Культтуризм від Олександра БОЙЧЕНКО
Томас Вулф не любив багато чого і бував нестримним у гніві. Зокрема, він дуже не любив, коли журналісти прив’язують публікації до "інформаційних приводів". У вересні привід є, тож легко припустити, що за цю статтю він би на мене добряче розлютився. Але нема ради: незабаром – жовтень, а писати про Вулфа у жовтні було б ще страшніше. По-перше, саме у жовтні він народився. По-друге, жовтень був його улюбленим місяцем, який символізував "серцевину нашого існування, час пожинати плоди, пору зрілості, котра означає, що молодість наша позаду". А по-третє, знову в жовтні 1929 року нью-йоркське видавництво "Чарлз скрібнерз санз" (про такі видавництва наші письменники можуть лише мріяти) завдяки делікатно-мужньому терпінню літературного редактора Максвела Перкінса (про таких редакторів наші письменники навіть мріяти не можуть) випустило друком перший роман Томаса
Вулфа "Подивись на свою домівку, Ангеле".
Що не кажіть, а добре, коли любов і професія збігаються. "Іншим доводиться попрацювати, щоб заробити на хліб", – час від часу повторювала Джулія Вулф синові, котрий простоював (він писав навстоячки) за письмовим столом по 15 годин на добу. Отож бо й воно: поки інші мусять працювати, я собі читаю лекції про Джойса і Кафку, Гамсуна й Камю, Селінджера і Гарсія Маркеса… Тобто читаю, звісно, студентам, а не собі. Єдиний з-поміж найулюбленіших письменників, про кого я їм не розповідаю, – це Томас Вулф. Бо є речі, про які неможливо розповісти студентам. Є речі, про які взагалі нікому неможливо розповісти – і саме про такі речі пише Вулф: про беззахисну голизну кожного, хто з теплої в’язниці материнського лона видряпується на холодну поверхню світу; про смиренну посмішку кам’яного ангела; про втрачені й
вітром оплакані ілюзії; про чари, шал і біль загубленої юності, але й про незбагненну втіху від самого процесу прощання з нею; про безнадійні пошуки так і не пізнаного батька; про невіднайдені двері, про стежку, камінь, листок, драбину на небеса. І про дім, залишаючи який, ти встигнеш подумати: "він ще недалеко", але ніколи не скажеш: "він вже близько", бо додому нема вороття.
Втім, дещо можна розповісти й студентам. Наприклад, про вічні мандри і про вічну землю. Іншими словами, не про самовдоволену банальність "американської мрії", а про щемливу красу і трагічну велич створеного Вулфом американського міфу. Як точно зауважив той-таки Перкінс, "на відміну від будь-якого європейського митця, Вулф мусив змагатися з незвичайним літературним матеріалом – з великою країною, яка ще не відкрилася навіть власному народові". А міф – це і є оповідь, яка дає можливість людям орієнтуватися у всесвіті ще не відкритих законів. Строго кажучи, Вулф не був автором окремих книжок: окремими їх робили видавці. Він ж усе життя писав одну всеохопну Книгу. Він виливав на папір потоки слів у пошуках нової мови, спроможної виразити всю потворність і принадність, весь захват і жах Нового Світу, через що критики й колеги-письменники (зокрема, Гемінгвей та Фіцджеральд) закидали йому багатослів’я і невміння відтинати "усе зайве". Але справа в тому, що в художньому світі Вулфа немає нічого зайвого, бо міф у принципі не знає зайвих елементів, а знає, навпаки, безмежне багатство варіацій на архетипно задані теми, постійне структурне опозиціонування і таке ж постійне ірраціональне долання опозицій.
Як воно зазвичай і буває, Вулф використовує для створення універсального міфу символізовані факти власної біографії і нанизує їх на архетипні структури. Його міф тримається передусім на побаченому ще в батьківському домі протиставленні "чоловічого" потягу до мандрів і "жіночого" – до рідної землі. Перший змушує нас знову і знову вирушати на пошуки Батька, на пошуки знання, сили і справедливості; другий – незмінно породжує ностальгію, вимагає повернення до Матері, до спокою, ніжності й любові. Перемога одного з них (все одно – якого) згубна для людини. Але єдність і боротьба цих протилежностей лежать в основі тієї діалектики буття, в художньому осягненні якої Вулф вбачав своє головне завдання.
Водночас, прагнучи охопити і силою творчої ідеї впорядкувати весь світ, він однак розумів, що жодна книга не здатна вмістити в собі навіть найпересічніше життя з його соромом і розпачем, оманами й похміллям, хаосом і божевіллям – коротше, одне-єдине прекрасне й несповідиме людське життя. Тому Вільям Фолкнер і назвав художній експеримент Вулфа найблискучішою поразкою в американській літературі. Безумовно, його поразка була неминучою, але я не розумію, хто виграв від того, що йому не вдалося бодай протриматися трохи довше. "У тридцять сім років ще зарано підбивати підсумки свого життя", – сказав Томас Вулф під час останньої зустрічі зі студентами. Він помер 15 вересня 1938 року, так і не дочекавшись початку улюбленого
жовтня, коли йому мало б виповнитися тридцять вісім.
Вулфа "Подивись на свою домівку, Ангеле".
Що не кажіть, а добре, коли любов і професія збігаються. "Іншим доводиться попрацювати, щоб заробити на хліб", – час від часу повторювала Джулія Вулф синові, котрий простоював (він писав навстоячки) за письмовим столом по 15 годин на добу. Отож бо й воно: поки інші мусять працювати, я собі читаю лекції про Джойса і Кафку, Гамсуна й Камю, Селінджера і Гарсія Маркеса… Тобто читаю, звісно, студентам, а не собі. Єдиний з-поміж найулюбленіших письменників, про кого я їм не розповідаю, – це Томас Вулф. Бо є речі, про які неможливо розповісти студентам. Є речі, про які взагалі нікому неможливо розповісти – і саме про такі речі пише Вулф: про беззахисну голизну кожного, хто з теплої в’язниці материнського лона видряпується на холодну поверхню світу; про смиренну посмішку кам’яного ангела; про втрачені й
вітром оплакані ілюзії; про чари, шал і біль загубленої юності, але й про незбагненну втіху від самого процесу прощання з нею; про безнадійні пошуки так і не пізнаного батька; про невіднайдені двері, про стежку, камінь, листок, драбину на небеса. І про дім, залишаючи який, ти встигнеш подумати: "він ще недалеко", але ніколи не скажеш: "він вже близько", бо додому нема вороття.
Втім, дещо можна розповісти й студентам. Наприклад, про вічні мандри і про вічну землю. Іншими словами, не про самовдоволену банальність "американської мрії", а про щемливу красу і трагічну велич створеного Вулфом американського міфу. Як точно зауважив той-таки Перкінс, "на відміну від будь-якого європейського митця, Вулф мусив змагатися з незвичайним літературним матеріалом – з великою країною, яка ще не відкрилася навіть власному народові". А міф – це і є оповідь, яка дає можливість людям орієнтуватися у всесвіті ще не відкритих законів. Строго кажучи, Вулф не був автором окремих книжок: окремими їх робили видавці. Він ж усе життя писав одну всеохопну Книгу. Він виливав на папір потоки слів у пошуках нової мови, спроможної виразити всю потворність і принадність, весь захват і жах Нового Світу, через що критики й колеги-письменники (зокрема, Гемінгвей та Фіцджеральд) закидали йому багатослів’я і невміння відтинати "усе зайве". Але справа в тому, що в художньому світі Вулфа немає нічого зайвого, бо міф у принципі не знає зайвих елементів, а знає, навпаки, безмежне багатство варіацій на архетипно задані теми, постійне структурне опозиціонування і таке ж постійне ірраціональне долання опозицій.
Як воно зазвичай і буває, Вулф використовує для створення універсального міфу символізовані факти власної біографії і нанизує їх на архетипні структури. Його міф тримається передусім на побаченому ще в батьківському домі протиставленні "чоловічого" потягу до мандрів і "жіночого" – до рідної землі. Перший змушує нас знову і знову вирушати на пошуки Батька, на пошуки знання, сили і справедливості; другий – незмінно породжує ностальгію, вимагає повернення до Матері, до спокою, ніжності й любові. Перемога одного з них (все одно – якого) згубна для людини. Але єдність і боротьба цих протилежностей лежать в основі тієї діалектики буття, в художньому осягненні якої Вулф вбачав своє головне завдання.
Водночас, прагнучи охопити і силою творчої ідеї впорядкувати весь світ, він однак розумів, що жодна книга не здатна вмістити в собі навіть найпересічніше життя з його соромом і розпачем, оманами й похміллям, хаосом і божевіллям – коротше, одне-єдине прекрасне й несповідиме людське життя. Тому Вільям Фолкнер і назвав художній експеримент Вулфа найблискучішою поразкою в американській літературі. Безумовно, його поразка була неминучою, але я не розумію, хто виграв від того, що йому не вдалося бодай протриматися трохи довше. "У тридцять сім років ще зарано підбивати підсумки свого життя", – сказав Томас Вулф під час останньої зустрічі зі студентами. Він помер 15 вересня 1938 року, так і не дочекавшись початку улюбленого
жовтня, коли йому мало б виповнитися тридцять вісім.
Повернутися назад