Нова чемпіонка України мріє про Чемпіонат світу
З досьє "МБ".
Анастасія Залевська. Народилася 7 червня 1988 року у Чернівцях. Закінчила ЗОШ №4. Студентка 2-го курсу педагогічного факультету ЧНУ (спеціальність "Фізична культура і валеологія"). Боксом займається з 11 років під керівництвом Федора Бурми ("Спартак"). Перший успіх на національній арені –
II місце на дебютному Кубку України в Києві (в 16 років). 2005 р. –
II місце на Кубку України (66 кг). 2006 р. – I місце на Кубку України (Саки), III місце на Чемпіонаті України (Івано-Франківськ, 63 кг). 2007 р. – I місце на Чемпіонаті України (Ковель, 63 кг). З 2006 р. – працівник ТОВ "Ліга-Прім".
"Жіночий бокс
на телебаченні –
не справжній"
Так вважає новоспечена чемпіонка України з боксу Анастасія Залевська. На її думку, бої за участю Лейли Алі та інших всесвітньо відомих боксерок – це просто бійки.
Спершу 16-річну чернівчанку на дорослі змагання допускали за спеціальним дозволом. А у 18 років Настя вже зробила "золотий дубль" – виграла і Кубок, і Чемпіонат України.
– Сім’я у вас спортивна?
– У великому спорті ніхто не виступав. Але тато Роман Казимирович вже три роки займається боксом разом зі мною. І старший брат Тарас до армії 4 роки займався боксом.
– Брат пішов тому, що ти займалася?
– Ні, це я пішла тому, що він займався. У нього не було якихось вагомих успіхів, тому після армії покинув спорт.
– З братом вдома билися? Подушками, наприклад?
– Всім, що під руки потрапляло. Тарас на три роки старший. Але перемагав не завжди він (сміється – авт.)
– А з татом спаринги у залі бувають?
– Так, але я цього не люблю (сміється – авт.).
– Бокс – не зовсім жіночий вид. Яким було перше враження від нього?
– Нещодавно я мамі кажу: "Подруги вважають, що батьки у мене садисти, бо пустили в зал боксу дівчину". А мама відповіла: "Ти пішла в зал за компанію з братом. З першого тренування прийшла з такими емоціями: "Мамо, мені там так подобається, там цікаво, це моє!" Так я і прижилася в залі боксу. Реально я не думала, що буду займатися так, щоби виступати на змаганнях. Просто ходила на тренування, тому що було цікаво, а вдома – нудно.
– І коли це змінилося?
– Перші змагання, обласні, не здавалися для мене змаганнями у повному розумінні цього слова. Інша річ перші виїзні змагання – море вражень! Тоді увійшла в азарт і замислилася над тим, що бокс може бути для мене заняттям надовго.
– А кумирів вже маєш у боксі?
– У жіночому – це Анжела Торська, яка зараз боксує у професіоналах. А з чоловіків, крім Кличків, звісно, – напевно, Костя Дзю.
– Чи відчула зміни у ставленні до тебе після успіхів у спорті?
– Від друзів – ні. Вони знають мене просто як подругу, спорт для них – другорядне. А у тренера однозначно змінилося ставлення. І в університеті тепер не так сварять за пропуски, пов’язані з участю у змаганнях або зборах (сміється – авт.).
"Провокаторів вистачає,
але намагаюся уникати конфліктів"
– Як ти гадаєш, наскільки жіночий бокс може бути жіночим?
– Гадаю, це передусім залежить від самої спортсменки – як вона ставиться до занять боксом. І від тренера теж. Треба виховувати передусім спортсменку, а не боксерку. Наш земляк, колишній тренер збірної України Ільдар Шарафутдінов, після кожного тренування повторював: "Не забувайте, що ви дівчата, симпатичні, милі, привабливі. І ви завжди повинні залишатися передусім дівчатами, незалежно від того, чим ви займаєтеся".
– А є щось, що тобі не подобається в жіночому боксі?
– Наприклад, те, що по телевізору показують, – не жіночий бокс. Лейла Алі – не боксерка. Якби показали чемпіонат або Кубок України – ось це жіночий бокс. А показують просто бійку. Лейла, звісно, переважає теперішніх своїх суперниць. Але, на мою думку, якби проти неї вийшла наша Торська, Алі було би непереливки. У нас багато цікавих боксерок, яких майже ніхто не бачить...
– Себто ти більше за технічний бокс?
– Однозначно. Бокс – це мистецтво, а не просто бійка, що частіше показують по телевізору.
– На які жертви тобі доводиться йти заради боксу?
– Дуже багато часу йде на тренування, мало часу залишається для друзів, відпочинку, дискотек. Друзі ображаються, що не завжди можу прийти на дні народження, весілля тощо. Поки що лише цим жертвую.
– До речі, про дискотеки. В юному віці навички боксера можуть провокувати на якісь хуліганські дії...
– Провокаторів вистачає. Я стараюся бути вищою за це і уникати конфліктів. Сильна людина, на мою думку, повинна вміти залагоджувати будь-які конфлікти мирним шляхом. До того ж тренування достатньо змучують, щоби не було ані бажання, ані сил відповідати на провокації.
– Пірсинг – це стан душі?
– Швидше так.
– Давно зробила?
– Десь два роки тому. Тато був категорично проти цього всього.
– І як переконала?
– Разом з мамою умовили. У неї теж колись був пірсинг. Вона для мене, до речі, не лише мама, а й найближча подруга.
– Юних спортсменів часто запитують про мрії...
– Спорстмени зазвичай мріють взяти участь в Олімпійських іграх. Я ж мрію, щоби жіночий бокс увійшов до олімпійської програми. А мені поки що за щастя буде взяти участь у Чемпіонаті Європи або світу.
Анастасія Залевська. Народилася 7 червня 1988 року у Чернівцях. Закінчила ЗОШ №4. Студентка 2-го курсу педагогічного факультету ЧНУ (спеціальність "Фізична культура і валеологія"). Боксом займається з 11 років під керівництвом Федора Бурми ("Спартак"). Перший успіх на національній арені –
II місце на дебютному Кубку України в Києві (в 16 років). 2005 р. –
II місце на Кубку України (66 кг). 2006 р. – I місце на Кубку України (Саки), III місце на Чемпіонаті України (Івано-Франківськ, 63 кг). 2007 р. – I місце на Чемпіонаті України (Ковель, 63 кг). З 2006 р. – працівник ТОВ "Ліга-Прім".
"Жіночий бокс
на телебаченні –
не справжній"
Так вважає новоспечена чемпіонка України з боксу Анастасія Залевська. На її думку, бої за участю Лейли Алі та інших всесвітньо відомих боксерок – це просто бійки.
Спершу 16-річну чернівчанку на дорослі змагання допускали за спеціальним дозволом. А у 18 років Настя вже зробила "золотий дубль" – виграла і Кубок, і Чемпіонат України.
– Сім’я у вас спортивна?
– У великому спорті ніхто не виступав. Але тато Роман Казимирович вже три роки займається боксом разом зі мною. І старший брат Тарас до армії 4 роки займався боксом.
– Брат пішов тому, що ти займалася?
– Ні, це я пішла тому, що він займався. У нього не було якихось вагомих успіхів, тому після армії покинув спорт.
– З братом вдома билися? Подушками, наприклад?
– Всім, що під руки потрапляло. Тарас на три роки старший. Але перемагав не завжди він (сміється – авт.)
– А з татом спаринги у залі бувають?
– Так, але я цього не люблю (сміється – авт.).
– Бокс – не зовсім жіночий вид. Яким було перше враження від нього?
– Нещодавно я мамі кажу: "Подруги вважають, що батьки у мене садисти, бо пустили в зал боксу дівчину". А мама відповіла: "Ти пішла в зал за компанію з братом. З першого тренування прийшла з такими емоціями: "Мамо, мені там так подобається, там цікаво, це моє!" Так я і прижилася в залі боксу. Реально я не думала, що буду займатися так, щоби виступати на змаганнях. Просто ходила на тренування, тому що було цікаво, а вдома – нудно.
– І коли це змінилося?
– Перші змагання, обласні, не здавалися для мене змаганнями у повному розумінні цього слова. Інша річ перші виїзні змагання – море вражень! Тоді увійшла в азарт і замислилася над тим, що бокс може бути для мене заняттям надовго.
– А кумирів вже маєш у боксі?
– У жіночому – це Анжела Торська, яка зараз боксує у професіоналах. А з чоловіків, крім Кличків, звісно, – напевно, Костя Дзю.
– Чи відчула зміни у ставленні до тебе після успіхів у спорті?
– Від друзів – ні. Вони знають мене просто як подругу, спорт для них – другорядне. А у тренера однозначно змінилося ставлення. І в університеті тепер не так сварять за пропуски, пов’язані з участю у змаганнях або зборах (сміється – авт.).
"Провокаторів вистачає,
але намагаюся уникати конфліктів"
– Як ти гадаєш, наскільки жіночий бокс може бути жіночим?
– Гадаю, це передусім залежить від самої спортсменки – як вона ставиться до занять боксом. І від тренера теж. Треба виховувати передусім спортсменку, а не боксерку. Наш земляк, колишній тренер збірної України Ільдар Шарафутдінов, після кожного тренування повторював: "Не забувайте, що ви дівчата, симпатичні, милі, привабливі. І ви завжди повинні залишатися передусім дівчатами, незалежно від того, чим ви займаєтеся".
– А є щось, що тобі не подобається в жіночому боксі?
– Наприклад, те, що по телевізору показують, – не жіночий бокс. Лейла Алі – не боксерка. Якби показали чемпіонат або Кубок України – ось це жіночий бокс. А показують просто бійку. Лейла, звісно, переважає теперішніх своїх суперниць. Але, на мою думку, якби проти неї вийшла наша Торська, Алі було би непереливки. У нас багато цікавих боксерок, яких майже ніхто не бачить...
– Себто ти більше за технічний бокс?
– Однозначно. Бокс – це мистецтво, а не просто бійка, що частіше показують по телевізору.
– На які жертви тобі доводиться йти заради боксу?
– Дуже багато часу йде на тренування, мало часу залишається для друзів, відпочинку, дискотек. Друзі ображаються, що не завжди можу прийти на дні народження, весілля тощо. Поки що лише цим жертвую.
– До речі, про дискотеки. В юному віці навички боксера можуть провокувати на якісь хуліганські дії...
– Провокаторів вистачає. Я стараюся бути вищою за це і уникати конфліктів. Сильна людина, на мою думку, повинна вміти залагоджувати будь-які конфлікти мирним шляхом. До того ж тренування достатньо змучують, щоби не було ані бажання, ані сил відповідати на провокації.
– Пірсинг – це стан душі?
– Швидше так.
– Давно зробила?
– Десь два роки тому. Тато був категорично проти цього всього.
– І як переконала?
– Разом з мамою умовили. У неї теж колись був пірсинг. Вона для мене, до речі, не лише мама, а й найближча подруга.
– Юних спортсменів часто запитують про мрії...
– Спорстмени зазвичай мріють взяти участь в Олімпійських іграх. Я ж мрію, щоби жіночий бокс увійшов до олімпійської програми. А мені поки що за щастя буде взяти участь у Чемпіонаті Європи або світу.
Повернутися назад