Трохи інші помаранчі
От ми все собі хіхікали, а воно тепер з’ясовується, що неперевершена леді Люся з Єнакієвого мала рацію. Бо скільки вже часу минуло, а в мені досі спрацьовує зауважений нею умовний рефлекс: тільки-но побачу щось помаранчеве – як рука сама тягнеться і тягнеться… Так було й цього разу: зайшов до книгарні, а там на поличці книжка з апельсинами на обкладинці – "Помаранчева дівчинка". Мусив купити. Та й – скажу вам, забігаючи наперед – правильно зробив. Хоча до Помаранчевої революції "Помаранчева дівчинка" жодного стосунку не має. Бо її написав норвезький письменник Юстейн Гордер. А які в тій Норвегії можуть бути революції? Проти яких антинародних режимів? Але, мабуть, саме з тієї причини, що революцій норвежцям нема проти кого робити, їхні письменники переважно зосереджуються на чомусь суттєвішому. Тобто на приватному житті "пересічних громадян".
Звісно, важливі події іноді трапляються і в публічній історії народів та держав: ті ж таки революції, світові війни або там вибори голови сільради. І ці події навіть час від часу викликають у нас щось на кшталт думок і почуттів. Однак "остаточні" думки з почуттями, ті, що надають хоч якогось сенсу нашому заплутаному бігові з перешкодами від пологового будинку до цвинтаря, – вони, як правило, вислизають з-під уваги істориків і телекамер. Бо їхнім природним середовищем є територія приватних людських спроб порозумітися – з коханою, з батьками, з дітьми та, ясна річ, із самим собою. І що прикметно: не на коні попереду війська, не на барикаді з прапором і не на парламентській трибуні з мікрофоном, а якраз в інтимній тиші маленького приватного простору, звільнившись від паскудного посередництва "визначних історичних подій", людина раптом опиняється віч-на-віч з безмежною космічною містерією і хай не розгадує, але принаймні починає відчувати присутність розгадки власного існування. Одне слово, якби я мусив підібрати епіграф до книжки Гордера, то не знайшов би нічого кращого за тисячі разів цитовану фразу з "Критики практичного розуму" Імануїла Канта: "Дві речі сповнюють душу щоразу новим і все більшим подивом та благоговінням, чим частіше й триваліше ми розмірковуємо про них: це зоряне небо наді мною та моральний закон у мені". Бо "Помаранчева дівчинка" – це повість про таємничий зв’язок між цими двома речами, без яких наше життя не вартувало б і виїденої помаранчі.
А зав’язка така. П’ятнадцятирічний юнак Георг отримує листа від померлого одинадцять років тому батька Яна Улава. Трохи дивно звучить, але насправді тут не йдеться про жодну псевдоготичну маячню з воскреслими небіжчиками чи епістолярно стурбованими привидами. Усе набагато простіше, а отже й трагічніше. Ян Улав, ще зовсім молодий лікар, знаходить у себе невиліковну хворобу. Він знає, що йому залишилися лічені дні, він вже не встигне ані розповісти синові найпрекраснішу історію свого життя (бо син ще замалий, аби зрозуміти її тепер), ані отримати відповіді на два найважливіші для нього питання. Тому й пише лист у майбутнє – до сина, котрий зможе бодай сам собі відповісти на те, що хвилювало батька. Як ви вже, певно, здогадалися, найпрекрасніша історія Яна Улава – історія кохання до помаранчевої дівчинки. Хто вона така і що з нею потім сталося – цього я вам, звичайно, не скажу. Зупинюся натомість на питаннях.
Отже, зоряне небо й моральний закон. Композиційно повість розгортається як діалог Георга з батьковим листом. У процесі діалогу герой змінюється, і майстерність Гордера, мабуть, найвиразніше виявляє себе в умінні переконливо фіксувати ці зміни. На перших сторінках ми бачимо хлопчика, приємно враженого батьковим зацікавленням телескопом Габбла, але й дещо роздратованого нібито батьковим намаганням перекласти свої жалі на дитячі плечі. Наприкінці повісті Георг – це юнак, що пережив екзистенційну зустріч із собою та усвідомив зв’язок між телескопом і помаранчевою дівчинкою, між найболючішою батьковою моральною проблемою і власним майбутнім. Не дочекавшись телескопічної розгадки таємниці всесвіту, вимушений так рано покинути сина й дружину Ян Улав сприймає життя як мить, підступно подаровану людині лише задля того, щоб вона встигла зрозуміти, з чим їй доведеться назавжди розпрощатися. А відтак: чи має таке життя сенс? Чи маємо ми право народжувати дітей? Адже ми не знаємо, чи сподобається їм наш подарунок, який водночас виявляється смертним вироком. Чи вибачать нам наші діти факт свого народження?
Змужнілий за час читання батькового листа син відповідає: так. Щоправда, для проникнення в таємниці всесвіту – а відповідно й людського існування – знадобиться ще чимало телескопів, але навіть того знання, яке вже здобув Георг, достатньо, щоб ствердити: народження – це виграш у велетенській космічній лотереї. Якщо ви зараз читаєте ці рядки, значить вам уже несамовито пощастило, розумієте?
Звісно, важливі події іноді трапляються і в публічній історії народів та держав: ті ж таки революції, світові війни або там вибори голови сільради. І ці події навіть час від часу викликають у нас щось на кшталт думок і почуттів. Однак "остаточні" думки з почуттями, ті, що надають хоч якогось сенсу нашому заплутаному бігові з перешкодами від пологового будинку до цвинтаря, – вони, як правило, вислизають з-під уваги істориків і телекамер. Бо їхнім природним середовищем є територія приватних людських спроб порозумітися – з коханою, з батьками, з дітьми та, ясна річ, із самим собою. І що прикметно: не на коні попереду війська, не на барикаді з прапором і не на парламентській трибуні з мікрофоном, а якраз в інтимній тиші маленького приватного простору, звільнившись від паскудного посередництва "визначних історичних подій", людина раптом опиняється віч-на-віч з безмежною космічною містерією і хай не розгадує, але принаймні починає відчувати присутність розгадки власного існування. Одне слово, якби я мусив підібрати епіграф до книжки Гордера, то не знайшов би нічого кращого за тисячі разів цитовану фразу з "Критики практичного розуму" Імануїла Канта: "Дві речі сповнюють душу щоразу новим і все більшим подивом та благоговінням, чим частіше й триваліше ми розмірковуємо про них: це зоряне небо наді мною та моральний закон у мені". Бо "Помаранчева дівчинка" – це повість про таємничий зв’язок між цими двома речами, без яких наше життя не вартувало б і виїденої помаранчі.
А зав’язка така. П’ятнадцятирічний юнак Георг отримує листа від померлого одинадцять років тому батька Яна Улава. Трохи дивно звучить, але насправді тут не йдеться про жодну псевдоготичну маячню з воскреслими небіжчиками чи епістолярно стурбованими привидами. Усе набагато простіше, а отже й трагічніше. Ян Улав, ще зовсім молодий лікар, знаходить у себе невиліковну хворобу. Він знає, що йому залишилися лічені дні, він вже не встигне ані розповісти синові найпрекраснішу історію свого життя (бо син ще замалий, аби зрозуміти її тепер), ані отримати відповіді на два найважливіші для нього питання. Тому й пише лист у майбутнє – до сина, котрий зможе бодай сам собі відповісти на те, що хвилювало батька. Як ви вже, певно, здогадалися, найпрекрасніша історія Яна Улава – історія кохання до помаранчевої дівчинки. Хто вона така і що з нею потім сталося – цього я вам, звичайно, не скажу. Зупинюся натомість на питаннях.
Отже, зоряне небо й моральний закон. Композиційно повість розгортається як діалог Георга з батьковим листом. У процесі діалогу герой змінюється, і майстерність Гордера, мабуть, найвиразніше виявляє себе в умінні переконливо фіксувати ці зміни. На перших сторінках ми бачимо хлопчика, приємно враженого батьковим зацікавленням телескопом Габбла, але й дещо роздратованого нібито батьковим намаганням перекласти свої жалі на дитячі плечі. Наприкінці повісті Георг – це юнак, що пережив екзистенційну зустріч із собою та усвідомив зв’язок між телескопом і помаранчевою дівчинкою, між найболючішою батьковою моральною проблемою і власним майбутнім. Не дочекавшись телескопічної розгадки таємниці всесвіту, вимушений так рано покинути сина й дружину Ян Улав сприймає життя як мить, підступно подаровану людині лише задля того, щоб вона встигла зрозуміти, з чим їй доведеться назавжди розпрощатися. А відтак: чи має таке життя сенс? Чи маємо ми право народжувати дітей? Адже ми не знаємо, чи сподобається їм наш подарунок, який водночас виявляється смертним вироком. Чи вибачать нам наші діти факт свого народження?
Змужнілий за час читання батькового листа син відповідає: так. Щоправда, для проникнення в таємниці всесвіту – а відповідно й людського існування – знадобиться ще чимало телескопів, але навіть того знання, яке вже здобув Георг, достатньо, щоб ствердити: народження – це виграш у велетенській космічній лотереї. Якщо ви зараз читаєте ці рядки, значить вам уже несамовито пощастило, розумієте?
Повернутися назад