«Якщо людина хоче – вона легко оволодіє мовою»

Професор кафедри історії та культури української мови ЧНУ Надія Денисівна Бабич довгі роки своєю різнобічною діяльністю обороняє рідну мову, яку знає бездоганно. Іноді здається, що вона і є українська мова – лагідна, спокійна і доброзичлива.
Указом Президента України Віктора Ющенка професора ЧНУ Надію Бабич нагороджено орденом княгині Ольги ІІІ ступеня.
"На посаду не йдеш, не володіючи українською мовою"
– Ваша літературна мова, певно, додає проблем у спілкуванні з простими людьми?
– Маю тверде переконання, що, розмовляючи з простою людиною, потрібно стати на рівні з нею. Спускатися до неї. Не опускатися, а спускатися – і тоді взаємне розуміння дуже швидко приходить.
– Але казуси трапляються?
– Якось я їздила по буковинських селах записувати фразеологію. Бабця щось розказує – то про весілля, то про город, а фразеологізмів немає. Я ставлю навідні запитання, а вона: "Шо, шо?" Я повторюю запитання. Вона: "Га?". Я їй голосніше повторюю. Вона каже: "Ти не кричи! Ти можеш говорити по-нашому?". Моя дистильована літературна мова бабусю обеззброювала, її "Га?" означало: "Я тебе не розумію".
– Українська мова, якою розмовляють у Чернівцях… Що це за мова?
– Мову чернівчан можна вивчати дуже серйозно. У ній маємо своєрідні багатомовні поєднання. Румунізм може трапитися, бо різниця є – сказати "кулешу їсти" чи "мамаличку спожити". Або скажуть "файний" – а це німецьке слово "fein" – гарний. Тому це своєрідний міський жаргон у позитивному розумінні цього слова. Думаю, що це все-таки українська мова, але це чернівецький міський суржик.
Є поняття соціального діалекту, елементи якого залежать від роду занять членів сім’ї, соціального статусу людини. Є поняття професійного діалекту, який вбирає в себе слова, які потрібні для виконання фахових обов’язків. Корпоративний діалект залежить від кола людей, з якими ми найчастіше спілкуємося. Очевидно, що у побутовому мовленні чернівчан, які не здобували філологічну освіту, якось накладаються усі ці діалекти.
Коли це все профільтрувати, вийде те, що називається "чиста літературна мова". Відомо, що чим досконаліша літературна мова, тим вона штучніша. Якщо говоримо дистильованою літературною мовою, ми віддаляємо співрозмовника від себе, бо він, можливо, такою мовою не володіє.
– Ви як фахівець маєте пояснення, чому на 17-му році Незалежності така кількість наших співгромадян не розмовляє українською?
– Мені здається, що люди, які чомусь у свій час не оволоділи українською мовою, тепер, коли мова стала державною, бояться нею говорити, тому що бояться помилок. Я стою на тій позиції, що коли людина усе ж говорить, то хай вона навіть трохи помиляється. Прийде час, коли її власне вухо або вухо приятеля виправить ту помилку, яка викликана, наприклад, впливом російської мови.
Біда, що у нас державну політику проводять ті, кому за 50 років, 60, 65. Вони втратили свою мову, тепер їм раптом на державних посадах треба оволодіти цією мовою, а вони не здатні, а швидше – не хочуть, тому й опираються державності української мови, навіть гальмують процес.
– Ми можемо піти шляхом прибалтійських країн у боротьбі за мову?
– Це палиця з двох кінців. Мені здається, що з нашим менталітетом ми не здатні піти шляхом Латвії, Литви. Бо нам, м’яко кажучи, можуть подивитися жорстко в очі, і ми їх сором’язливо опустимо, а не блиснемо історичною справедливістю. А якщо пряміше: цим шляхом за нашим менталітетом ми не підемо. Ні влада, ні люди.
– Як же вирішити проблему?
– У нас немає проблеми! У нас немає жодної області, в якій була би місцина – село, місто – де компактно замешкувало би російське населення – росіяни. У нас є таке поняття, як "рускоязычноє насєлєніє". Це "насєлєніє" одиницями є суто росіянами, і хай їм Бог дає здоров’я, щоби вони плекали свою рідну мову. І у нас є донецькі Левченки, Колєсніченки, які не пам’ятають, що Левченко міг бути тільки українцем. У якому поколінні він про це забув?
Ми б’ємо себе в груди і кажемо: "Українці, говоріть по-українськи!". Вони і так говорять! Нам треба щось робити, щоб оті на -енко, ті, хто подавали десятки законопроектів щодо другої державної мови, згадали хоча б у третьому поколінні, хто були їхній дід і баба. А дід і баба без мови не були. Тому їм залишається повернутися до мови своїх пращурів.
– Як це зробити?
– Елементарно: на посаду ти не йдеш, не володіючи українською мовою. Потрібна не довідка про те, що цей державний службовець володіє українською мовою, а іспит, і час від часу – контроль: чи він послуговується на службі державною мовою. Більше нічого не треба. Я знаю багато справжніх росіян, що давно добре володіють українською мовою. Якщо людина хоче – вона легко оволодіє мовою. Якщо ж вона вперто й цілеспрямовано чинить спротив цьому – значить, вона ворог на цій землі. Вона і цю землю, і мене зневажає, ненавидить. Як таку людину можна шанувати?
– Ви викладаєте на курсах української мови для держслужбовців. Хто ваш найкращий учень?
– Я їх не вчу, а коректую ділове мовлення. Серед чиновництва у нас дуже багато наших випускників-філологів. Наприклад, помічник мера Орест Теленько, який закінчив філфак. Він може говорити академічною мовою, але може говорити й тією буковинською, про яку ми говорили на початку.
Росіянин за походженням Анатолій Круглашов – дуже добре говорить по-українськи… Звичайно, Віктор Павлюк. Доброю мовою з "буковинським відтінком", але щиро по-українськи говорить Іван Шилепницький. Наш мер теж добре говорить по-українськи. Є ще багато гарних прикладів.
– Звідки у вас таке гарне мовлення?
– Я – буковинка, чернівчанка. Мої батьки – прості люди, які не мали вищої освіти. Закінчувала 9-ту школу (тепер це 4-та гімназія). Ця школа в оточенні багатьох інших гонорових російськомовних шкіл була українською.
Потім я хотіла вступити до
медінституту, але не пройшла за конкурсом. Вирішила – піду повчуся на філфаці, щоби не втрачати рік. Вступила на вечірнє відділення філологічного факультету. Добігав кінця рік, і я зрозуміла, що вже не буду робити ще одну спробу вступати до медінституту.
Вже з третього курсу працювала коректором. Коли побачила перший "спуск", як то називається, відкоректованої книжки, в якій око впало на "розброєння", що було з однією літерою "з" надруковане, я думала, що зі мною станеться серцевий напад. Тодішній директор друкарні сказав: "От тобі цинкова буквочка "з" – увесь тираж потикай". І я після того була уважніша. Одне слово, – вчилася. Але головне – мені це завжди подобалося.
"А чому би
не помріяти?"
– Як ви оцінюєте рівень сучасних дитячих книжечок – деякі з віршиків навівають тугу… Чи здатні вони прищепити любов дитини до рідної мови?
– Моя колега керувала минулого року дипломною роботою про мову дитячої літератури. Констатувала просто шкідництво, яке чинять ці книжечки щодо дитячої свідомості й мовлення.
Дуже жаль, що сьогодні немає літературної цензури – не політичної, а саме літературної всеукраїнської, через яку мали би проходити книжки для дітей.
Повинен хтось з того ж телевізора казати: "Читайте те й те, не читайте – ось цього". Але ж цього ніхто не зробить! А надрукувати сьогодні можна будь-що! Авторів же і перекладачів, які б сповідували правило: "для дітей треба писати, як для дорослих і ще краще" – сьогодні дуже мало.
– Яка ваша думка про книжки сучасних українських письменників, наприклад, Жадана, Покальчука, Іздрика…
– Знаю напевно, що книжки цих письменників у Європі розхоплюють миттєво. І це ще більше сумно, що уже не тільки сучасна Україна, а й вся Європа перетворюється у таку, яка любить жувати гнилизну. З одного боку – розкутість у проблематиці, сміливість у виявленні виразок сучасного суспільства робить честь цим письменниками. Але вони переносять свою розкутість і на поводження з мовою. Не тому, що мені -енна
кількість років, а тому що я вважаю це тією самою наругою над українською літературною мовою. Це призведе до того, що ми забудемо імена Коцюбинського, Українки, Гончара, Юрія Яновського з його блискучою соковитою українською мовою. Наші діти, молоде покоління, будуть запам’ятовувати тільки брутальну лексику. І вже скоро маму перестануть називати мамочкою, а будуть отими словами звертатися, якими написані ці твори. Сумно те, що ці талановиті люди за цю дешеву популярність хоч і отримують чималенько грошей, але забувають про те, що їх речі не будуть передаватися від покоління до покоління.
Визнаю талант цих людей, але вони належать до тих, які вчать лаятися, вчать забувати пестливі слова, ласкаві, мудрі, інтелектуальні… Інтелект тут випромінює лише зі змісту, і то не завжди. Я, наприклад, не хочу читати такі дуже інтимні сцени та ще й про людей, які жили поряд.
– Література для діток і сучасна "модерна" література не вселяють оптимізму, а …що ж з нами буде?
– А ви спробуйте вийти на балкон і подивитися на хаос вулиці Головної– як метушаться люди, у яких немає конкретної мети отого ходіння. Чи бачили ви, як статечно йде потік людей до театру, органного залу? У сучасному бутті, як і в літературі – броунівський рух. А хто знає, що таке броунівський рух, захоче його нарешті стабілізувати. Якщо таких людей не знайдеться – остаточна деградація не забариться.
Потрібна стабілізація кожного "я" як особистості. Тому варто один раз зупинитися і подумати: "Я" є "Я" у цьому світі, чи я складаюся із якихось чужих мені "я", і мушу добре трусонути плечем і скинути їх з себе. Я це бачу як ідеал. Чи вдасться колись так зробити – не знаю. А чому би не помріяти?
Так хочеться жити у світі чистому і чесному, мудрому і людяному! Якби всі цього захотіли, то так воно і було б…