Здібний сліпий хлопчик не ходить до школи
Дмитрику дуже хочеться знати, що таке диктофон. Він обмацує його пальчиками. Дмитрик – сліпий із дитинства і всі предмети "бачить" руками. Щоби уявити, як вони виглядають, він обмацує їх з усібіч. Так він "побачив" телевізор, магнітофон і навіть комп’ютер.
Хлопчик охоче розповідає про себе: "Моє прізвище Голунга Дмитро Юрійович. Я живу в селі Тисівці Сторожинецького району з мамою Альоною, татом Юрою і бабусею Анею. Там я граюся на подвір’ї з Яною – маминою сестрою. Вона вже велика і вчиться у восьмому класі. Я теж хочу ходити до школи. А хлопці не хочуть зі мною гратися, кажуть, що я не вмію швидко бігати. Я вмію, але не бачу, куди бігти".
Увесь світ замкнувся для Дмитра на власному подвір’ї. На ньому він вивчив кожен камінчик, кожну ямку. Та все одно часто натикається на щось, падає і вдаряється. Тому хтось із дорослих повинен постійно перебувати біля незрячої дитини.
– Дмитрика дочка народила у 16 років, – зі сльозами на очах розповідає бабуся. – Оскільки ще навчалася у школі й ніде не працювала, то навіть декретних не отримала. Хлопчик народився у визначений термін, з нормальними вагою і ростом. А десь у п’ять місяців ми побачили, що хлопчик косить очима і не реагує на світло. Повезли його до Сторожинця, та лікарі до наших проблем поставилися байдуже. Пізніше зять неодноразово просив обстежити дитину і встановити їй якусь групу інвалідності. Та щоразу отримував відмову. Зрештою, йому це набридло. Так все і залишилося.
Вчиться читати
по зернятах кукурудзи
Хоча Дмитрові вже дев’ять років, ним досі ніхто не цікавився: ні вчителі, ні працівники сільради, ні лікарі, ні соціальні служби. "Всі знають, що в нас сліпа дитина, але ніхто ніколи ногою не ступив на наше подвір’я, – з образою мовить тато хлопчика. – Нікому він не потрібен. Так, ніби його взагалі немає".
В Україні діє закон про реабілітацію інвалідів, 34-та стаття якого прямо зобов’язує місцеві органи влади, педагогічні та медичні структури постійно супроводжувати незрячу дитину від дня її народження і стежити за тим, щоби вона вчасно пройшла медичне обстеження, була оформлена в школу, отримувала матеріальну допомогу. Проте в цьому випадку закон зовсім не спрацював.
Не так давно Юрій дізнався, що при Чернівецькому підприємстві УТОС існує реабілітаційний центр. І ось уже третій місяць двічі на тиждень Дмитро разом із татом, мамою чи бабусею сідає в автобус і їде до Чернівців. Там головний реабілітолог центру Олександр Фесенко вчить хлопчика читати і писати. Дмитро вже знає деякі букви: якщо крапочка одна – то це "А", додати дві внизу – виходить "У"... Олександр Якович викладає їх на пластиліні із кукурудзяних зерняток, а хлопчик "читає" пальчиками. Скаржиться, що не хочуть його "ручки-деревійки" тримати грифель, яким треба писати. Зате добре рахує і легко розв’язує задачки. Розповідає віршик про жабку, в якої мерзли лапки, і казочку про курочку Рябу. Та найбільше Дмитрикові подобається розбивати на склади складні слова. Починає він з нового, яке йому явно сподобалося, – "дик-то-фон".
– Дмитро дуже здібний хлопчик, – хвалиться своїм учнем вчитель. – У нього відмінна пам’ять – усе запам’ятовує з першого разу. За словесним і розумовим розвитком хлопчик цілком тягне на свій вік. У моїй багаторічній практиці це перший дикий випадок, коли дев’ятилітня дитина не ходить до школи, не вміє читати і писати. Хлопчикові необхідно вчитися, щоби пізніше здобути якусь спеціальність і влаштуватися на роботу. Не може він усе життя просидіти вдома.
В області немає навчального закладу для сліпих дітей
Ходити до звичайної школи Дмитро не може. А на Буковині немає спеціалізованого навчального закладу для сліпих дітей. Найближча спецшкола-інтернат – у Львові. Щоби оформити хлопчика туди на навчання, необхідний медичний висновок офтальмолога за місцем проживання, тобто зі Сторожинця. Але він чомусь відмовляється його видати, незважаючи на письмові висновки київських та чернівецьких спеціалістів. Зрештою, тут і висновків не потрібно – варто лише подивитися на дитину.
– Я вже декілька разів звертався до лікаря, – розповідає тато хлопчика. – Але він вперся і каже, що спробує Дмитра лікувати сам. Гадаю, все тому, що не хочуть платити на сина гроші. Та для нас тепер головне влаштувати його з першого вересня в школу, бо він і так відстав від своїх однолітків.
– Це просто знущання над дитиною, – обурюється Олександр Фесенко. – Я сам сліпий з народження, тому мені дивно це чути. Як може лікар у Сторожинці сотворити чудо і зі сліпого зробити зрячого?
– У Києві нам сказали, що в Дмитрика затиснуто нерв при народженні, тому, напевно, він не буде бачити, – пояснює Юрій Голунга. – Щоправда, порадили поїхати до Німеччини, де роблять такі операції. Але на це потрібні великі кошти, яких у нас немає.
P.S. Редакція сподівається, що органи місцевої влади посприяють хлопчику та його батькам у вирішенні проблем.
Хлопчик охоче розповідає про себе: "Моє прізвище Голунга Дмитро Юрійович. Я живу в селі Тисівці Сторожинецького району з мамою Альоною, татом Юрою і бабусею Анею. Там я граюся на подвір’ї з Яною – маминою сестрою. Вона вже велика і вчиться у восьмому класі. Я теж хочу ходити до школи. А хлопці не хочуть зі мною гратися, кажуть, що я не вмію швидко бігати. Я вмію, але не бачу, куди бігти".
Увесь світ замкнувся для Дмитра на власному подвір’ї. На ньому він вивчив кожен камінчик, кожну ямку. Та все одно часто натикається на щось, падає і вдаряється. Тому хтось із дорослих повинен постійно перебувати біля незрячої дитини.
– Дмитрика дочка народила у 16 років, – зі сльозами на очах розповідає бабуся. – Оскільки ще навчалася у школі й ніде не працювала, то навіть декретних не отримала. Хлопчик народився у визначений термін, з нормальними вагою і ростом. А десь у п’ять місяців ми побачили, що хлопчик косить очима і не реагує на світло. Повезли його до Сторожинця, та лікарі до наших проблем поставилися байдуже. Пізніше зять неодноразово просив обстежити дитину і встановити їй якусь групу інвалідності. Та щоразу отримував відмову. Зрештою, йому це набридло. Так все і залишилося.
Вчиться читати
по зернятах кукурудзи
Хоча Дмитрові вже дев’ять років, ним досі ніхто не цікавився: ні вчителі, ні працівники сільради, ні лікарі, ні соціальні служби. "Всі знають, що в нас сліпа дитина, але ніхто ніколи ногою не ступив на наше подвір’я, – з образою мовить тато хлопчика. – Нікому він не потрібен. Так, ніби його взагалі немає".
В Україні діє закон про реабілітацію інвалідів, 34-та стаття якого прямо зобов’язує місцеві органи влади, педагогічні та медичні структури постійно супроводжувати незрячу дитину від дня її народження і стежити за тим, щоби вона вчасно пройшла медичне обстеження, була оформлена в школу, отримувала матеріальну допомогу. Проте в цьому випадку закон зовсім не спрацював.
Не так давно Юрій дізнався, що при Чернівецькому підприємстві УТОС існує реабілітаційний центр. І ось уже третій місяць двічі на тиждень Дмитро разом із татом, мамою чи бабусею сідає в автобус і їде до Чернівців. Там головний реабілітолог центру Олександр Фесенко вчить хлопчика читати і писати. Дмитро вже знає деякі букви: якщо крапочка одна – то це "А", додати дві внизу – виходить "У"... Олександр Якович викладає їх на пластиліні із кукурудзяних зерняток, а хлопчик "читає" пальчиками. Скаржиться, що не хочуть його "ручки-деревійки" тримати грифель, яким треба писати. Зате добре рахує і легко розв’язує задачки. Розповідає віршик про жабку, в якої мерзли лапки, і казочку про курочку Рябу. Та найбільше Дмитрикові подобається розбивати на склади складні слова. Починає він з нового, яке йому явно сподобалося, – "дик-то-фон".
– Дмитро дуже здібний хлопчик, – хвалиться своїм учнем вчитель. – У нього відмінна пам’ять – усе запам’ятовує з першого разу. За словесним і розумовим розвитком хлопчик цілком тягне на свій вік. У моїй багаторічній практиці це перший дикий випадок, коли дев’ятилітня дитина не ходить до школи, не вміє читати і писати. Хлопчикові необхідно вчитися, щоби пізніше здобути якусь спеціальність і влаштуватися на роботу. Не може він усе життя просидіти вдома.
В області немає навчального закладу для сліпих дітей
Ходити до звичайної школи Дмитро не може. А на Буковині немає спеціалізованого навчального закладу для сліпих дітей. Найближча спецшкола-інтернат – у Львові. Щоби оформити хлопчика туди на навчання, необхідний медичний висновок офтальмолога за місцем проживання, тобто зі Сторожинця. Але він чомусь відмовляється його видати, незважаючи на письмові висновки київських та чернівецьких спеціалістів. Зрештою, тут і висновків не потрібно – варто лише подивитися на дитину.
– Я вже декілька разів звертався до лікаря, – розповідає тато хлопчика. – Але він вперся і каже, що спробує Дмитра лікувати сам. Гадаю, все тому, що не хочуть платити на сина гроші. Та для нас тепер головне влаштувати його з першого вересня в школу, бо він і так відстав від своїх однолітків.
– Це просто знущання над дитиною, – обурюється Олександр Фесенко. – Я сам сліпий з народження, тому мені дивно це чути. Як може лікар у Сторожинці сотворити чудо і зі сліпого зробити зрячого?
– У Києві нам сказали, що в Дмитрика затиснуто нерв при народженні, тому, напевно, він не буде бачити, – пояснює Юрій Голунга. – Щоправда, порадили поїхати до Німеччини, де роблять такі операції. Але на це потрібні великі кошти, яких у нас немає.
P.S. Редакція сподівається, що органи місцевої влади посприяють хлопчику та його батькам у вирішенні проблем.
Повернутися назад