«Дружина – єдина найкраща жінка у моєму житті»
Наречена Раїса Іванівна – у довгій рожевій сукні, наречений Леонід Юліанович – у вишуканому білому костюмі виглядали на диво молодими і закоханими, хоча прожили разом уже 50 років. У чернівецькому Палаці урочистих подій їх привітали із "золотим" весіллям. Леонід Юліанович милувався двома дорослими внучками Юлею і Світланою: "Подивіться, які вони у нас стрункі та гарні". Одна з них фотографувала щасливих бабусю з дідусем, друга – знімала їх на відеокамеру.
На "золотому" весіллі все відбувалося, як і повинно бути на весіллі, – каравай, вишиті рушники, обручки, шампанське і вальс.
– Ми зустрілися на першому курсі Львівського сільськогосподарського інституту, – пригадує Раїса Іванівна. – І одразу ж покохали одне одного. Зустрічалися всі роки навчання, а після закінчення вузу – 1957-го – одружилися. Через два роки приїхали на Буковину. Довелося працювати на різних посадах у Кельменецькому і Сторожинецькому районах, згодом – у Чернівцях. Всіляке бувало, та ми завжди намагалися довіряти одне одному, бути щирими у стосунках, допомагати, особливо якщо якась біда. Та головне, що з роками наше почуття не стало меншим, навпаки – з’явилися невимовна ніжність і теплота. З таким чоловіком можна жити ще дуже довго і почуватися щасливою.
– Дружина – єдина, кохана, найкраща жінка у моєму житті, – зізнається Леонід Юліанович. – Вона забезпечила мені кар’єру, виростила доньку, внучок, робила все для того, аби нам усім було добре. На ній тримався весь наш дім. Щоправда, я трохи ревнував її, бо вона в мене – така красуня!
– Це я намагалася бути не гіршою за нього, – сміється Раїса Іванівна. – Хотілося, аби на мене звертали більше уваги, ніж на нього. Чоловіка я теж ревнувала, хоча йому про це ніколи не казала.
На "золотому" весіллі все відбувалося, як і повинно бути на весіллі, – каравай, вишиті рушники, обручки, шампанське і вальс.
– Ми зустрілися на першому курсі Львівського сільськогосподарського інституту, – пригадує Раїса Іванівна. – І одразу ж покохали одне одного. Зустрічалися всі роки навчання, а після закінчення вузу – 1957-го – одружилися. Через два роки приїхали на Буковину. Довелося працювати на різних посадах у Кельменецькому і Сторожинецькому районах, згодом – у Чернівцях. Всіляке бувало, та ми завжди намагалися довіряти одне одному, бути щирими у стосунках, допомагати, особливо якщо якась біда. Та головне, що з роками наше почуття не стало меншим, навпаки – з’явилися невимовна ніжність і теплота. З таким чоловіком можна жити ще дуже довго і почуватися щасливою.
– Дружина – єдина, кохана, найкраща жінка у моєму житті, – зізнається Леонід Юліанович. – Вона забезпечила мені кар’єру, виростила доньку, внучок, робила все для того, аби нам усім було добре. На ній тримався весь наш дім. Щоправда, я трохи ревнував її, бо вона в мене – така красуня!
– Це я намагалася бути не гіршою за нього, – сміється Раїса Іванівна. – Хотілося, аби на мене звертали більше уваги, ніж на нього. Чоловіка я теж ревнувала, хоча йому про це ніколи не казала.
Повернутися назад