Культтуризм від Олександра БОЙЧЕНКО
Нарешті! Бо я вже думав, що так і склею ласти в темряві невігластва. Аж раптом – телешоу. У двох серіях. Перша була 16 листопада, друга – 21 грудня. Еге ж: якби не проект Савіка Шустера на каналі "Інтер", то навіть не уявляю собі, звідки б я міг довідатися, хто з українців був великим, а хто не дуже. Що й казати, попрацювали люди на совість: запросили експертів, визначили критерії, організували всенародне голосування… А експерти ж у нас – дай, Боже, кожній державі таких – душу й тіло за Україну готові положити: як не Діма Табачник, то Пєтя Симоненко, як не Інна Богословська, то Лілія Подкопаєва. А народ же у нас також не в тім’я битий: орієнтується у власній культурі й історії не гірше, ніж Табачник у шахті. Особливо – якщо йому, народові, експерти запропонують правильні критерії.
І вони таки запропонували. Великий українець – авторитетно встановили "експерти" – може не мати українського походження, не визнавати себе українцем, не знати української мови і ніколи в житті України в очі не бачити. Головне – щоб він при цьому якось примудрився бути великим українцем. Я от думаю тепер: чи не оголосити нам великими українцями Юлія Цезаря, Христофора Колумба і Нельсона Манделу? Здається, всі вони строго відповідають запропонованим критеріям і в будь-якому разі жоден з них не завдав нам такої шкоди, як Єкатєріна Вторая або Путін Пєрвий, за яких на повному серйозі віддали свої голоси скількись там наших тимчасових південно-східних співгромадян.
Гаразд. Хто і чому, на мою
думку, був чи не був великим українцем, – цього я вам не скажу: думайте самі. Я ж натомість хотів би повернутися до студії Савіка Шустера і обрати іншу трійку призерів. Трійку… як би це сказати… На зашуганому політкоректністю Заході таких бідак, щоб уникнути судових позовів, називають "людьми, чиїм інтелектуальним здібностям природа кинула виклик". У студії Шустера щонайменше троє гостей з викликом природи явно не впоралися.
Отже, на почесному третьому місці – Лілія Подкопаєва, яка висловила жаль, що участь у голосуванні можуть узяти "только наши соврємєннікі". І справді, як не розкручували автори свій проект, а жодного дзвінка чи бодай есемески від сучасників Ярослава Мудрого або там гетьмана Сагайдачного так і не надійшло. Другу сходинку п’єдесталу пошани у запеклій боротьбі з Подкопаєвою посіла Інна Богословська відразу з двома шедеврами ораторського мистецтва. По-перше, зневажливо оглянувши співрозмовників, вона ефектно наголосила: "Я чітала Лєніна в подліннікє". Чи ця фраза мала означати, що, на відміну від Богословської, всілякі Грицаки з Поповичами читали лише якогось псевдо-Лєніна в перекладі з угро-фінської, а чи пані Інна натякала на якісь ексклюзивно передані їй вождем світового пролетаріату рукописи – залишилося для аудиторії таємницею. По-друге ж, обізвавши українців жлобами, Богословська побажала нам усім, щоб наша хвороблива "жаба" перетворилася колись "хоча б на свиню". Довго чекати не довелося: судячи з поведінки Богословської, таке перетворення відбулося безпосередньо в студії. Що ж до переможця конкурсу, то тут, гадаю, сумнівів бути не може. Бо там, де з’являється Пєтя Симоненко, сумнівів не може бути у принципі. А коли Пєтя ще й заявив, що найбільшим українцем в історії був "подлінно" читаний Богословською Лєнін, стало ясно, що голосуй – не голосуй, а в самого Пєті конкуренти в Україні з’являться не скоро. Серйозно.
До речі, про голосування і серйозність. Взагалі-то ми, українці, вважаємо себе народом дотепним і схильним до жартів (принаймні наш "низовий" фольклор свідчить про неабияке почуття гумору). Водночас наші сусіди за мапою справа називають нас хитрими хохлами і переконані, що ми поголівно – "сєбє на умє". Насправді ж і перебіг дискусії в студії, і той ентузіазм, з яким зустріли проект чи не всі вищі й середні навчальні заклади від Ужгорода до Луганська, і обговорення "великоукраїнської" теми на різних Інтернет-форумах продемонстрували якраз невичерпність запасів нашої наївності. Та й чим іще, крім неї, можна пояснити ситуацію, коли блискучі інтелектуали Мирослав Попович і Ярослав Грицак, замість тихенько викликати до Симоненка бригаду невідкладної психіатричної допомоги, починають серйозно доводити йому в прямому ефірі, що Лєнін великим, може, й був, але українцем – навряд чи?
А тому, шановні земляки мої, не переймайтеся аж так. Ми живемо в епоху перманентного шоу. Зрубуючи тонни капусти на рекламі, телеканали наввипередки закликають нас відгадати заховану букву, потанцювати з зіркою чи поспівати на Майдані. У тому ж форматі двоє великих українців – Савік Шустер і Вахтанг Кіпіані – вирішили побавитися з нами в лови на патріотів. Якщо вам цікавий такий формат – бавтеся, якщо ні – вимкніть дурний ящик і відкрийте якусь
мудру книжку. У відносно демократичному суспільстві обидва варіанти визнаються відносно нормальними. Єдина абсолютно ненормальна річ – це серйозно вважати, ніби велич Шевченка чи Франка, Лесі Українки чи Василя Стуса залежить від ваших телефонних дзвінків та есемес-повідомлень. Пам’ятаєте, як говорив інший великий українець – барон Карл Фрідріх Єронім фон Мюнхгаузен: "Я зрозумів, у чому ваша біда. Ви надто серйозні. Розумний вираз обличчя ще не є доказом розуму. Посміхайтеся, любі друзі, посміхайтеся".
І вони таки запропонували. Великий українець – авторитетно встановили "експерти" – може не мати українського походження, не визнавати себе українцем, не знати української мови і ніколи в житті України в очі не бачити. Головне – щоб він при цьому якось примудрився бути великим українцем. Я от думаю тепер: чи не оголосити нам великими українцями Юлія Цезаря, Христофора Колумба і Нельсона Манделу? Здається, всі вони строго відповідають запропонованим критеріям і в будь-якому разі жоден з них не завдав нам такої шкоди, як Єкатєріна Вторая або Путін Пєрвий, за яких на повному серйозі віддали свої голоси скількись там наших тимчасових південно-східних співгромадян.
Гаразд. Хто і чому, на мою
думку, був чи не був великим українцем, – цього я вам не скажу: думайте самі. Я ж натомість хотів би повернутися до студії Савіка Шустера і обрати іншу трійку призерів. Трійку… як би це сказати… На зашуганому політкоректністю Заході таких бідак, щоб уникнути судових позовів, називають "людьми, чиїм інтелектуальним здібностям природа кинула виклик". У студії Шустера щонайменше троє гостей з викликом природи явно не впоралися.
Отже, на почесному третьому місці – Лілія Подкопаєва, яка висловила жаль, що участь у голосуванні можуть узяти "только наши соврємєннікі". І справді, як не розкручували автори свій проект, а жодного дзвінка чи бодай есемески від сучасників Ярослава Мудрого або там гетьмана Сагайдачного так і не надійшло. Другу сходинку п’єдесталу пошани у запеклій боротьбі з Подкопаєвою посіла Інна Богословська відразу з двома шедеврами ораторського мистецтва. По-перше, зневажливо оглянувши співрозмовників, вона ефектно наголосила: "Я чітала Лєніна в подліннікє". Чи ця фраза мала означати, що, на відміну від Богословської, всілякі Грицаки з Поповичами читали лише якогось псевдо-Лєніна в перекладі з угро-фінської, а чи пані Інна натякала на якісь ексклюзивно передані їй вождем світового пролетаріату рукописи – залишилося для аудиторії таємницею. По-друге ж, обізвавши українців жлобами, Богословська побажала нам усім, щоб наша хвороблива "жаба" перетворилася колись "хоча б на свиню". Довго чекати не довелося: судячи з поведінки Богословської, таке перетворення відбулося безпосередньо в студії. Що ж до переможця конкурсу, то тут, гадаю, сумнівів бути не може. Бо там, де з’являється Пєтя Симоненко, сумнівів не може бути у принципі. А коли Пєтя ще й заявив, що найбільшим українцем в історії був "подлінно" читаний Богословською Лєнін, стало ясно, що голосуй – не голосуй, а в самого Пєті конкуренти в Україні з’являться не скоро. Серйозно.
До речі, про голосування і серйозність. Взагалі-то ми, українці, вважаємо себе народом дотепним і схильним до жартів (принаймні наш "низовий" фольклор свідчить про неабияке почуття гумору). Водночас наші сусіди за мапою справа називають нас хитрими хохлами і переконані, що ми поголівно – "сєбє на умє". Насправді ж і перебіг дискусії в студії, і той ентузіазм, з яким зустріли проект чи не всі вищі й середні навчальні заклади від Ужгорода до Луганська, і обговорення "великоукраїнської" теми на різних Інтернет-форумах продемонстрували якраз невичерпність запасів нашої наївності. Та й чим іще, крім неї, можна пояснити ситуацію, коли блискучі інтелектуали Мирослав Попович і Ярослав Грицак, замість тихенько викликати до Симоненка бригаду невідкладної психіатричної допомоги, починають серйозно доводити йому в прямому ефірі, що Лєнін великим, може, й був, але українцем – навряд чи?
А тому, шановні земляки мої, не переймайтеся аж так. Ми живемо в епоху перманентного шоу. Зрубуючи тонни капусти на рекламі, телеканали наввипередки закликають нас відгадати заховану букву, потанцювати з зіркою чи поспівати на Майдані. У тому ж форматі двоє великих українців – Савік Шустер і Вахтанг Кіпіані – вирішили побавитися з нами в лови на патріотів. Якщо вам цікавий такий формат – бавтеся, якщо ні – вимкніть дурний ящик і відкрийте якусь
мудру книжку. У відносно демократичному суспільстві обидва варіанти визнаються відносно нормальними. Єдина абсолютно ненормальна річ – це серйозно вважати, ніби велич Шевченка чи Франка, Лесі Українки чи Василя Стуса залежить від ваших телефонних дзвінків та есемес-повідомлень. Пам’ятаєте, як говорив інший великий українець – барон Карл Фрідріх Єронім фон Мюнхгаузен: "Я зрозумів, у чому ваша біда. Ви надто серйозні. Розумний вираз обличчя ще не є доказом розуму. Посміхайтеся, любі друзі, посміхайтеся".
Повернутися назад