Коли бачиш на ринку старовинну сорочку – треба її рятувати

Коли заходиш до квартири заслужених артистів України Оксани Савчук та Івана Кавацюка, відомих як дует "Писанка", в око насамперед впадає стіна між кухнею та вітальнею, аж до стелі прикрашена різнобарвними тарелями і святими іконами.
Коли хтось випадково заходить, запитує:
"А тут музей?"
– Тут кожен таріль та ікона мають свою історію, – розповідає пані Оксана. – Коли до нас приходять знімати передачу, глядачі потім думають, що ми десь у музеї.
– Якщо хтось випадково потрапляє до нашої квартири, запитує: "А тут музей?" – з усмішкою згадує Іван Кавацюк.
Більшість тарелів – спадок від батьків із села Мишина Івано-Франківської області, звідки родом Іван.
– Коли ми зустрілися з Іванком, і він вперше привіз мене знайомити зі своєю родиною, я побачила ці тарелі. Мені здалося, що кращого у хаті я нічого не бачила за все життя, – пригадує Оксана Савчук. – Коли батьки відійшли в інший вимір, ми попросили єдине – оці тарелі. Я дивлюсь на них, і завжди згадую маму з татом.
– Це австрійські тарелі. Як ми не знаємо, хто зробив наші цимбали, так не знаємо, хто виготовив ці тарелі. Можливо, їм сто років, а може, й більше, – здогадується подружжя.
Інші тарелі – з-за кордону. Якщо у країні, де дует перебуває, щось запам’яталося, обов’язково купують таріль.
На стіні у центрі розміщено чудотворну ікону Чернівецьку. Її оригінал зберігається у греко-католицькій церкві Успіння Пресвятої Богородиці, а вдома у "Писанки" – зменшена копія. По обидва боки від неї – ікони, які подарував подружжю отець Валерій Сиротюк. Дві тарілочки на стіні обабіч хреста – подарунок від буковинської художниці, яка зараз мешкає у Римі. Дві верхні тарілки з елементами трипільських візерунків – подарунок із Чикаго.
– Із другого кінця світу ми їх везли і не розбили, – каже Іван. – Такі речі ми ніколи не кладемо у валізки, тому що їх кидають в аеропорту. Перевозили ми і писанку з яйця страуса, яку нам подарували в Америці і яку американці самі розписали.
Багато картин залишили в Кіцмані – бракує місця
Окрасою вітальні є картина Тамари Покотило. На тканині в техніці батику зображені писанка, обабіч – Оксана та Іван, а над ними – дві пташки.
– Багато картин – у Кіцмані, – розводять руками господарі. – Через невелику площу нашої квартири залишили деякі роботи там: Прокопа Колісника, Івана Балана, Олександра Гармидера.
Цінними для подружжя також є дарунки, привезені з Америки від української вишивальниці Анни Кульчицької, – три ясики, оздоблені орнаментами трипільської культури з Шипинської землі.
– Два роки тому перед гастролями в Америці ми саме давали концерт у Шипинцях. І, мабуть, не випадково, – розповідає пані Оксана. – У Штатах ми познайомилися з Анною Кульчицькою, яка написала працю про трипільську культуру Шипинської землі. Вона дослідила, що індіанці, які мешкали на території Північної Америки, мали багато подібного у вишивці та костюмах із буковинськими трипільцями.
Про писанки Оксани та Івана можна вести окрему бесіду, адже їх рахунок вже йде на сотні.
– Писанки показати нереально, бо їх неможливо розмістити у нашій маленькій квартирі, – кажуть артисти. – Але якщо відкрити нашу книжку "Писаночко-голубочко", то на сторінках, де надруковано пісні, є колекція наших писанок. Якщо ми записували пісню у Мишині, то на сторінці зображено писанку з Мишина, у Космачі – космацьку, у Лашківці – лашківську. Дасть Бог, будемо мати трохи більше вільного часу, зробимо у Кіцмані свій музей, де й розмістимо усі експонати.
Полицю над телевізором у вітальні заповнено відеозаписами концертів дуету, поряд – полиця із записами народних пісень, усю стіну до вікна закладено книгами, а шафа у спальні начинена колоритними сценічними костюмами та вишиванками.
– Костюмів уже за сотню, – розповідає пані Оксана. – Перші п’ять років виступала у маминій вишитій сорочці. Сьогодні на закордонні гастролі беремо лише національний одяг. З прикрас надаю перевагу народним. Червоні коралі подарувала майстриня з Америки, згарду – майстер із Косова, а намисто з австрійських монет – журналіст Микола Шкрібляк. Люблю ходити у тканих речах – у стилізованій горбатці, чи додати до сучасного костюму етнічний елемент. Вважаю, у хаті повинні бути такі речі: національний одяг, лавиці, тарелі, ікони, писанки. Мамина сорочка, яку я одягаю, зовсім по-іншому мене гріє, ніж та, що придбана на базарі в Косові.
– Але коли на ринку бачиш старовинну сорочку, треба її рятувати, – каже Іван. – Адже може так статися, що через певний час в Україні нічого не залишиться. Будемо привозити з Америки та Канади. Колись було бідно в хатах, але радість була. Люди мали про що поговорити, поспівати, могли набутися, розповісти різні бувальщини. Хата має служити людині, а не людина хаті.