "сканер" жоден талант в технікумі не пройде (сміється – авт.).
Повернутися назад