«Не маю більшого задоволення, ніж творча праця»
ДОВІДКА "МБ"
Лук’ян АНАТИЧУК – академік Національної академії наук України, доктор фізико-математичних наук, професор, президент Міжнародної термоелектричної академії. 1973 року ініціював створення в ЧНУ кафедри термоелектрики, яку очолює і досі. 1980-го організував спеціальне конструкторсько-технологічне бюро "Фонон". 1991-го його реорганізовано в науково-дослідний Інститут термоелектрики. Майже 300 його термоелектричних розробок впроваджено у космічній, оборонній і вимірювальній техніці. Нагороджений орденами "Знак пошани", "За заслуги" всіх ступенів, "Жовтневої революції". Американським біографічним інститутом йому присуджено всесвітню премію "За досягнення впродовж життя".
15 липня відзначив своє 70-ліття та 50-річчя науково-організаторської діяльності директор Інституту термоелектрики Національної академії наук та Міністерства освіти і науки України Лук’ян Анатичук. Незважаючи на те, що в Інституті термоелектрики саме відбувався міжнародний форум із термоелектрики, на який з’їхалися провідні вчені з 17-ти країн світу, Лук’ян Анатичук погодився зустрітися з кореспондентом "МБ".
Лекції з оптики
писав віршами
– Лук’яне Івановичу, побутує думка, що вчені – це особливі люди, яких цікавлять лише формули, таблиці, визначення...
– Це хибна думка. Коли зустрічаються лірики і фізики, дуже часто саме фізики у плані творчості здобувають перемогу. Бо наукова робота – насправді велика поезія. Коли я виїжджаю за кордон, обов’язково ознайомлююся також із художньою літературою цих країн, аби можна було вільно спілкуватися і на ці теми. Скажімо, перед поїздкою до Японії вивчав їхню поезію.
– Зізнайтеся, а самі вірші не писали?
– А хто їх не писав у юності? Було навіть, що конспект з оптики в університеті писав віршами. Хотілося трохи розвеселити себе та своїх однокурсників, бо я був дуже непосидючий і мені нудно було сидіти довго на лекціях.
Першу лабораторію обладнав
на домашньому горищі
– Чому пішли на фізико-математичний факультет? Адже тодішній міністр освіти Павло Тичина зарахував вас до 20 найбільш художньо обдарованих школярів і навіть призначив вам стипендію. І вам пророчили велике акторське майбутнє.
– Я рано зрозумів, що хочу серйозно займатися саме технікою і наукою. Моя перша зустріч із науковим прогресом відбулася на млині діда Михайла, де я зачаровано спостерігав за дерев’яними шестернями, що рухали жорна. Великий вплив на мене мав мій батько Іван. Щоби він зміг вивчитися на вчителя, дід продав половину свого поля. А коли я отримав вищу освіту і став кандидатом фізико-математичних наук, батько збунтувався: не може син бути розумнішим за нього. І в 55 років вступив до Чернівецького університету на математичний факультет. Причому жодного разу не звернувся до мене по допомогу. З нього трохи кепкували молоді студенти: навіщо тобі, мовляв, діду, диплом перед пенсією. І батько тоді сказав мудрі слова: "Освічена людина по-іншому сприймає світ, вона живе повноцінніше. Тому я і пішов вчитися, а зовсім не для того, аби отримати диплом". Він закінчив матфак, щоправда, не на відмінно, як хотів. Батько передав мені впертість і наполегливість у досягненні мети. А працювати навчили дід з бабою, з якими я був майже весь час, бо батьки працювали у школі.
Свою першу лабораторію я обладнав вдома на горищі, яке завалив всілякими залізяками. Неподалік був інструментальний завод, де я освоїв усі робочі професії, що пізніше мені дуже знадобилося. Ще в шостому класі змайстрував свій перший детекторний приймач. А в десятому вже конструював складну радіокеровану техніку.
У 15 років вирішив створити таке місце, де було би все, що потрібно для роботи, і добре підготовлені люди, бо усвідомлював, що сам не потягну двома руками і однією головою. Коли пізніше побував у Ленінграді й побачив Інститут напівпровідників Йоффе, пообіцяв собі, що теж створю такий. Було мені тоді двадцять. І до здійснення цієї мети я йшов понад 30 років. І все, що намітив, вдалося досягти до шістдесяти.
"Свободу люблю більше за гроші"
– Ви автор 110-ти запатентованих винаходів. Який із них вважаєте найвагомішим?
– Я зробив одну досить гарну справу. Навіть якби мені більше нічого не вдалося створити, вона була би досить вагома. Я узагальнив закон Фарадея, який вивчають у школі. Тільки він стосується не електромагнітного поля, а я використав його для теплового поля. І таким чином відкрив закон термоелектричної індукції, завдяки якому з’явилися нові можливості практичних застосувань термоелектрики, використовуючи сучасні комп’ютерні технології. Тепер свої винаходи ми робимо з допомогою комп’ютера, лише вказуючи йому, як діяти. І отримуємо чудові результати, що дивують весь світ. Ми зробили таблицю, де чітко розписали, що треба робити у термоелектриці. Це щось на зразок таблиці Менделєєва у хімії. Таким чином у Чернівцях сформувався найбільш потужний центр термоелектрики.
– Ваше конструкторське бюро "Фонон" тривалий час було за сімома замками. Як почувалися в ролі засекреченого директора такого підприємства?
– Це мало на мене впливало. Єдине, що турбувало, – ми не мали контактів із зарубіжними колегами. Але з їхніми публікаціями були добре знайомі, тому знали, чим вони займаються. Інколи нам приносили і ставили на стіл неопубліковані дані. Нам вдалося створити унікальну продукцію.
– Коли вас вперше випустили за кордон, що відчули?
– Це було 1990 року. Тоді я поїхав у Каліфорнію – і нічого особливого там не побачив. Усе життя шукав, у кого би повчитися. Такий самий підхід був у мене і до закордонних поїздок. І ось потрапив до знаменитого Каліфор-нійського технологічного інституту, звідки вийшло багато нобелівських лауреатів і де працював Ейнштейн. Зрозуміло, спина трохи прогнулася. Та коли почув, про що говорять на науковій конференції, зрозумів, що ми не тільки не гірші, а в багатьох випадках – кращі.
– Вам ніколи не пропонували виїхати за кордон, де більші можливості та гроші?
– Пропонували – і неодноразово. Кликали до Москви в Інститут джерел струму, який працює на космос. Була навіть перспектива очолити його. "Сватали" мене і в Америку. Запрошував президент однієї потужної японської фірми, обіцяючи котедж на березі океану і 250 тисяч доларів річних. І щоразу я відмовлявся. Бо тут почуваюся вільним і роблю те, що вважаю за потрібне. А там буду наймитом, хоч і за велику плату. Свободу люблю більше за гроші.
– Вчений такого рівня, як ви, достатньо забезпечений у нашій країні?
– Справжній вчений у фінансовому плані людина досить скромна і особливо не ганяється за грошима. Він передусім хоче мати все необхідне для роботи, аби придбати сучасне обладнання і реалізувати свою ідею.
– А хтось із ваших дітей зацікавився термоелектрикою?
– У мене дві доньки. Ірина працює в Києві – викладає англійську мову. Молодша Олена живе у Москві, займається музикою. Ніхто з них не пішов моїм шляхом, хоча я і намагався спрямовувати їх. Вже дорослі дві внучки. Одна захищає дисертацію з міжнародного права, друга тільки-но закінчила школу і ще не визначилася з вибором майбутньої професії. Як бачите, у мене все , не тільки наука, – жіночого роду. Може, тому я їх усіх так люблю.
– Та найбільше часу присвячуєте науці. Звідки берете сили скрізь встигати: керувати інститутом, кафедрою, академією?
– Для мене самого це загадка. Гадаю, таких людей конструює природа. По-іншому вони не можуть жити. Коли я їхав із сім’єю відпочивати на море, витримував день-два – не більше. Потім сідав за кермо автомобіля – і мчав до своєї лабораторії. Жодного разу практично не був у відпустці. Та мені це і не потрібно. Скажу так: я не знайшов у житті, та й, мабуть, її немає, більшої насолоди, як творча праця і отриманий позитивний результат від неї. Йду додому і лягаю спати з єдиним бажанням: якнайшвидше повернутися і продовжити справу. Таке моє життя.
Лук’ян АНАТИЧУК – академік Національної академії наук України, доктор фізико-математичних наук, професор, президент Міжнародної термоелектричної академії. 1973 року ініціював створення в ЧНУ кафедри термоелектрики, яку очолює і досі. 1980-го організував спеціальне конструкторсько-технологічне бюро "Фонон". 1991-го його реорганізовано в науково-дослідний Інститут термоелектрики. Майже 300 його термоелектричних розробок впроваджено у космічній, оборонній і вимірювальній техніці. Нагороджений орденами "Знак пошани", "За заслуги" всіх ступенів, "Жовтневої революції". Американським біографічним інститутом йому присуджено всесвітню премію "За досягнення впродовж життя".
15 липня відзначив своє 70-ліття та 50-річчя науково-організаторської діяльності директор Інституту термоелектрики Національної академії наук та Міністерства освіти і науки України Лук’ян Анатичук. Незважаючи на те, що в Інституті термоелектрики саме відбувався міжнародний форум із термоелектрики, на який з’їхалися провідні вчені з 17-ти країн світу, Лук’ян Анатичук погодився зустрітися з кореспондентом "МБ".
Лекції з оптики
писав віршами
– Лук’яне Івановичу, побутує думка, що вчені – це особливі люди, яких цікавлять лише формули, таблиці, визначення...
– Це хибна думка. Коли зустрічаються лірики і фізики, дуже часто саме фізики у плані творчості здобувають перемогу. Бо наукова робота – насправді велика поезія. Коли я виїжджаю за кордон, обов’язково ознайомлююся також із художньою літературою цих країн, аби можна було вільно спілкуватися і на ці теми. Скажімо, перед поїздкою до Японії вивчав їхню поезію.
– Зізнайтеся, а самі вірші не писали?
– А хто їх не писав у юності? Було навіть, що конспект з оптики в університеті писав віршами. Хотілося трохи розвеселити себе та своїх однокурсників, бо я був дуже непосидючий і мені нудно було сидіти довго на лекціях.
Першу лабораторію обладнав
на домашньому горищі
– Чому пішли на фізико-математичний факультет? Адже тодішній міністр освіти Павло Тичина зарахував вас до 20 найбільш художньо обдарованих школярів і навіть призначив вам стипендію. І вам пророчили велике акторське майбутнє.
– Я рано зрозумів, що хочу серйозно займатися саме технікою і наукою. Моя перша зустріч із науковим прогресом відбулася на млині діда Михайла, де я зачаровано спостерігав за дерев’яними шестернями, що рухали жорна. Великий вплив на мене мав мій батько Іван. Щоби він зміг вивчитися на вчителя, дід продав половину свого поля. А коли я отримав вищу освіту і став кандидатом фізико-математичних наук, батько збунтувався: не може син бути розумнішим за нього. І в 55 років вступив до Чернівецького університету на математичний факультет. Причому жодного разу не звернувся до мене по допомогу. З нього трохи кепкували молоді студенти: навіщо тобі, мовляв, діду, диплом перед пенсією. І батько тоді сказав мудрі слова: "Освічена людина по-іншому сприймає світ, вона живе повноцінніше. Тому я і пішов вчитися, а зовсім не для того, аби отримати диплом". Він закінчив матфак, щоправда, не на відмінно, як хотів. Батько передав мені впертість і наполегливість у досягненні мети. А працювати навчили дід з бабою, з якими я був майже весь час, бо батьки працювали у школі.
Свою першу лабораторію я обладнав вдома на горищі, яке завалив всілякими залізяками. Неподалік був інструментальний завод, де я освоїв усі робочі професії, що пізніше мені дуже знадобилося. Ще в шостому класі змайстрував свій перший детекторний приймач. А в десятому вже конструював складну радіокеровану техніку.
У 15 років вирішив створити таке місце, де було би все, що потрібно для роботи, і добре підготовлені люди, бо усвідомлював, що сам не потягну двома руками і однією головою. Коли пізніше побував у Ленінграді й побачив Інститут напівпровідників Йоффе, пообіцяв собі, що теж створю такий. Було мені тоді двадцять. І до здійснення цієї мети я йшов понад 30 років. І все, що намітив, вдалося досягти до шістдесяти.
"Свободу люблю більше за гроші"
– Ви автор 110-ти запатентованих винаходів. Який із них вважаєте найвагомішим?
– Я зробив одну досить гарну справу. Навіть якби мені більше нічого не вдалося створити, вона була би досить вагома. Я узагальнив закон Фарадея, який вивчають у школі. Тільки він стосується не електромагнітного поля, а я використав його для теплового поля. І таким чином відкрив закон термоелектричної індукції, завдяки якому з’явилися нові можливості практичних застосувань термоелектрики, використовуючи сучасні комп’ютерні технології. Тепер свої винаходи ми робимо з допомогою комп’ютера, лише вказуючи йому, як діяти. І отримуємо чудові результати, що дивують весь світ. Ми зробили таблицю, де чітко розписали, що треба робити у термоелектриці. Це щось на зразок таблиці Менделєєва у хімії. Таким чином у Чернівцях сформувався найбільш потужний центр термоелектрики.
– Ваше конструкторське бюро "Фонон" тривалий час було за сімома замками. Як почувалися в ролі засекреченого директора такого підприємства?
– Це мало на мене впливало. Єдине, що турбувало, – ми не мали контактів із зарубіжними колегами. Але з їхніми публікаціями були добре знайомі, тому знали, чим вони займаються. Інколи нам приносили і ставили на стіл неопубліковані дані. Нам вдалося створити унікальну продукцію.
– Коли вас вперше випустили за кордон, що відчули?
– Це було 1990 року. Тоді я поїхав у Каліфорнію – і нічого особливого там не побачив. Усе життя шукав, у кого би повчитися. Такий самий підхід був у мене і до закордонних поїздок. І ось потрапив до знаменитого Каліфор-нійського технологічного інституту, звідки вийшло багато нобелівських лауреатів і де працював Ейнштейн. Зрозуміло, спина трохи прогнулася. Та коли почув, про що говорять на науковій конференції, зрозумів, що ми не тільки не гірші, а в багатьох випадках – кращі.
– Вам ніколи не пропонували виїхати за кордон, де більші можливості та гроші?
– Пропонували – і неодноразово. Кликали до Москви в Інститут джерел струму, який працює на космос. Була навіть перспектива очолити його. "Сватали" мене і в Америку. Запрошував президент однієї потужної японської фірми, обіцяючи котедж на березі океану і 250 тисяч доларів річних. І щоразу я відмовлявся. Бо тут почуваюся вільним і роблю те, що вважаю за потрібне. А там буду наймитом, хоч і за велику плату. Свободу люблю більше за гроші.
– Вчений такого рівня, як ви, достатньо забезпечений у нашій країні?
– Справжній вчений у фінансовому плані людина досить скромна і особливо не ганяється за грошима. Він передусім хоче мати все необхідне для роботи, аби придбати сучасне обладнання і реалізувати свою ідею.
– А хтось із ваших дітей зацікавився термоелектрикою?
– У мене дві доньки. Ірина працює в Києві – викладає англійську мову. Молодша Олена живе у Москві, займається музикою. Ніхто з них не пішов моїм шляхом, хоча я і намагався спрямовувати їх. Вже дорослі дві внучки. Одна захищає дисертацію з міжнародного права, друга тільки-но закінчила школу і ще не визначилася з вибором майбутньої професії. Як бачите, у мене все , не тільки наука, – жіночого роду. Може, тому я їх усіх так люблю.
– Та найбільше часу присвячуєте науці. Звідки берете сили скрізь встигати: керувати інститутом, кафедрою, академією?
– Для мене самого це загадка. Гадаю, таких людей конструює природа. По-іншому вони не можуть жити. Коли я їхав із сім’єю відпочивати на море, витримував день-два – не більше. Потім сідав за кермо автомобіля – і мчав до своєї лабораторії. Жодного разу практично не був у відпустці. Та мені це і не потрібно. Скажу так: я не знайшов у житті, та й, мабуть, її немає, більшої насолоди, як творча праця і отриманий позитивний результат від неї. Йду додому і лягаю спати з єдиним бажанням: якнайшвидше повернутися і продовжити справу. Таке моє життя.
Повернутися назад