Укладав бруківку на території Кремля

1985 року Георгій Попович три з половиною місяці укладав бруківку на території Кремля. Щомісяця він отримував великі на той час гроші – 700 рублів.
– Наприкінці травня мене викликали в контору і повідомили, що мені як кращому спеціалістові треба їхати до Москви укладати бруківку в Кремлі, – розповідає 79-літній мешканець Остриці на Герцаївщині Георгій Попович. – Я трохи здивувався, але погодився. Мені розповіли, що треба робити, як поводитися.
– Пізніше зі мною ще говорили в міськкомі партії та в Москві. А коли я вже був у столиці, дружина написала, що до неї приходив якийсь чоловік, розпитував, де і ким вона працює, чи є у нас родичі за кордоном. До Москви я поїхав сам на поїзді. Мене ніхто не зустрів, тож довелося шукати їхню організацію, добре, що дали адресу. Пізніше наш бригадир казав, що бруківників шукали по всьому Радянському Союзу, бо таких спеціалістів залишилося дуже мало. Крім мене, там було ще двоє чоловіків зі Львова та 16 – із Закарпаття. Із Буковини я був один.
"Раз провели через службовий вхід
до мавзолею Леніна"
– Нам виписали пропуски на територію Кремля. Щодня ми пред’являли їх при вході людям у цивільному одязі. Потім нас уже впізнавали, – продовжує Георгій Іванович. – Видали нам спецівки, наколінники, рукавиці, молотки. Перевдягалися ми у підсобному приміщенні на території Кремля. Жили в готелі, до якого треба було їхати хвилин десять на метро. Годували нас дуже добре – тричі на день у їдальні, що розташовувалася на Красній площі. Все було безкоштовно. Платили по 700 рублів на місяць. На той час це були дуже великі гроші. Генерального секретаря ЦК КПРС я не бачив. Але часто спостерігав, як неподалік від нас проїжджали урядові машини. Багато їх було – ціла колона. Нам дозволяли ходити територією Кремля. Якось навіть провели поза чергою через службовий вхід до мавзолею Леніна. Працювали ми по вісім годин. І весь час на колінах. Вставали о сьомій ранку. За нами ніхто не стежив, тільки бригадир спостерігав за роботою. Якось один із закарпатців прийшов напідпитку, то його забрали і кудись повезли. Але після обіду знову привезли. Відтоді він вже не пив. Нас попередили, щоби більше такого не було. Ми міняли бруківку на всій території Кремля. Це була досить велика площа. Спочатку ломиками обережно, аби не пошкодити, знімали бруківку. Її вантажили на машини і везли за 40 кілометрів у військову частину, де солдати чистили та мили. А потім привозили назад – і ми вже укладали її. Частину бруківки доставляли аж з Фінляндії. У Чернівцях теж є ділянка на вулиці Головній – біля Центральної площі, викладена такою бруківкою і таким же візерунком.
Бригадиром бруківників пропрацював
сорок років
Георгій Іванович не допрацював до кінця відрядження. Тяжко захворіла дружина. Отримавши від неї листа у середині вересня, чоловік зібрався і одразу ж поїхав додому. Незабаром Георгія Поповича викликав головний інженер і повідомив, що з Москви надійшла телеграма, в якій йому дякують за добру роботу. Але премії бруківникові так і не дали. Через рік ще збирали бригаду на укладання бруківки на Красній площі, проте Георгія Івановича вже не запросили. Відтоді жодного разу він у Москві не був і не знає, чи перекладали після них бруківку в Кремлі.
Георгій Попович ще молодим хлопцем – у травні 1950-го – прийшов працювати в дорожньо-мостову контору, яка на той час розташовувалася на вулиці Лесі Українки. Відтоді декілька разів змінювалася назва організації, але чоловік продовжував справно виконувати свою роботу протягом 56-ти років. Навіть вийшовши на пенсію, ще шістнадцять літ укладав бруківку. Лише три останні роки відпочиває.
– Немає у мене ні університетів, ні навіть училищ, – зізнається Георгій Попович. – Закінчив тільки навчальні курси, та й то ходив туди після роботи. Першу бруківку, пам’ятаю, укладав на вулицях Т. Шевченка та Л. Кобилиці. А потім були Буковинська, Головна, Гагаріна, Руська, Волгоградська, Садгора... Про малі вулички і не згадую. У середині 70-х моя бригада перекладала бруківку на вулиці О. Кобилянської. Стару австрійську знімали, чистили і знову викладали мозаїкою. Повністю переробили тротуари – від початку і до кінця. Я пропрацював бригадиром бруківників понад 40 років. Ми самі складали план ремонтних робіт і робили основу дороги. А рівність укладеної бруківки визначали за допомогою збитих навхрест двох дощок, до яких прив’язували на нитці камінець. Опускаючи його вниз та піднімаючи вгору, на око здійснювали вирівнювання. І було все набагато рівніше, ніж тепер, коли є різні прилади. Бо тоді правильно і якісно робили основу. Та й люди набагато краще ставилися до своєї роботи. Я хоча і був бригадиром, але також укладав бруківку нарівні з усіма. У мене було багато учнів. Тільки під час викладання бруківки на вулиці Руській навчив 40 людей. Це були переважно сільські мешканці, чернівецьких було мало.
"Про гроші думали менше, а більше –
про роботу"
– Тоді так не пили, як тепер, і на роботу приходили тверезі, – розповідає Георгій Іванович. – Робітники слухалися майстра і бригадира, справно виконували їхні вказівки. Про гроші якось думали менше, а більше – про роботу.
Головним нашим знаряддям були молоток, ломик, кирка, тачка, дві лопати – штикова і совкова, шнури для вирівнювання. За час роботи я поміняв десь двадцять молотків. Працювати весь час доводилося на колінах. Тому в мене зараз вони так болять, що ходити не можу. Але на дорозі я навчився робити все.
– Бруківників у Чернівцях зараз не готує жодне училище, – бідкається виконроб міськШЕПу Марія СОКОЛИК. – І таких висококваліфікованих спеціалістів, як колись, тепер, на жаль, немає. Георгій Попович – один із них. Я прийшла працювати після закінчення технікуму зовсім молодою і багато чого доброго у нього навчилася. Скажімо, на роботу він їхав з Остриці. Якщо бачив по дорозі, що провалилася решітка чи люк, одразу ж виходив із автобуса, робив заміри, а потім доповідав мені як майстру. Траплялося, що не вистачало матеріалів. Щоби не простоювати, бруківники позичали їх в інших організаціях. Якось навіть звернулися до міської ради. А нинішнім робітникам все одно. Якщо чогось немає – сядуть і не рухнуться з місця. А щоби повідомити про якісь поломки на дорозі – то ніколи.