«Вдячний долі, що мої книги йдуть поміж люди»
Жив у Карапчівській школі-інтер¬наті маленький хлопчик. Вирізнявся серед інших дітей тим, що щодня виглядав з вікна, з воріт: можливо, прийдуть одного разу за ним, і буде в нього мама і тато – як у всіх. І вони прийшли – взяли симпатичного хлопчину додому, ціле літо він пас у них худобу, а восени йому сказали : " Ти – не наш син. Повертайся в інтернат..."
Історія ця трапилася насправді – як і десятки інших, про які розповів у своїх драмах, новелах і нарисах письменник з Новодністровська Іван Нагірняк. Драма "Пастушок на літо" (її сюжет письменнику підказала дружина, яка працювала вчителем в школі-інтернаті) у постановці Заставнівського народного театру (режисер – Лідія Гайдей) про хлопчину- сироту викликала справжній фурор на Всеукраїнському конкурсі в Очакові і принесла театру перемогу. А відтак визнання і на міжнародному конкурсі в Євпаторії.
Люди моляться, щоби не потрапити до цього медзакладу
Іван Семенович не вигадує штучних сюжетів про неіснуючих людей, а пише про лікарів, які врятували йому життя, про те, як у рідному селі дві сестри в голодні роки... з’їли свого брата, про сім’ю свого друга, який помер від пияцтва. Не пише лише про себе, хоча історія його перемоги над хворобою вкотре свідчить – людина може здолати усе.
– Захворів, готувалися до найгіршого. Опромінення, хімії, операції – все це було. Це ж не просто лікарня, а онколікарня... Коли я вперше побачив, як люди йдуть повз онкодиспансер і зупиняються, щоби помолитися, не міг зрозуміти чому. Мабуть просять Бога, щоби туди не потрапити. Я там на все надивився. Коли бачиш людські очі, в яких розпач, переляк, – страшно стає. Приїхав мій родич і пройшов повз мене коридором. Я його окликнув: "Василь, а ти до кого?" Він мене не впізнав – так я схуд. І в найстрашніші дні в котрий раз до мене прийшов Володимир Михайловський: " Іване, а чого ти лежиш і лежиш? Берися щось писати". Про це казали й Тарас Шевчук, і Юхим Гусар, і Мирослав Лазарук... А я підвестися з ліжка не міг... Узяв до рук ручку, а втримати її не можу... Почав плакати. А потім двома руками вчився тримати ручку. Брав у зуби і стискував ковдру, і писав. Вважаю, що коли людина до чогось тягнеться, прагне, то Бог допомагає перемагати хворобу. Взявся писати новелу про тата. Сльози душили. Потім написав нарис про хірурга Володимира Бабина, який мене оперував.
Іван Семенович розповідає, що з Божою та людською поміччю долає хворобу, бо ніколи собі не сказав, що хворий. А яку підтримку відчував від сім’ї, друзів, земляків, керівників та колективів Новодністровська, Сокирян!
– Я твердив собі, що я здоровий і це все мине, – пригадує він ті жахливі дні. – Концентрував увагу і пучком спрямовував уявну енергію на болюче місце, себе лікував. Переконував, що все в моєму тілі здорове, міцне, парубоцьке. І слава Всевишньому – дав Бог вік, і лік знайшовся, як кажуть. Тамара Севернюк лежала поруч в кардіодиспансері. Ми провідували один одного. Я читав їй свої вірші, вона мені свої – це також була хвилька підтримки. Вона мені все казала: "Іване, я не це перенесла, усе буде добре..." Я дуже змінився після того. Був час лежати і думати. Оцінити.
Бо враз, як дзвін, як блискавка, як грім,
Біда у душу вдерлася прозрінням.
І втямив, що навпомацки я брів,
Не обминаючи ні терни, ні каміння.
І Боже Слово, як свята весна,
Цілющу хвилю в грудях воскресило –
Здається, Істину життя я упізнав
Й любові суть, красу і силу.
Трапляється,
що герої книги стають її спонсорами
Усього в Івана Семеновича вийшло 11 книг, дві з яких – у співавторстві. Зараз виходить нова книга новел " Озирнися з Гострої Скали", завершує книгу публіцистики "Високості людяності". Видати книжку, як зізнається Іван Семенович, нелегко.
– Коли пишеш нариси, трапляється, що й твої герої стають спонсорами, щоби книга побачила світ, – розповідає він. – Мої персонажі і прості, і відомі люди. Ось написав про Семена Багрія з Ломачинців – звичайний чоловік, фронтовик. Або Іван Макарович Горган з мого ж таки села. Їх долі – відтворення епохи бессарабського краю з 30-тих років минулого століття до нашого часу. Є в тому віночку нарисів і про колишнього викладача Чернівецького медінституту, доктора філософських наук, Миколу Ожевана, який зараз є професором трьох київських університетів. Коли передав йому нарис, він одразу зателефонував: " Іване, ми з дружиною плакали. Я дуже тобі вдячний". І про доктора технічних наук, академіка Якова Гукова, заслуженого лікаря України, кандидата медичних наук, доцента, головного лікаря онкодиспансеру Анатолія Гонцу, першого заступника мера Чернівців Миколу Попадюка, непересічну особистість з Рахова Володимира Закуреного. Він мені повідав про лист півстолітньої давності з Тульської області: "... Работаю на ферме. Имею четыре класса образования, но убежденный и преданный коммунист. Могу приехать в Закарпатье на должность не ниже второго секретаря райкома партии". Уявіть, приїжджали такі керівники, привозили своїх родичів... Рубали, вивозили ліс. На його місці садили берези та осики, які для карпатських лісів, як бур’ян для поля. Вирубували смереки, кожна з яких утримує на собі 1,5-2 тонни води. Чи не звідси й оті жахливі повені? А ось інший герой – Леонід Яворський із Сокирян, який працював секретарем з ідеології Вижницького райкому партії – розповідав мені, як знімали фільм "Тіні забутих предків". Був такий цікавий епізод: Параджанов попросив його дістати церковні ризи і хрест для зйомок. Той каже: " Де ж я візьму? У кабінеті політосвіти такого немає". Параджанов йому: "Як секретар райкому ти маєш знати священиків. Домовся з кимось. Тебе ж поважають". Той домовився. Віддав. День-два, а Параджанов мовчить. Поїхав до нього і почув: " Вкрали хрест". Повертається, а тут піп приходить: "У мене завтра похорон – хреста немає. Що мені робити?" Явор¬ський попросив двох викладачів з училища прикладного мистецтва з Вижниці, ті за ніч зробили хрест. Піп і не помітив різниці.
За свої книжки Іван Нагірняк, як і більшість літераторів, рідко має матеріальні статки.
– Великих коштів я не заробив, – посміхається. – Хоч на хліб і сяк-так до хліба вистачає. Ви знаєте, я багато книг роздаю. І мені дуже приємно, коли люди дякують: " Ось я прочитав...", – телефонують. Знаєте, хай хто що думає, а є таки щось вище й дорожче грошей. Мені втішно, що я почесний житель свого села Ломачинці, Новодністровська. Що ось отримав у цьому році Всеукраїнську літературну премію імені Михайла Чобанівського, обласну літературно-мистецьку премію імені Сидора Воробкевича. То чимось таки, повірте, відгукується в серці. А навіщо я пишу?.. Звучатиме високопарно, але хочеться залишити на землі слід. Не просто прожити – поїсти, випити. Хтось будує будинки, рятує людей, вчить дітей, а мені хрест, напевно, у тому, щоби писати, через людські долі відтворювати історію рідного краю. Ось хоч би книга "Корни и древо", про депутата Російської держдуми Василя Тарасюка, мого троюрідного брата, в якій проглядається десять поколінь, починаючи з 1740 року. А це чимала частина жителів Ломачинців.
Я щаслива людина. Маю чудову дружину Євгенію Семенівну, мого першого читача і критика, гарних, нівроку, синів – Олега та Леоніда, невісток-дочок Ліну й Катю, любих онуків Настуню й Стефанчика. Я насправді щасливий, бо шанував і любив батьків, люблю своїх дітей, маю багато-багато друзів...
Історія ця трапилася насправді – як і десятки інших, про які розповів у своїх драмах, новелах і нарисах письменник з Новодністровська Іван Нагірняк. Драма "Пастушок на літо" (її сюжет письменнику підказала дружина, яка працювала вчителем в школі-інтернаті) у постановці Заставнівського народного театру (режисер – Лідія Гайдей) про хлопчину- сироту викликала справжній фурор на Всеукраїнському конкурсі в Очакові і принесла театру перемогу. А відтак визнання і на міжнародному конкурсі в Євпаторії.
Люди моляться, щоби не потрапити до цього медзакладу
Іван Семенович не вигадує штучних сюжетів про неіснуючих людей, а пише про лікарів, які врятували йому життя, про те, як у рідному селі дві сестри в голодні роки... з’їли свого брата, про сім’ю свого друга, який помер від пияцтва. Не пише лише про себе, хоча історія його перемоги над хворобою вкотре свідчить – людина може здолати усе.
– Захворів, готувалися до найгіршого. Опромінення, хімії, операції – все це було. Це ж не просто лікарня, а онколікарня... Коли я вперше побачив, як люди йдуть повз онкодиспансер і зупиняються, щоби помолитися, не міг зрозуміти чому. Мабуть просять Бога, щоби туди не потрапити. Я там на все надивився. Коли бачиш людські очі, в яких розпач, переляк, – страшно стає. Приїхав мій родич і пройшов повз мене коридором. Я його окликнув: "Василь, а ти до кого?" Він мене не впізнав – так я схуд. І в найстрашніші дні в котрий раз до мене прийшов Володимир Михайловський: " Іване, а чого ти лежиш і лежиш? Берися щось писати". Про це казали й Тарас Шевчук, і Юхим Гусар, і Мирослав Лазарук... А я підвестися з ліжка не міг... Узяв до рук ручку, а втримати її не можу... Почав плакати. А потім двома руками вчився тримати ручку. Брав у зуби і стискував ковдру, і писав. Вважаю, що коли людина до чогось тягнеться, прагне, то Бог допомагає перемагати хворобу. Взявся писати новелу про тата. Сльози душили. Потім написав нарис про хірурга Володимира Бабина, який мене оперував.
Іван Семенович розповідає, що з Божою та людською поміччю долає хворобу, бо ніколи собі не сказав, що хворий. А яку підтримку відчував від сім’ї, друзів, земляків, керівників та колективів Новодністровська, Сокирян!
– Я твердив собі, що я здоровий і це все мине, – пригадує він ті жахливі дні. – Концентрував увагу і пучком спрямовував уявну енергію на болюче місце, себе лікував. Переконував, що все в моєму тілі здорове, міцне, парубоцьке. І слава Всевишньому – дав Бог вік, і лік знайшовся, як кажуть. Тамара Севернюк лежала поруч в кардіодиспансері. Ми провідували один одного. Я читав їй свої вірші, вона мені свої – це також була хвилька підтримки. Вона мені все казала: "Іване, я не це перенесла, усе буде добре..." Я дуже змінився після того. Був час лежати і думати. Оцінити.
Бо враз, як дзвін, як блискавка, як грім,
Біда у душу вдерлася прозрінням.
І втямив, що навпомацки я брів,
Не обминаючи ні терни, ні каміння.
І Боже Слово, як свята весна,
Цілющу хвилю в грудях воскресило –
Здається, Істину життя я упізнав
Й любові суть, красу і силу.
Трапляється,
що герої книги стають її спонсорами
Усього в Івана Семеновича вийшло 11 книг, дві з яких – у співавторстві. Зараз виходить нова книга новел " Озирнися з Гострої Скали", завершує книгу публіцистики "Високості людяності". Видати книжку, як зізнається Іван Семенович, нелегко.
– Коли пишеш нариси, трапляється, що й твої герої стають спонсорами, щоби книга побачила світ, – розповідає він. – Мої персонажі і прості, і відомі люди. Ось написав про Семена Багрія з Ломачинців – звичайний чоловік, фронтовик. Або Іван Макарович Горган з мого ж таки села. Їх долі – відтворення епохи бессарабського краю з 30-тих років минулого століття до нашого часу. Є в тому віночку нарисів і про колишнього викладача Чернівецького медінституту, доктора філософських наук, Миколу Ожевана, який зараз є професором трьох київських університетів. Коли передав йому нарис, він одразу зателефонував: " Іване, ми з дружиною плакали. Я дуже тобі вдячний". І про доктора технічних наук, академіка Якова Гукова, заслуженого лікаря України, кандидата медичних наук, доцента, головного лікаря онкодиспансеру Анатолія Гонцу, першого заступника мера Чернівців Миколу Попадюка, непересічну особистість з Рахова Володимира Закуреного. Він мені повідав про лист півстолітньої давності з Тульської області: "... Работаю на ферме. Имею четыре класса образования, но убежденный и преданный коммунист. Могу приехать в Закарпатье на должность не ниже второго секретаря райкома партии". Уявіть, приїжджали такі керівники, привозили своїх родичів... Рубали, вивозили ліс. На його місці садили берези та осики, які для карпатських лісів, як бур’ян для поля. Вирубували смереки, кожна з яких утримує на собі 1,5-2 тонни води. Чи не звідси й оті жахливі повені? А ось інший герой – Леонід Яворський із Сокирян, який працював секретарем з ідеології Вижницького райкому партії – розповідав мені, як знімали фільм "Тіні забутих предків". Був такий цікавий епізод: Параджанов попросив його дістати церковні ризи і хрест для зйомок. Той каже: " Де ж я візьму? У кабінеті політосвіти такого немає". Параджанов йому: "Як секретар райкому ти маєш знати священиків. Домовся з кимось. Тебе ж поважають". Той домовився. Віддав. День-два, а Параджанов мовчить. Поїхав до нього і почув: " Вкрали хрест". Повертається, а тут піп приходить: "У мене завтра похорон – хреста немає. Що мені робити?" Явор¬ський попросив двох викладачів з училища прикладного мистецтва з Вижниці, ті за ніч зробили хрест. Піп і не помітив різниці.
За свої книжки Іван Нагірняк, як і більшість літераторів, рідко має матеріальні статки.
– Великих коштів я не заробив, – посміхається. – Хоч на хліб і сяк-так до хліба вистачає. Ви знаєте, я багато книг роздаю. І мені дуже приємно, коли люди дякують: " Ось я прочитав...", – телефонують. Знаєте, хай хто що думає, а є таки щось вище й дорожче грошей. Мені втішно, що я почесний житель свого села Ломачинці, Новодністровська. Що ось отримав у цьому році Всеукраїнську літературну премію імені Михайла Чобанівського, обласну літературно-мистецьку премію імені Сидора Воробкевича. То чимось таки, повірте, відгукується в серці. А навіщо я пишу?.. Звучатиме високопарно, але хочеться залишити на землі слід. Не просто прожити – поїсти, випити. Хтось будує будинки, рятує людей, вчить дітей, а мені хрест, напевно, у тому, щоби писати, через людські долі відтворювати історію рідного краю. Ось хоч би книга "Корни и древо", про депутата Російської держдуми Василя Тарасюка, мого троюрідного брата, в якій проглядається десять поколінь, починаючи з 1740 року. А це чимала частина жителів Ломачинців.
Я щаслива людина. Маю чудову дружину Євгенію Семенівну, мого першого читача і критика, гарних, нівроку, синів – Олега та Леоніда, невісток-дочок Ліну й Катю, любих онуків Настуню й Стефанчика. Я насправді щасливий, бо шанував і любив батьків, люблю своїх дітей, маю багато-багато друзів...
Повернутися назад