Культтуризм від Олександра БОЙЧЕНКО
Протягом двох тижнів, які минули від часу нашої з вами останньої розмови, в різних галузях українського життя сталося стільки всього, що я просто не знаю, на чому зупинити свій вибір. Тут тобі і відкриття у Львові пам’ятника Бандері; і 65-річчя УПА; і оголошення офіційних результатів дострокових парламентських виборів; і сповнене холуйсько-пафосної риторики звернення до Президента "представників львівської інтелігенції" (зокрема – відомого графомана і за сумісництвом голови Комітету з Національної премії України імені Т. Шевченка Романа Лубківського), в якому "львівська інтелігенція" уклінно просить створити "таку коаліцію, що
об’єднала б Львів і Донбас"; і шабаш дугінського Євразійського союзу молоді на Говерлі з нищенням української державної символіки та перейменуванням самої Говерли на Пік Сталіна ("євразійці", до речі, виступають за ще ширшу коаліцію, ніж Лубківський: за коаліцію, яка об’єднає Львів не лише з Донбасом, а й з Астаною, Ташкентом і Магаданом); і київський міжнародний кінофестиваль "Молодість"… А за кілька днів – хто пам’ятає – надійде ще й чергова річниця проголошення ЗУНР. Як тут вибрати, про що писати? Хіба якось спробувати про все разом, тобто і про Україну, і про політику, і про кіно.
Щоправда, про сучасне українське кіно багато не напишеш, бо його не дуже є. Окремі, більше чи менше бездарні, фільми вряди-годи, звісно, виходять на екрани, але так, щоб це можна було назвати українським кінематографом (не кажучи вже про кіноіндустрію), то ні. Одне втішає: світ не без добрих людей. І час від часу ці закордонні добрі люди знімають кіно про Україну, хоч самі про це й не здогадуються. Ось вам один із прикладів: знятий майже півстоліття тому в Мексиці фільм геніального іспанського режисера
Луїса Бунюеля "El angel exterminador", що можна б перекласти як "Ангел-винищувач". Хай би як ми визначили жанр цього фільму – скажімо, "чорна комедія абсурду" чи там "сюрреалістична трагедія" – уважний український глядач вельми швидко починає розуміти, що це кіно – про нього і про його безглузду соборну батьківщину.
Отож, у певному будинку зібралися гості. На святкову вечерю. Що вони тут святкують – невідомо. Але видно, що святкувати їм подобається. А ще поступово стає видно, що всі вони – люди досить різні. У сенсі кожен, попри нібито приналежність до цієї уявної спільноти, має якісь приховані інтереси і намагається використати загальну ситуацію на свою користь. У принципі, провести кілька годин у товаристві не надто близьких тобі людей – справа не така вже й обтяжлива: володіючи нехитрими прийомами застільної бесіди, можна з приємністю витратити відведений час на зав’язування необов’язкових знайомств, нашіптування дотепних зауважень та інші різновиди розпускання хвоста. Але якщо раптом така вечірка розтягнеться на цілу добу? А якщо на тиждень? А якщо на місяць? Це і відбувається у фільмі Бунюеля. Люди (важливо уточнити, що серед них немає однозначно хороших і однозначно поганих: просто собі люди, тільки різні) починають мучити одні одних своїми звичками, переконаннями, запахами – одне слово, самим фактом своєї присутності. Щось подібне мав на увазі і Сартр, коли говорив, що "пекло – це інші люди". Тобто люди перетворюються самі для себе на пекло якраз тоді, коли вони, всупереч власним бажанням, вимушені
терпіти одне одного на спільній території.
У фіналі фільму, після виснажливих багатоденних дебатів на тему "хто винен і що робити?", після взаємних звинувачень і образ, доведені до межі відчаю герої Бунюеля просто натискають на клямку дверей – і виходять з незачиненої, як виявилося, будівлі на вулицю. Тепер усі вони можуть розійтися в різні боки – власне, кожен (крім тих, хто встиг померти в "неволі"), полегшено зітхнувши, йде туди, куди вважає за потрібне для себе. Пекельна "коаліція", яка об’єднувала їх усіх, розпалася. У світі за дверима, які достатньо було легенько штовхнути, світить сонечко, повіває свіжий вітерець і бігають усміхнені діти.
Коротше кажучи, коли я чую, як три головні "ангели-винищувачі" української політики у супроводі хору дрібнішої пернатої нечисті в унісон співають про цілісність, соборність та інші комунальні речі, то я розумію одне: ділитися владою (а в умовах України це означає – ділитися територією) ніхто з них не хоче, бо кожен плекає надію рано чи пізно встановити свою гегемонію на всьому просторі від Луганська до Ужгорода. Чи це можливо? Теоретично – так. Треба лише винищити котрусь (байдуже – котру саме) із двох половин України. Ну бо як інакше позводити нас до спільного знаменника? А зводити врешті-решт доведеться, бо у
спільної території мусять бути якісь спільні знаменники: або в Галичині мають стояти пам’ятники Леніну і Сталіну, або на Донбасі – Шухевичу й Бандері. Я натомість плекаю трохи іншу надію. А саме – що ми, як герої Бунюеля, зуміємо таки розійтися в різні боки. Питання тільки в тому, чи ми встигнемо зробити це спокійно через двері, а чи рівень взаємоненависті сягне таких вершин, що почнуть вилітати вікна і валитися стіни?
об’єднала б Львів і Донбас"; і шабаш дугінського Євразійського союзу молоді на Говерлі з нищенням української державної символіки та перейменуванням самої Говерли на Пік Сталіна ("євразійці", до речі, виступають за ще ширшу коаліцію, ніж Лубківський: за коаліцію, яка об’єднає Львів не лише з Донбасом, а й з Астаною, Ташкентом і Магаданом); і київський міжнародний кінофестиваль "Молодість"… А за кілька днів – хто пам’ятає – надійде ще й чергова річниця проголошення ЗУНР. Як тут вибрати, про що писати? Хіба якось спробувати про все разом, тобто і про Україну, і про політику, і про кіно.
Щоправда, про сучасне українське кіно багато не напишеш, бо його не дуже є. Окремі, більше чи менше бездарні, фільми вряди-годи, звісно, виходять на екрани, але так, щоб це можна було назвати українським кінематографом (не кажучи вже про кіноіндустрію), то ні. Одне втішає: світ не без добрих людей. І час від часу ці закордонні добрі люди знімають кіно про Україну, хоч самі про це й не здогадуються. Ось вам один із прикладів: знятий майже півстоліття тому в Мексиці фільм геніального іспанського режисера
Луїса Бунюеля "El angel exterminador", що можна б перекласти як "Ангел-винищувач". Хай би як ми визначили жанр цього фільму – скажімо, "чорна комедія абсурду" чи там "сюрреалістична трагедія" – уважний український глядач вельми швидко починає розуміти, що це кіно – про нього і про його безглузду соборну батьківщину.
Отож, у певному будинку зібралися гості. На святкову вечерю. Що вони тут святкують – невідомо. Але видно, що святкувати їм подобається. А ще поступово стає видно, що всі вони – люди досить різні. У сенсі кожен, попри нібито приналежність до цієї уявної спільноти, має якісь приховані інтереси і намагається використати загальну ситуацію на свою користь. У принципі, провести кілька годин у товаристві не надто близьких тобі людей – справа не така вже й обтяжлива: володіючи нехитрими прийомами застільної бесіди, можна з приємністю витратити відведений час на зав’язування необов’язкових знайомств, нашіптування дотепних зауважень та інші різновиди розпускання хвоста. Але якщо раптом така вечірка розтягнеться на цілу добу? А якщо на тиждень? А якщо на місяць? Це і відбувається у фільмі Бунюеля. Люди (важливо уточнити, що серед них немає однозначно хороших і однозначно поганих: просто собі люди, тільки різні) починають мучити одні одних своїми звичками, переконаннями, запахами – одне слово, самим фактом своєї присутності. Щось подібне мав на увазі і Сартр, коли говорив, що "пекло – це інші люди". Тобто люди перетворюються самі для себе на пекло якраз тоді, коли вони, всупереч власним бажанням, вимушені
терпіти одне одного на спільній території.
У фіналі фільму, після виснажливих багатоденних дебатів на тему "хто винен і що робити?", після взаємних звинувачень і образ, доведені до межі відчаю герої Бунюеля просто натискають на клямку дверей – і виходять з незачиненої, як виявилося, будівлі на вулицю. Тепер усі вони можуть розійтися в різні боки – власне, кожен (крім тих, хто встиг померти в "неволі"), полегшено зітхнувши, йде туди, куди вважає за потрібне для себе. Пекельна "коаліція", яка об’єднувала їх усіх, розпалася. У світі за дверима, які достатньо було легенько штовхнути, світить сонечко, повіває свіжий вітерець і бігають усміхнені діти.
Коротше кажучи, коли я чую, як три головні "ангели-винищувачі" української політики у супроводі хору дрібнішої пернатої нечисті в унісон співають про цілісність, соборність та інші комунальні речі, то я розумію одне: ділитися владою (а в умовах України це означає – ділитися територією) ніхто з них не хоче, бо кожен плекає надію рано чи пізно встановити свою гегемонію на всьому просторі від Луганська до Ужгорода. Чи це можливо? Теоретично – так. Треба лише винищити котрусь (байдуже – котру саме) із двох половин України. Ну бо як інакше позводити нас до спільного знаменника? А зводити врешті-решт доведеться, бо у
спільної території мусять бути якісь спільні знаменники: або в Галичині мають стояти пам’ятники Леніну і Сталіну, або на Донбасі – Шухевичу й Бандері. Я натомість плекаю трохи іншу надію. А саме – що ми, як герої Бунюеля, зуміємо таки розійтися в різні боки. Питання тільки в тому, чи ми встигнемо зробити це спокійно через двері, а чи рівень взаємоненависті сягне таких вершин, що почнуть вилітати вікна і валитися стіни?
Повернутися назад