На Службу Божу до старовинної церкви приїжджають навіть із-за кордону
– Люди приходять сюди до Бога з проханням здоров’я, допомоги. Нещодавно у храмі розпочалися реставраційні роботи, бо споруда потребує постійного догляду, – розповів настоятель Свято-Іванівської церкви у Виженці на Вижниччині, отець Юрій ДЖУМАРИК. – Давні дзвони на дзвіниці не збереглися, а сучасні виготовили вже в роки незалежності. Прикро, що за радянськихчасів, коли церква була зачинена, усі цінності забрали. Декілька років тому з місцевої Свято-Миколаївської церкви нам повернули чашу, потір та Святе Євангеліє. Також у храмі збереглися старовинні двері, на яких зображений Святий Миколай.
Нинішній споруді храму, згідно з історичними документами, які збереглися, 215 років. Хоча, за переказами, спочатку капличка, а потім і церква, були тут із давніх-давен.
Свячену воду розбирають
за лічені хвилини
Старовинні залізні ворота, що ведуть до церкви, пофарбовані у зелений колір. Під дерев’яною стріхою святині сидять дідусі у гуцульських капелюхах та вишитих сорочках.
На лавиці відпочиває бабуся в яскравому жупані і підспівує церковному хорові, пісні якого чути й на вулиці.
Традиційно у липні, на свято Хрестителя Господнього Іоанна, до церкви приходять і приїжджають люди з усієї країни. У цей день богослужіння завершується освяченням води на вулиці біля старовинного хреста. Люди за лічені хвилини розбирають цілющу воду. Кажуть, що вона оздоровлює організм.
"За переказом, церква стоїть на місці битви з татарами"
– Навколо історії церкви існує чимало легенд, – каже почесний голова Вижницького районного об’єднання Всеукраїнського товариства "Просвіта" Михайло ІВАНЮК. – 1963 року від мешканця Виженки Івана Пилип’юка я почув переказ про історію будівництва церкви. Коли татари з Вижниці наступали до Виженки, мешканці мужньо боронили свою землю. На високому пагорбі стояв найстарший ординець і керував татарами. Здавалося, що проти такої сили ніхто не встоїть. Та раптом їхній ватажок упав мертвим. Невдовзі наїзники повернули коней назад і втекли. Люди обережно вийшли на пагорб і побачили там татарського ватажка з ножем у грудях, а поряд із ним лежав мертвий Іван, який жив у Виженківській долині. У татар був закон: якщо у бою гине командир, усі його підлеглі повинні загинути за ним або втекти. Іван був дуже хитрим. Він здер з убитого татарина одяг, обійшов лінію бою ззаду і зарізав ножем ординського ватажка. Ті, хто знав Івана, поставили на місці його подвигу хрест, потім – капличку, а ще пізніше – церкву й охрестили її Іванівською. Документи, які достовірніше засвідчували б історію церкви, гадаю, вивезли до бухарестського архіву.
У радянські часи церква була розграбована і стояла без нагляду. У 80-х роках тут відкрили музей, а церкву – одразу після здобуття Україною незалежності.
– Найпоширеніша легенда серед мешканців селища – історія про те, що у церкві на богослужіннях бував старший син Богдана Хмельницького Тиміш, – розповідає Михайло Іванюк. – У більшості людей храм асоціюється саме з цією історією. Старі люди люблять переповідати її гостям. Однак із впевненістю говорити про достовірність легенди не варто. Достеменно відомо, що Тиміш Хмельницький на чолі невеликого загону брав участь в обороні Сучави 1653 року, під час якої 12 грудня був смертельно поранений.
Науковці мають свою думку стосовно народних переказів, пов’язаних із церквою.
– Версія про те, що, йдучи на Сучаву, Тиміш Хмельницький зупинявся на богослужіння у СвятоІванівському виженківському храмі – лише легенда, – розповів доцент Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Олександр МАСАН. – Козаки йшли на Сучаву через Молдавію. А ось народні перекази старожилів про те, що у Виженці бували бої з татарами, швидше за все, правдиві. Однак ці поєдинки були невеликими й історично не зафіксовані.
Нинішній споруді храму, згідно з історичними документами, які збереглися, 215 років. Хоча, за переказами, спочатку капличка, а потім і церква, були тут із давніх-давен.
Свячену воду розбирають
за лічені хвилини
Старовинні залізні ворота, що ведуть до церкви, пофарбовані у зелений колір. Під дерев’яною стріхою святині сидять дідусі у гуцульських капелюхах та вишитих сорочках.
На лавиці відпочиває бабуся в яскравому жупані і підспівує церковному хорові, пісні якого чути й на вулиці.
Традиційно у липні, на свято Хрестителя Господнього Іоанна, до церкви приходять і приїжджають люди з усієї країни. У цей день богослужіння завершується освяченням води на вулиці біля старовинного хреста. Люди за лічені хвилини розбирають цілющу воду. Кажуть, що вона оздоровлює організм.
"За переказом, церква стоїть на місці битви з татарами"
– Навколо історії церкви існує чимало легенд, – каже почесний голова Вижницького районного об’єднання Всеукраїнського товариства "Просвіта" Михайло ІВАНЮК. – 1963 року від мешканця Виженки Івана Пилип’юка я почув переказ про історію будівництва церкви. Коли татари з Вижниці наступали до Виженки, мешканці мужньо боронили свою землю. На високому пагорбі стояв найстарший ординець і керував татарами. Здавалося, що проти такої сили ніхто не встоїть. Та раптом їхній ватажок упав мертвим. Невдовзі наїзники повернули коней назад і втекли. Люди обережно вийшли на пагорб і побачили там татарського ватажка з ножем у грудях, а поряд із ним лежав мертвий Іван, який жив у Виженківській долині. У татар був закон: якщо у бою гине командир, усі його підлеглі повинні загинути за ним або втекти. Іван був дуже хитрим. Він здер з убитого татарина одяг, обійшов лінію бою ззаду і зарізав ножем ординського ватажка. Ті, хто знав Івана, поставили на місці його подвигу хрест, потім – капличку, а ще пізніше – церкву й охрестили її Іванівською. Документи, які достовірніше засвідчували б історію церкви, гадаю, вивезли до бухарестського архіву.
У радянські часи церква була розграбована і стояла без нагляду. У 80-х роках тут відкрили музей, а церкву – одразу після здобуття Україною незалежності.
– Найпоширеніша легенда серед мешканців селища – історія про те, що у церкві на богослужіннях бував старший син Богдана Хмельницького Тиміш, – розповідає Михайло Іванюк. – У більшості людей храм асоціюється саме з цією історією. Старі люди люблять переповідати її гостям. Однак із впевненістю говорити про достовірність легенди не варто. Достеменно відомо, що Тиміш Хмельницький на чолі невеликого загону брав участь в обороні Сучави 1653 року, під час якої 12 грудня був смертельно поранений.
Науковці мають свою думку стосовно народних переказів, пов’язаних із церквою.
– Версія про те, що, йдучи на Сучаву, Тиміш Хмельницький зупинявся на богослужіння у СвятоІванівському виженківському храмі – лише легенда, – розповів доцент Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Олександр МАСАН. – Козаки йшли на Сучаву через Молдавію. А ось народні перекази старожилів про те, що у Виженці бували бої з татарами, швидше за все, правдиві. Однак ці поєдинки були невеликими й історично не зафіксовані.
Повернутися назад