Культтуризм від Олександра БОЙЧЕНКО
Сьогодні Ющенка критикують навіть ліниві. І це правильно, бо Ющенко з його вічними ваганнями, з його інфляцією персони і клоунським месіанізмом цілком заслуговує на щоденну порцію глузувань. Але, критикуючи і висміюючи нинішнього президента (я сам це робив десятки разів і робитиму надалі), не слід забувати, що ми могли мати зовсім іншого, і тоді б нам точно було не до сміху. Як не до сміху сьогодні тим небагатьом росіянам чи білорусам, котрі ще зберегли уявлення про демократію, основні права і свободи та елементарну людську гідність. Так, Ющенко – поганий, слабкий президент, але як людина він спирається на кілька базових цінностей або, можливо, краще сказати інстинктів, яких, приміром, Янукович просто з генетичних причин неспроможний зрозуміти. Не тому, що не хоче, а тому, що носороги не літають – і край.
У принципі, всю діяльність Ющенка можна звести навіть до одного-єдиного, але найважливішого інстинкту – інстинкту національного самозбереження. Не певен, чи читав Ющенко філософа Мартіна Гайдеггера, але згаданий інстинкт безпомильно підказує йому, що "мова – це дім буття". Дім українського буття катастрофічно загиджений, і Ющенко розуміє, що для такої літературоцентричної нації, як українська, втрата мови – це і є втрата нації. Так само загрожує Україні несформованість національного "пантеону" героїв. Відповідно визнання УПА – це не просто відновлення історичної справедливості, це абсолютно необхідна умова нашого повноцінного існування сьогодні: доки ми сприймаємо власну історію очима тих, хто нас винищував, доти ми залишаємося пасивними співучасниками злочинів проти себе самих.
Інстинктом самозбереження пояснюється і бажання Ющенка створити єдину Помісну українську церкву. Звісно, не президентська це справа – втручатися в релігійні питання і наказувати громадянам, якому Богові вони мають молитися. Але захист інтересів держави – це якраз функція президента. Нині ж треба бути дуже незрячим, щоб не бачити очевидного факту: Московський патріархат в Україні виконує роль підрозділу путінського ФСБ з усіма деструктивними для України наслідками. Прямо чи опосередковано під московським омофором у нас діють і "Союз православных граждан Единое Отечество", і "Русский блок", і "Союз православных братств", і "Евразийский союз молодежи", і кілька інших груп відморозків, для яких нестерпною є сама думка про нашу незалежність. Намагаючись хоч якось протистояти цій "хресній ході", Ющенко наражається на юродиві звинувачення в антидемократичності й тиранії – так ніби демократія передбачає, що хто завгодно може прийти до нас додому і валити купи де йому заманеться. Якщо Ющенка в цьому випадку і можна в чомусь звинувачувати, то хіба що – як завжди – в недостатній рішучості. Але саме по собі президентське прагнення позбутися п’ятої колони є, як на мене, цілком умотивованим.
Не менш умотивованими є і зусилля президента, спрямовані на вступ України до НАТО. Власне, щоб зрозуміти причину цих зусиль, треба просто відповісти на два запитання: 1.Чи здатна українська армія сьогодні відбити напад потенційного ворога? 2.Хто для України є цим потенційним ворогом? Отож, по-перше, про нашу боєздатність навіть якось говорити незручно: ще житловий будинок у Броварах чи склад у Новобогданівці ми підірвати зуміємо, але так щоб ворога налякати, то вже нема чим. По-друге ж, у нинішньому світі є лише одна ворожо налаштована до України держава. Це та держава, яка і без оголошення війни влаштовує нам газові та інформаційні атаки, витісняє до наших західних кордонів українську мову, бризкає піною на саму згадку про воїнів УПА і через день підкреслює, що ми живемо на її "канонічній території". Крім системи колективної європейсько-американської безпеки, ми не маємо інших вагомих аргументів у розмові з цією державою. Бо держави – як люди: з культурними можна домовитися культурно, з нарваним хамлом краще розмовляти, тримаючи в руці пістолет.
Вельми показово, що саме ця держава найголосніше протестує і проти ініціативи Ющенка визнати голодомор геноцидом українського народу. Визнавши факт голокосту, Німеччина тим самим довела, що вона позбулася нацистської ідеології. Не визнаючи голодомору, Росія доводить, що вона залишилася гідною спадкоємицею сталінського СРСР. Знову ж таки, не знаю, наскільки глибоко Ющенко цікавиться психологією, але його постійне звертання до теми голодомору є абсолютно правильним не лише з морального, а й з терапевтичного погляду. Голодомор – це найважча травма, якої зазнала українська колективна психіка. Щоб подолати наслідки цієї травми, ми мусимо спочатку виговорити свою трагедію і домогтися її визнання з боку світової спільноти – як домоглися євреї визнання голокосту.
До речі, напівграмотна регіонально-комуністична резидентура Кремля не погоджується зі словом "геноцид" на тій підставі, що, з одного боку, радянська влада не залишила по собі ніяких письмових наказів винищувати саме українських селян, а з другого – що під час голоду 32-33 років помирали не лише українці. Але, з одного боку, Гітлер також не залишив письмових наказів винищувати євреїв, а з другого – під час другої світової гинули й представники багатьох інших народів. Хіба це є достатньою підставою, щоби заперечувати голокост? Я вже мовчу про такий холуйський аргумент, як страх розсваритися з Росією: політик, для якого гнів сусідського "государя" страшніший за національну катастрофу, мав би негайно зібрати манатки і виїхати робити політичну кар’єру до сусідньої імперії. Ми ж тим часом мусимо навчитися не лише вшановувати пам’ять мільйонів українців, виморених у минулому, але й відстоювати своє право на існування в теперішньому. Зрештою, якщо нам трапився сусід-злочинець, то, може, розумніше буде не жити за його законами, а взагалі розірвати з ним стосунки? Так мені принаймні підказує інстинкт самозбереження.
У принципі, всю діяльність Ющенка можна звести навіть до одного-єдиного, але найважливішого інстинкту – інстинкту національного самозбереження. Не певен, чи читав Ющенко філософа Мартіна Гайдеггера, але згаданий інстинкт безпомильно підказує йому, що "мова – це дім буття". Дім українського буття катастрофічно загиджений, і Ющенко розуміє, що для такої літературоцентричної нації, як українська, втрата мови – це і є втрата нації. Так само загрожує Україні несформованість національного "пантеону" героїв. Відповідно визнання УПА – це не просто відновлення історичної справедливості, це абсолютно необхідна умова нашого повноцінного існування сьогодні: доки ми сприймаємо власну історію очима тих, хто нас винищував, доти ми залишаємося пасивними співучасниками злочинів проти себе самих.
Інстинктом самозбереження пояснюється і бажання Ющенка створити єдину Помісну українську церкву. Звісно, не президентська це справа – втручатися в релігійні питання і наказувати громадянам, якому Богові вони мають молитися. Але захист інтересів держави – це якраз функція президента. Нині ж треба бути дуже незрячим, щоб не бачити очевидного факту: Московський патріархат в Україні виконує роль підрозділу путінського ФСБ з усіма деструктивними для України наслідками. Прямо чи опосередковано під московським омофором у нас діють і "Союз православных граждан Единое Отечество", і "Русский блок", і "Союз православных братств", і "Евразийский союз молодежи", і кілька інших груп відморозків, для яких нестерпною є сама думка про нашу незалежність. Намагаючись хоч якось протистояти цій "хресній ході", Ющенко наражається на юродиві звинувачення в антидемократичності й тиранії – так ніби демократія передбачає, що хто завгодно може прийти до нас додому і валити купи де йому заманеться. Якщо Ющенка в цьому випадку і можна в чомусь звинувачувати, то хіба що – як завжди – в недостатній рішучості. Але саме по собі президентське прагнення позбутися п’ятої колони є, як на мене, цілком умотивованим.
Не менш умотивованими є і зусилля президента, спрямовані на вступ України до НАТО. Власне, щоб зрозуміти причину цих зусиль, треба просто відповісти на два запитання: 1.Чи здатна українська армія сьогодні відбити напад потенційного ворога? 2.Хто для України є цим потенційним ворогом? Отож, по-перше, про нашу боєздатність навіть якось говорити незручно: ще житловий будинок у Броварах чи склад у Новобогданівці ми підірвати зуміємо, але так щоб ворога налякати, то вже нема чим. По-друге ж, у нинішньому світі є лише одна ворожо налаштована до України держава. Це та держава, яка і без оголошення війни влаштовує нам газові та інформаційні атаки, витісняє до наших західних кордонів українську мову, бризкає піною на саму згадку про воїнів УПА і через день підкреслює, що ми живемо на її "канонічній території". Крім системи колективної європейсько-американської безпеки, ми не маємо інших вагомих аргументів у розмові з цією державою. Бо держави – як люди: з культурними можна домовитися культурно, з нарваним хамлом краще розмовляти, тримаючи в руці пістолет.
Вельми показово, що саме ця держава найголосніше протестує і проти ініціативи Ющенка визнати голодомор геноцидом українського народу. Визнавши факт голокосту, Німеччина тим самим довела, що вона позбулася нацистської ідеології. Не визнаючи голодомору, Росія доводить, що вона залишилася гідною спадкоємицею сталінського СРСР. Знову ж таки, не знаю, наскільки глибоко Ющенко цікавиться психологією, але його постійне звертання до теми голодомору є абсолютно правильним не лише з морального, а й з терапевтичного погляду. Голодомор – це найважча травма, якої зазнала українська колективна психіка. Щоб подолати наслідки цієї травми, ми мусимо спочатку виговорити свою трагедію і домогтися її визнання з боку світової спільноти – як домоглися євреї визнання голокосту.
До речі, напівграмотна регіонально-комуністична резидентура Кремля не погоджується зі словом "геноцид" на тій підставі, що, з одного боку, радянська влада не залишила по собі ніяких письмових наказів винищувати саме українських селян, а з другого – що під час голоду 32-33 років помирали не лише українці. Але, з одного боку, Гітлер також не залишив письмових наказів винищувати євреїв, а з другого – під час другої світової гинули й представники багатьох інших народів. Хіба це є достатньою підставою, щоби заперечувати голокост? Я вже мовчу про такий холуйський аргумент, як страх розсваритися з Росією: політик, для якого гнів сусідського "государя" страшніший за національну катастрофу, мав би негайно зібрати манатки і виїхати робити політичну кар’єру до сусідньої імперії. Ми ж тим часом мусимо навчитися не лише вшановувати пам’ять мільйонів українців, виморених у минулому, але й відстоювати своє право на існування в теперішньому. Зрештою, якщо нам трапився сусід-злочинець, то, може, розумніше буде не жити за його законами, а взагалі розірвати з ним стосунки? Так мені принаймні підказує інстинкт самозбереження.
Повернутися назад