«Параджанов їв з нами дерев’яною ложкою з великої миски»
Чернівчанина Михайла Покиданця у місті знають навіть ті, хто вважає, що не знає його: мало є в Україні вишивальниць, які б не бачили його візерунків, що друкувалися й друкуються у журналі "Радянська жінка" (нині – "Жінка") протягом 40 (!) років.
Та мало хто знає, що відомий вишивальник, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України ось уже 11 років живе на Буковині: працює хореографом у гімназії №4, керує ансамблем народного танцю "Вітерець", а нині працює над вишивками для оформлення ювілейного видання "Кобзаря".
Читачки журналу засипали листами
– Двадцять років тому читачі із селища Мухен у Хабаровському краї запросили мене в гості, – пригадує він. – Це селище розташоване ледь не на краю світу: у тайзі.
Посеред російського селища компактно проживали українці, які обожнювали вишивку й примусили мене приїхати. Їхав я туди вісім діб. Як гарно вони мене приймали! Скільки я наївся за 24 дні червоної ікри і риби! У них на краю городів була річка. Вони виходили до неї, ловили величезну рибу, розробляли їх, отримуючи ікру. Рибу давали свиням, бо вона, як пояснили, була непридатна для їжі.
Хати українців у селищі було легко впізнати: доглянуті будівлі, акуратні городи. Поряд російські: без огорожі, чоловіки завжди п’яні, б’ються.
Проводжали мене українці зі сльозами на очах. Згодом вони мені допомогли. Мій син після повернення з Афганістану потрапив до Комсомольська-на-Амурі, де захворів на запалення легень, й ці люди забрали його до себе для лікування. Вони обмастили його ведмежим жиром, влаштували парну. За тиждень він поїхав здоровим.
Михайло Григорович розповідає, що друкувати свої вишивки у журналі "Радянська жінка" почав випадково.
– Я працював вчителем на Верховині, керував танцювальним колективом, малював. Якось поїхав до Будинку відпочинку в Очаків, і у їдальні побачив жінку у напрочуд гарній вишитій українській сорочці. Це була працівниця журналу "Радянська жінка" Галина Шило. Вона й запропонувала мені зробити малюнок вишивки для журналу. Першу роботу я зробив з рушника своєї мами. Відправив, незабаром отримав перший гонорар – 10 рублів.
Невдовзі мені почали говорити: "Навчися вишивати, щоби втілювати вишивку в життя". Перші ази вишивки мені показала дружина Марійка. Вишивав, коли її не було вдома. Соромився цим займатися, бо вважав це не чоловічою справою.
"Параджанов був щирою людиною"
– Й пішло-пішло, – пригадує Михайло Покиданець. – Товариство "Україна" запропонувало мені виставитися у Канаді. Я не поїхав, бо мав величезну перешкоду для закордонних поїздок – не був членом КПРС. Вважав, що людина мистецького спрямування не повинна належати до партії.
Усі мої роботи, які повезли до Канади, зникли. Я дуже важко це переживав, бо там були унікальні вишивки.
Маю багато медалей, але вони зараз нікому не потрібні. Щиро скажу, на Івано-Франківщині, де я жив, мені було у мистецькому плані легше, бо мене знали, а у Чернівцях було дуже важко вживатися у мистецькі кола. Так до кінця я і не вписався.
Тут вже всі знають один одного, усі вважають, що вони дуже високого рівня майстри. Хоча є майстри, які вважають себе майстрами вишивки Буковини, але буковинського у них дуже мало.
Ось у мене на столі унікальне видання 1913 року зі зразками вишивки буковинських сіл – це справді буковинська вишивка.
Є у біографії Михайла Покиданця ще один цікавий факт: коли він жив на Верховині, знявся у фільмі Параджанова "Тіні забутих предків" – зіграв чорта у різдвяному вертепі.
– Івана Миколайчука запам’ятав, коли знімали весілля. У нього тоді помер батько. Не знаю, як йому вдалося володіти собою. Але звернув увагу, як він танцював! Все тіло його в гуцульському ритмі так природно рухалося – до захоплення! Він танцював не як професіонал, а як звичайні буковинці.
Параджанов дуже просто тримався. Відпочивав з нами. Їв з нами дерев’яною ложкою з однієї великої миски. Був дуже щирим. А ось коли починалася зйомка, ми його усі боялися. Він як сказав – то так і мало бути.
Під час персональної виставки Михайла Покиданця два роки тому йому запропонували проілюструвати ювілейне видання "Кобзаря" Тараса Шевченка вишивками, щоби вишивки відображали зміст Шевченкових творів.
– Три місяці тому переніс складну операцію, але навіть під час хвороби продовжував роботу. Починав вишивати о шостій ранку, закінчував о першій ночі.
Дехто, хто вдумується у те, чим я займаюся і що роблю – вважає, що я – психічно хвора людина. Інші би заробляли на цьому гроші, а я коли маю зайву копійку – йду до магазину й купую нитки і тканину.
Не можу також навіть уявити, щоби я переїхав жити за кордон. Хоча моя донька живе у Канаді.
Там усе платно. Як ідеш на день народження у ресторан, сам собі замовляєш їжу. Сам собі заплатив, за здоров’я іменинника випив… То хіба нормально?
Для мене в Україні все рідне, навіть вода найсмачніша.
Вважаю себе щасливим. Ось вийде "Кобзар" – ця робота залишиться нащадкам. Кожна людина має піти у той світ, залишивши хоча би на деякий час знак на Землі, що вона жила, принесла користь людям.
Та мало хто знає, що відомий вишивальник, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України ось уже 11 років живе на Буковині: працює хореографом у гімназії №4, керує ансамблем народного танцю "Вітерець", а нині працює над вишивками для оформлення ювілейного видання "Кобзаря".
Читачки журналу засипали листами
– Двадцять років тому читачі із селища Мухен у Хабаровському краї запросили мене в гості, – пригадує він. – Це селище розташоване ледь не на краю світу: у тайзі.
Посеред російського селища компактно проживали українці, які обожнювали вишивку й примусили мене приїхати. Їхав я туди вісім діб. Як гарно вони мене приймали! Скільки я наївся за 24 дні червоної ікри і риби! У них на краю городів була річка. Вони виходили до неї, ловили величезну рибу, розробляли їх, отримуючи ікру. Рибу давали свиням, бо вона, як пояснили, була непридатна для їжі.
Хати українців у селищі було легко впізнати: доглянуті будівлі, акуратні городи. Поряд російські: без огорожі, чоловіки завжди п’яні, б’ються.
Проводжали мене українці зі сльозами на очах. Згодом вони мені допомогли. Мій син після повернення з Афганістану потрапив до Комсомольська-на-Амурі, де захворів на запалення легень, й ці люди забрали його до себе для лікування. Вони обмастили його ведмежим жиром, влаштували парну. За тиждень він поїхав здоровим.
Михайло Григорович розповідає, що друкувати свої вишивки у журналі "Радянська жінка" почав випадково.
– Я працював вчителем на Верховині, керував танцювальним колективом, малював. Якось поїхав до Будинку відпочинку в Очаків, і у їдальні побачив жінку у напрочуд гарній вишитій українській сорочці. Це була працівниця журналу "Радянська жінка" Галина Шило. Вона й запропонувала мені зробити малюнок вишивки для журналу. Першу роботу я зробив з рушника своєї мами. Відправив, незабаром отримав перший гонорар – 10 рублів.
Невдовзі мені почали говорити: "Навчися вишивати, щоби втілювати вишивку в життя". Перші ази вишивки мені показала дружина Марійка. Вишивав, коли її не було вдома. Соромився цим займатися, бо вважав це не чоловічою справою.
"Параджанов був щирою людиною"
– Й пішло-пішло, – пригадує Михайло Покиданець. – Товариство "Україна" запропонувало мені виставитися у Канаді. Я не поїхав, бо мав величезну перешкоду для закордонних поїздок – не був членом КПРС. Вважав, що людина мистецького спрямування не повинна належати до партії.
Усі мої роботи, які повезли до Канади, зникли. Я дуже важко це переживав, бо там були унікальні вишивки.
Маю багато медалей, але вони зараз нікому не потрібні. Щиро скажу, на Івано-Франківщині, де я жив, мені було у мистецькому плані легше, бо мене знали, а у Чернівцях було дуже важко вживатися у мистецькі кола. Так до кінця я і не вписався.
Тут вже всі знають один одного, усі вважають, що вони дуже високого рівня майстри. Хоча є майстри, які вважають себе майстрами вишивки Буковини, але буковинського у них дуже мало.
Ось у мене на столі унікальне видання 1913 року зі зразками вишивки буковинських сіл – це справді буковинська вишивка.
Є у біографії Михайла Покиданця ще один цікавий факт: коли він жив на Верховині, знявся у фільмі Параджанова "Тіні забутих предків" – зіграв чорта у різдвяному вертепі.
– Івана Миколайчука запам’ятав, коли знімали весілля. У нього тоді помер батько. Не знаю, як йому вдалося володіти собою. Але звернув увагу, як він танцював! Все тіло його в гуцульському ритмі так природно рухалося – до захоплення! Він танцював не як професіонал, а як звичайні буковинці.
Параджанов дуже просто тримався. Відпочивав з нами. Їв з нами дерев’яною ложкою з однієї великої миски. Був дуже щирим. А ось коли починалася зйомка, ми його усі боялися. Він як сказав – то так і мало бути.
Під час персональної виставки Михайла Покиданця два роки тому йому запропонували проілюструвати ювілейне видання "Кобзаря" Тараса Шевченка вишивками, щоби вишивки відображали зміст Шевченкових творів.
– Три місяці тому переніс складну операцію, але навіть під час хвороби продовжував роботу. Починав вишивати о шостій ранку, закінчував о першій ночі.
Дехто, хто вдумується у те, чим я займаюся і що роблю – вважає, що я – психічно хвора людина. Інші би заробляли на цьому гроші, а я коли маю зайву копійку – йду до магазину й купую нитки і тканину.
Не можу також навіть уявити, щоби я переїхав жити за кордон. Хоча моя донька живе у Канаді.
Там усе платно. Як ідеш на день народження у ресторан, сам собі замовляєш їжу. Сам собі заплатив, за здоров’я іменинника випив… То хіба нормально?
Для мене в Україні все рідне, навіть вода найсмачніша.
Вважаю себе щасливим. Ось вийде "Кобзар" – ця робота залишиться нащадкам. Кожна людина має піти у той світ, залишивши хоча би на деякий час знак на Землі, що вона жила, принесла користь людям.
Повернутися назад