Багатодітна родина Гандюків живе... у Будинку культури

Тетяна Гандюк із чоловіком і шістьма дорослими синами зараз живе... у колишньому Будинку культури на Клокучці. Півтора року тому сім’я самовільно зайняла це приміщення. У ньому немає жодних умов для проживання: ні води, ні опалення, ні каналізації. Шибки вікон затягнуті поліетиленовою плівкою, речі скинуто на велику купу в одній із кімнат. Згідно з рішенням суду, клуб потрібно звільнити до першого вересня. А що робити потім, де жити – родина не знає.
Мама сімейства Тетяна Гандюк розповіла кореспондентові "МБ" про своє життя і чому сім’я пішла на такий крайній крок.
Квартиру відсудили
і продали на аукціоні
– Мені був рік, коли мама померла, а тато з Хотинщини переїхав до Чернівців, – пригадує жінка. – Тут він одружився вдруге. Жили ми в підвалі на вулиці Амурській, 7. Після закінчення десятого класу міськком комсомолу направив мене на ткацьку фабрику № 4. Незабаром вийшла заміж. Чоловік працював на машинобудівному заводі. П’ятеро дітей народила у підвалі, в якому ми всі жили в одній невеличкій кімнатці. На фабрику я більше не повернулася, бо декретна відпустка тоді була лише два місяці, а дітей не було з ким залишити. На чоловікову зарплату ледве животіли. На дітей отримувала 24 карбованці.
1973 року міська рада виділила багатодітній родині Гандюків велику трикімнатну квартиру на вулиці І. Франка. Там народилося ще п’ятеро дітей. Щоби вижити, дві кімнати здавали, а самі тіснилися в одній та коридорі. Діти хворіли – потрібні були гроші на ліки. А тут ще померла старша донька, залишивши після себе трьох малолітніх дітей, яких довелося на деякий час забрати до себе. І Тетяна Федорівна, дивлячись на інших, вирішила теж зайнятися підприємницькою діяльністю. 1992 року оформила всі документи, отримала дозвіл. Її бізнес полягав у тому, що меблевий комбінат видавав їй щомісяця по 20 наборів стінки "Трембіта". Оскільки з меблями тоді було сутужно, Тетяна Федорівна їх швидко розпродувала, беручи на мільйон-два купонів більше від їхньої вартості, які залишалися їй. Аби заздалегідь розрахуватися з комбінатом, оформляла кредити в різних банках, а її поручителем виступала міська рада.
– Тоді ми жили дуже добре, – каже жінка. – Нарешті придбали холодильник, телевізор, радіо, стінку "Трембіта", дивани, бо до того часу спали на залізних ліжках. І тоді я захотіла заробити більше грошей, аби купити дітям окремі квартири. Вирішила, що візьму 50 наборів спальні "Світанок", відвезу в Підмосков’я і продам. Оформила в банку кредит на дуже велику суму – 400 мільйонів купонів – і віддала їх комбінатові. Але півроку мені продукцію не видавали, мотивуючи це тим, що все йде на експорт. За цей час у півтора разу зросли ціни на меблі – й замість 50 наборів я отримала лише половину. А в банку наросли дуже великі проценти, які не змогла виплатити. Зрештою, в мене відсудили квартиру і продали її на аукціоні. А нас із
дітьми просто викинули на вулицю.
Усе житло "від мера" продали, тепер чекають хату "від губернатора"
Деякий час родина винаймала квартиру. Потім міська рада виділила Гандюкам одну кімнату на вулиці Б. Хмельницького – до настання черги. Коли молодша донька Анжела вийшла заміж, Тетяна Федорівна переписала квартиру на неї. Щоправда, пізніше зять, "прогорівши" в бізнесі, продав її, щоби розрахуватися з боргами. Родина переселилася у старий будиночок на вулиці Нікопольській (тепер Машинобудівників), який виділили Тетяні Федорівні як приватному підприємцеві під склад. Зробивши деякий ремонт та переписавши його на одного із синів, будинок знову продали. Мама мотивує це тим, що потрібні були гроші на лікування хворого на туберкульоз сина, котрий незабаром помер у віці 27 років.
І міська рада знову йде назустріч багатодітній родині – виділяє їй гарний будиночок на вулиці Ізмайлівській, де раніше був садок Львівської залізниці. Здавалося, нарешті Гандюки заживуть спокійно і в достатку. Та знову починається щось незрозуміле – на будинок накладають арешт, зрештою, сім’я знову опиняється на вулиці. Тетяна Федорівна у всьому звинувачує колишніх сусідів, котрі, мовляв, спершу допомагали їм усім – годували та одягали, наче за поману, а потім виставили рахунок на 20 тисяч доларів.
Хто кому що обіцяв і давав – тепер важко, навіть неможливо розібратися. Вкотре опинившись на вулиці, родина у лютому 2005 року самовільно зайняла порожній Будинок культури мікрорайону Клокучка.
Згідно з рішенням суду, приміщення потрібно звільнити до першого вересня.
– Я хотіла звернутися знову до міського голови Миколи Федорука, але він побачив мене на вулиці й відвернувся – вже навіть не хоче розмовляти, – зітхає Тетяна Федорівна. – Тепер надія на губернатора Володимира Куліша, котрий пообіцяв підшукати житло у селі.