Культтуризм від Олександра БОЙЧЕНКО
Сьогодні у нас на порядку денному нова збірка Сергія Жадана "Марадона". Але спочатку – Юра Зойфер. Бо якраз 8 грудня виповнюється 95 років від дня народження цього, за словами Альберта Фукса, "найобдарованішого австрійського письменника своєї генерації", якому не бракувало "ні трагічної сили, ні глибокого філософського погляду, ні гумору – лише кілька років життя". Російськомовний єврей родом із Харкова, Юра Зойфер на початку 30-х років стає зіркою німецькомовного віденського "андеграунду", активним виразником лівої антифашистської ідеї, автором блискучих політичних віршів, сатир, зонгів і драм для "малої сцени", написаних у карнавально-сміхових традиціях віденського народного театру. У 26-річному віці Юра Зойфер загинув у Бухенвальді. Слід зауважити, що ми, чернівчани, можемо вважати себе певною мірою причетними до його творчості, адже перша і досі єдина в Україні книга цього автора вийшла друком у видавництві газети "Молодий буковинець" ("Асторія та інші історії", переклад Петра Рихла, 1996 рік).
Гаразд, а Жадан як з усім цим пов’язаний? – запитаєте ви. Пов’язаний. І не лише харківською пропискою, закінченою колись германістикою та безкінечно лівими переконаннями. Справа в тому, що третя частина Жаданової збірки так і називається: "Радіошансон (вісім історій про Юру Зойфера)". Щоправда, якось конкретніше впізнати самого Зойфера в цих історіях про шулерів, проституток, кишенькових злодіїв та інших проповідників мені не вдалося, але, з другого боку, заголовковому футбольному генію Марадоні пощастило ще менше, ніж Юрі Зойферу, бо на цілу книжку про нього є лише одна згадка, та й та – у зв’язку з кокаїном.
З-поміж інших видатних постатей особливе місце в книжці займають Марцін Свєтліцький, Чарлз Буковськи і Пауль Целан, перекладам з яких і стилістичній грі з якими присвячено окремий розділ – "Список використаної літератури". Суто з літературознавчого погляду, логіку цього розділу, як і композиційну логіку збірки загалом, пояснити нелегко. Бо ніби який стосунок має Дієго Армандо Марадона до українських весільних і рекрутських пісень; і який стосунок ці пісні мають до грибів Донбасу або перманентно напруженої криміногенної ситуації в Харкові (себто який стосунок взагалі мають Донбас і Харків до українських пісень?); і як харківська криміногенна ситуація з усіма її "зухвалими молодиками у святкових спортивних костюмах" пов’язана з творчістю Пауля Целана; і що спільного у Целана з Чарлзом Буковськи та Марціном Свєтліцьким (хоча Буковськи як такий зі Свєтліцьким як таким справді мають чимало спільного: див. текст "Водка, папіроси"); і як перегукується Марцін Свєтліцький з Юрою Зойфером, а Юра Зойфер з "Радіошансоном", а "Радіошансон" – знову з Дієго Армандо Марадоною? Єдине, що зрозуміти неважко, – це паралель між тим, "хто продавав кокаїн Марадоні", і тим, "хто підносив губку із оцтом" – так що в підсумку Марадона, як і Ісус, мав достатньо підстав сказати, розкинувши руки: "Я повернуся ще, суки".
Крім логіки, однак, у літературі існують і більш важливі речі. Зокрема, у Жадана – про це вже свого часу писала Леся Ганжа – естетика явно сильніша за логіку. Тобто він, щоразу знаходячи найбільш адекватну інтонацію, дуже переконливо проговорює формули, які на тверезу голову не витримали би жодної критики. Наприклад: "Життя – це не така вже й смертельна штука, воно теж іноді лажає і недопрацьовує в обороні". Бо ж якщо подумати, то життя, може, іноді й лажає, але лише в першій грі, доки не вбачає в нас серйозних суперників. Коли ж Головний Тренер належним чином налаштовує його на матч-відповідь, воно так "відпрацьовує" в нападі, що ті, хто риє носом "смарагдовий газон", починають сильно заздрити тим, хто мирно лузає насіння на трибунах. Це – якщо подумати. Але краще не думати – щоб не руйнувати інтонаційної магії тексту.
А якщо все-таки думати, то ось про що. Жадан, мабуть, невипадково практично знівелював різницю між віршами і прозою. Дарек Фокс якось зауважив, що сьогодні вірші й прозу можна розмежувати хіба що в такий спосіб: проза – це коли текст рівно заповнює сторінку і зліва, і справа; натомість поезія – це коли зліва рівно, а справа криво. У збірці "Марадона" навіть цієї різниці вже немає. Як на мене, це не просто формальне експериментування, а виразний світоглядний символ. У тому сенсі, що, розглядаючи впритул творчість Целана, Зойфера і – хай буде – Марадони, ми мало знайдемо між ними подібного. Як мало подібного є між Чернівцями, Харковом і передмістям Буенос-Айреса. Але якщо трохи змінити ракурс і по-справжньому замислитися над власними перспективами, то доведеться визнати, що "життя – це бізнес, на який ти не маєш ліцензії", що усі ми – безнадійні аутсайдери в цій грі, і хоч би ким ти був – від Целана до Свєтліцького, від Зойфера до Марадони, від зухвалого молодика у святковому спортивному костюмі до Того, за чиєю подобою невідомо навіщо створено цього молодика, – рано чи пізно хтось піднесе тобі губку з оцтом. Рано чи пізно доведеться усвідомити, що ти вже пройшов точку неповернення, бо життя взагалі-то лише з точок неповернення і складається. Жадан як ніхто в українській літературі вміє говорити про такі речі.
Гаразд, а Жадан як з усім цим пов’язаний? – запитаєте ви. Пов’язаний. І не лише харківською пропискою, закінченою колись германістикою та безкінечно лівими переконаннями. Справа в тому, що третя частина Жаданової збірки так і називається: "Радіошансон (вісім історій про Юру Зойфера)". Щоправда, якось конкретніше впізнати самого Зойфера в цих історіях про шулерів, проституток, кишенькових злодіїв та інших проповідників мені не вдалося, але, з другого боку, заголовковому футбольному генію Марадоні пощастило ще менше, ніж Юрі Зойферу, бо на цілу книжку про нього є лише одна згадка, та й та – у зв’язку з кокаїном.
З-поміж інших видатних постатей особливе місце в книжці займають Марцін Свєтліцький, Чарлз Буковськи і Пауль Целан, перекладам з яких і стилістичній грі з якими присвячено окремий розділ – "Список використаної літератури". Суто з літературознавчого погляду, логіку цього розділу, як і композиційну логіку збірки загалом, пояснити нелегко. Бо ніби який стосунок має Дієго Армандо Марадона до українських весільних і рекрутських пісень; і який стосунок ці пісні мають до грибів Донбасу або перманентно напруженої криміногенної ситуації в Харкові (себто який стосунок взагалі мають Донбас і Харків до українських пісень?); і як харківська криміногенна ситуація з усіма її "зухвалими молодиками у святкових спортивних костюмах" пов’язана з творчістю Пауля Целана; і що спільного у Целана з Чарлзом Буковськи та Марціном Свєтліцьким (хоча Буковськи як такий зі Свєтліцьким як таким справді мають чимало спільного: див. текст "Водка, папіроси"); і як перегукується Марцін Свєтліцький з Юрою Зойфером, а Юра Зойфер з "Радіошансоном", а "Радіошансон" – знову з Дієго Армандо Марадоною? Єдине, що зрозуміти неважко, – це паралель між тим, "хто продавав кокаїн Марадоні", і тим, "хто підносив губку із оцтом" – так що в підсумку Марадона, як і Ісус, мав достатньо підстав сказати, розкинувши руки: "Я повернуся ще, суки".
Крім логіки, однак, у літературі існують і більш важливі речі. Зокрема, у Жадана – про це вже свого часу писала Леся Ганжа – естетика явно сильніша за логіку. Тобто він, щоразу знаходячи найбільш адекватну інтонацію, дуже переконливо проговорює формули, які на тверезу голову не витримали би жодної критики. Наприклад: "Життя – це не така вже й смертельна штука, воно теж іноді лажає і недопрацьовує в обороні". Бо ж якщо подумати, то життя, може, іноді й лажає, але лише в першій грі, доки не вбачає в нас серйозних суперників. Коли ж Головний Тренер належним чином налаштовує його на матч-відповідь, воно так "відпрацьовує" в нападі, що ті, хто риє носом "смарагдовий газон", починають сильно заздрити тим, хто мирно лузає насіння на трибунах. Це – якщо подумати. Але краще не думати – щоб не руйнувати інтонаційної магії тексту.
А якщо все-таки думати, то ось про що. Жадан, мабуть, невипадково практично знівелював різницю між віршами і прозою. Дарек Фокс якось зауважив, що сьогодні вірші й прозу можна розмежувати хіба що в такий спосіб: проза – це коли текст рівно заповнює сторінку і зліва, і справа; натомість поезія – це коли зліва рівно, а справа криво. У збірці "Марадона" навіть цієї різниці вже немає. Як на мене, це не просто формальне експериментування, а виразний світоглядний символ. У тому сенсі, що, розглядаючи впритул творчість Целана, Зойфера і – хай буде – Марадони, ми мало знайдемо між ними подібного. Як мало подібного є між Чернівцями, Харковом і передмістям Буенос-Айреса. Але якщо трохи змінити ракурс і по-справжньому замислитися над власними перспективами, то доведеться визнати, що "життя – це бізнес, на який ти не маєш ліцензії", що усі ми – безнадійні аутсайдери в цій грі, і хоч би ким ти був – від Целана до Свєтліцького, від Зойфера до Марадони, від зухвалого молодика у святковому спортивному костюмі до Того, за чиєю подобою невідомо навіщо створено цього молодика, – рано чи пізно хтось піднесе тобі губку з оцтом. Рано чи пізно доведеться усвідомити, що ти вже пройшов точку неповернення, бо життя взагалі-то лише з точок неповернення і складається. Жадан як ніхто в українській літературі вміє говорити про такі речі.
Повернутися назад