Культтуризм від Олександра БОЙЧЕНКО
Розмовляв я оце днями з певною групою дипломованих українських філологів. Не всі, як з’ясувалося, дипломовані українські філологи знають, хто такий Юрій Іздрик. Зрозумійте мене правильно, я це зараз не з метою дискредитації нашої філологічної освіти кажу (що вже там дискредитувати?). Просто мені цікаво: як їм таке вдається? Бо з творчістю Філіппа, наприклад, Кіркорова дипломовані філологи знайомі поголівно. Але якщо вам раптом забаглося подискутувати про нову книжку Іздрика, то знайти притомного співрозмовника серед дипломованих філологів виявиться значно важче, ніж серед інженерів, математиків, медиків чи навіть журналістів. Щоправда, подібна ситуація спостерігається не лише в Україні. Скажімо, засновники новочасної філології німці чесно зізнаються, що літературознавство сьогодні перетворилося на цілком самодостатню галузь абстрактного мислення: література як така нинішнім літературознавцям не надто й потрібна, а література сучасна їм взагалі лише плутає карти і всіляко заважає.
І суто по-людськи літературознавців можна зрозуміти. Бо з тією сучасною літературою ніколи ж заздалегідь невідомо, що з неї вийде і чому. Це ж вам, умовно кажучи, не Федькович, про якого бодай одне відомо точно: захистишся. І навіть відомо чому. По-перше, Федькович – буковинський соловій; по-друге, основоположний редактор газети "Буковина"; а по-третє, Чернівецький університет носить його ім’я. Як тут не захиститися? Натомість – Іздрик: по-перше, родом з міста хіміків Калуша, а які в місті хіміків можуть бути соловії? Хіба соловії-розбійники. По-друге, можете собі уявити університет імені Іздрика? То кому воно треба – таке читати? Ще й назви своїм книжкам дає – одну незрозумілішу за іншу: як не "Воццек", то "Острів Крк", як не "Подвійний Леон", то "АМ тм"…
Втім, дехто все-таки читає. Бо дехто все-таки знає, що Іздрик є автором і згаданих прозових книжок, і збірки віршів, і двох фортепіанних коцертів, і якоїсь там кількості картин. А якщо ми вже заговорили про редагування, то саме Іздрик є ще й головним редактором журналу "Четвер", навколо якого на початку 90-х років ХХ століття у нашій літературі сформувався альтернативний спілчанському офіціозові "станіславський феномен" (у різні часи співредакторами "Четверга" підпрацьовували Тарас Прохасько та Юрій Андрухович) і без якого на початку ХХІ століття юним експериментаторам не дуже й було б де друкуватися.
Є такий вираз – письменник для письменників. У сенсі письменник, потребу в якому відчувають не "пересічні читачі" (на кшталт дипломованих філологів), а читачі, котрі самі мають серйозні наміри стати письменниками. І ось ці потенційні письменники розуміють, що, знову умовно кажучи, Федькович – це добре і ним слід пишатися, але якщо ти сьогодні у своїй творчості спиратимешся на естетичні принципи позаминулого століття, то й потенційних читачів тобі доведеться шукати хіба що серед Федьковичевих сучасників. Сумнівна перспектива… Одне слово, Іздрик – це наш найрадикальніший, сказати б, подвійний письменник для письменників: з одного боку, майбутні літератори орієнтуються (але без прямого наслідування) на його експериментаторський досвід, з іншого – він сам їх у своєму журналі й друкує. До речі, широке визнання у вузьких колах прийшло до Жадана і Дереша, Поваляєвої і Малярчук якраз після публікацій у "Четверзі".
І в такий ото спосіб ми підійшли до ще однієї іпостасі Іздрика – до Іздрика-есеїста. Бо есе – це саме той жанр, в якому найзручніше розглядати різні контексти. Час від часу Іздрикова есеїстика з’являлася то там, то деінде, то українською, то в перекладах, а тепер нарешті у зібрано-вибраному вигляді вийшла друком під назвою "Флешка". Ну, флешка – вона флешка і є: на неї багато чого можна поскидати. Зокрема, Іздрик поскидав контексти трьох найважливіших міст свого життя: Калуша ("По коліна в Європі"), Львова ("Львів: секвенції психозу" і "Лови на лева") та Івано-Франківська ("Насерединіміста" і "Станіслав: туга за несправжнім"). Також знайдемо тут контекст іншого "письменника для письменників" Джойса ("Joyce.MP3"), мовно-літературний контекст інтернетрів ("вавилон.lingvo.com", "Неживий щоденник" тощо), автобіографічний контекст боротьби психопатії з неврозом ("Alien vs Predator"), цитований вище контекст "Свободи дада" та інші маніакально-ейфорійні контексти, без яких не зможуть обійтися прийдешні дослідники українського постмодернізму – якщо вони тільки зможуть звідкись узятися в системі нашої освіти.
P.S. Більш-менш 21 листопада Іздрик обіцяє запрезентувати в Чернівцях і "Флешку", і нові числа "Четверга". Вхід вільний. Навіть для дипломованих філологів.
І суто по-людськи літературознавців можна зрозуміти. Бо з тією сучасною літературою ніколи ж заздалегідь невідомо, що з неї вийде і чому. Це ж вам, умовно кажучи, не Федькович, про якого бодай одне відомо точно: захистишся. І навіть відомо чому. По-перше, Федькович – буковинський соловій; по-друге, основоположний редактор газети "Буковина"; а по-третє, Чернівецький університет носить його ім’я. Як тут не захиститися? Натомість – Іздрик: по-перше, родом з міста хіміків Калуша, а які в місті хіміків можуть бути соловії? Хіба соловії-розбійники. По-друге, можете собі уявити університет імені Іздрика? То кому воно треба – таке читати? Ще й назви своїм книжкам дає – одну незрозумілішу за іншу: як не "Воццек", то "Острів Крк", як не "Подвійний Леон", то "АМ тм"…
Втім, дехто все-таки читає. Бо дехто все-таки знає, що Іздрик є автором і згаданих прозових книжок, і збірки віршів, і двох фортепіанних коцертів, і якоїсь там кількості картин. А якщо ми вже заговорили про редагування, то саме Іздрик є ще й головним редактором журналу "Четвер", навколо якого на початку 90-х років ХХ століття у нашій літературі сформувався альтернативний спілчанському офіціозові "станіславський феномен" (у різні часи співредакторами "Четверга" підпрацьовували Тарас Прохасько та Юрій Андрухович) і без якого на початку ХХІ століття юним експериментаторам не дуже й було б де друкуватися.
Є такий вираз – письменник для письменників. У сенсі письменник, потребу в якому відчувають не "пересічні читачі" (на кшталт дипломованих філологів), а читачі, котрі самі мають серйозні наміри стати письменниками. І ось ці потенційні письменники розуміють, що, знову умовно кажучи, Федькович – це добре і ним слід пишатися, але якщо ти сьогодні у своїй творчості спиратимешся на естетичні принципи позаминулого століття, то й потенційних читачів тобі доведеться шукати хіба що серед Федьковичевих сучасників. Сумнівна перспектива… Одне слово, Іздрик – це наш найрадикальніший, сказати б, подвійний письменник для письменників: з одного боку, майбутні літератори орієнтуються (але без прямого наслідування) на його експериментаторський досвід, з іншого – він сам їх у своєму журналі й друкує. До речі, широке визнання у вузьких колах прийшло до Жадана і Дереша, Поваляєвої і Малярчук якраз після публікацій у "Четверзі".
І в такий ото спосіб ми підійшли до ще однієї іпостасі Іздрика – до Іздрика-есеїста. Бо есе – це саме той жанр, в якому найзручніше розглядати різні контексти. Час від часу Іздрикова есеїстика з’являлася то там, то деінде, то українською, то в перекладах, а тепер нарешті у зібрано-вибраному вигляді вийшла друком під назвою "Флешка". Ну, флешка – вона флешка і є: на неї багато чого можна поскидати. Зокрема, Іздрик поскидав контексти трьох найважливіших міст свого життя: Калуша ("По коліна в Європі"), Львова ("Львів: секвенції психозу" і "Лови на лева") та Івано-Франківська ("Насерединіміста" і "Станіслав: туга за несправжнім"). Також знайдемо тут контекст іншого "письменника для письменників" Джойса ("Joyce.MP3"), мовно-літературний контекст інтернетрів ("вавилон.lingvo.com", "Неживий щоденник" тощо), автобіографічний контекст боротьби психопатії з неврозом ("Alien vs Predator"), цитований вище контекст "Свободи дада" та інші маніакально-ейфорійні контексти, без яких не зможуть обійтися прийдешні дослідники українського постмодернізму – якщо вони тільки зможуть звідкись узятися в системі нашої освіти.
P.S. Більш-менш 21 листопада Іздрик обіцяє запрезентувати в Чернівцях і "Флешку", і нові числа "Четверга". Вхід вільний. Навіть для дипломованих філологів.
Повернутися назад