Каміни Петра Глібчука є навіть на березі Мертвого моря

Майже 25 років Петро Глібчук присвятив роботі в газетах, після закінчення факультету журналістики Львівського університету та вищої партійної школи... Але життя змусило перекваліфікуватися на пічника і будівельника.
"За пічки справив синові весілля"
– Коли побачив, що ходжу в розірваних шкарпетках і з усіх кутків квартири починає проглядати бідність, сказав дружині Валентині: "Знаєш, у мене є ще одна професія – пічник. Напевно, почну мурувати пічки", – пригадує, усміхаючись, Петро Миколайович. – Вона в крик, мовляв, як ти, інтелігент, будеш працювати звичайним робітником. Але я таки настояв на своєму. Мій покійний батько був знаним пічником і будував пічки не лише в рідному селі Старі Кути на Івано-Франківщині, а й в усіх навколишніх селах. Ще школярем під час канікул я допомагав йому. Свою першу кам’яну пічку збудував у шостому класі. Відтоді вже ходили обоє і завжди мали роботу. Одночасно з атестатом зрілості отримав ще й свідоцтво каменяра-штукатура-пічника. Проте після закінчення школи я заявив батькам, що пічки більше класти не буду, бо набридли мені ті порохи. Майже 25 років пропрацював в газетах на різних посадах. А на початку 1990-их, коли стало скрутно, пригадалася батькова наука. Поїхав до рідних Старих Кутів, забрав інструменти, які, на щастя, збереглися. Далі знайшов у Чернівцях клієнтів, побудував дві пічки. Отримав платню. Прийшов додому, кинув гроші на стіл. Дружина полічила, подивилася на мене та й запитує: "А в тебе ще є замовлення?". "Немає", – кажу. Дали оголошення. Вже наступного дня мені почали телефонувати. Замовників було так багато, що їх довелося ставити в чергу. На мурування однієї пічки витрачав чотири-п’ять днів. За місяць вдавалося зробити і шість. Я так добре розкрутився, що незабаром весілля синові справили в ресторані, не позичивши ні копійки.
Зацікавився колишній журналіст і камінами. Колись із батьком їх ставили. Але хлопчина тоді не дуже переймався цією наукою, бо не думав, що вона йому колись знадобиться. То ж перший камін новоявленому пічникові довелося переробляти двічі. Та дуже скоро набив руку. Камінів зробив чимало, а пічок – навіть неможливо полічити. Особливо подобалося складати їх зі старого австрійського кахлю. Його тоді повно було в підвалах старих будинків.
"Хочу відкрити фірму і написати книжку"
Довелося Петрові Глібчуку класти каміни навіть в Ізраїлі. Один із них можна побачити в
ресторані "Камелот" на березі Мертвого моря. Зроблений він із "рваного" каменю. Знімок цього каміна навіть розмістили в одному із престижних ізраїльських журналів.
– Потрапив до Ізраїлю зовсім випадково, – каже Петро Глібчук. – Якось побачив оголошення, що фірма набирає в цю країну будівельників. Відшукав свідоцтво про закінчення будівельної школи, відніс туди. І мене взяли. Поїхало нас семеро. Це був 1992 рік. В Україні тоді все продавали за купони. У черзі за шматком вареної ковбаси стояли годинами. Тож коли я вперше побачив вітрини та прилавки ізраїльських магазинів, то плакав, як мала дитина.
– Споруджували ми багатоповерхові будинки, працювали по десять годин, – розповідає чоловік. – Довелося поступово освоювати чи не всі будівельні професії. Отож тепер вмію робити все.
Пропрацювавши в Ізраїлі майже 12 років, Петро Глібчук нещодавно повернувся до Чернівців. Мріє відкрити свою фірму з будівництва пічок та камінів. А ще – написати книгу про своє перебування в Ізраїлі.