«Слов’янський базар» не справив на мене сильного враження»
Із Павлом Кузьменком ми зустрілися одразу ж після його повернення з XVІ Міжнародного фестивалю мистецтв "Слов’янський базар", куди він їздив у складі колективу духовно-мистецького центру "Голос".
– І як вас там сприймали?
– Дуже добре. Ми відкривали Дні України на "Слов’янському базарі" купальськими піснями "Закувала зозуленька" і "Ой, ходила Уляночка". А ще ми співали нашу знамениту "Гуцулку Ксеню". До речі, "Голос" єдиний виступав вживу, всі інші колективи – під фонограму. Правду кажучи, сам фестиваль не справив на мене особливого враження. Було багато попси. Особисто мені більше подобаються фольклорні фестивалі. Звичайно, була можливість засвітитися у шоу-бізнесі. Хоча для себе я вирішив, що не бажаю вступати в цю, так би мовити, не дуже чисту воду. Театр – це щось вище і значно світліше.
– Ви граєте тільки українські вистави, співаєте лише українські пісні. Це для тебе важливо?
– Однозначно. Коли співаю народну пісню, тілом бігають мурашки. А коли приїжджаєш, скажімо, на польський фестиваль і бачиш, як зачаровано зовсім чужі люди сприймають твою українську культуру, то розумієш, що це- кайфово. Побували ми і на фестивалі "Країна мрій" у Києві. Туди з’їжджаються українці не для того, аби, скажімо, похизуватися вишитими сорочками та придбати сувеніри, а щоби відчути справжній національний дух. Він закладений у кожному з нас, але ми чомусь не хочемо його показувати: соромимося чи боїмося? Хоча останнім часом з’являється більше молодих людей, котрі усвідомлюють це і приходять подивитися на наші вистави та послухати народні пісні.
– Чому пішов не у театральний, а в медичний?
– Стати лікарем я точно не мріяв з дитинства. Та вийшло так, що 1998 року серйозно захворів мій батько – у нього стався інфаркт. Захотілося розібратися в його проблемах і спробувати вилікувати. Тоді я і перейшов у ліцей з медичним ухилом. І не шкодую про це. Завдяки навчанню в медичному університеті познайомився з багатьма лікарями, з якими консультувався щодо лікування батька. До того ж усі системи та уколи робив сам.
– Нещодавно ти закінчив медичний університет. Що будеш робити далі?
– Хочу серйозно займатися медициною як наукою. Зараз вирішується питання: залишуся в Чернівцях чи поїду до Києва, де, сподіваюся, буде більше можливостей для професійного росту. Та пізніше обов’язково повернуся в Чернівці.
– А як же театр? Не жаль розлучатися з ним?
– Оце те головне, що тримає мене. Хоча я готовий приїжджати на постановки вистав у вихідні дні. Не хотілось би просто так розривати стосунки з театром, бо він для мене дуже дорогий.
– І як вас там сприймали?
– Дуже добре. Ми відкривали Дні України на "Слов’янському базарі" купальськими піснями "Закувала зозуленька" і "Ой, ходила Уляночка". А ще ми співали нашу знамениту "Гуцулку Ксеню". До речі, "Голос" єдиний виступав вживу, всі інші колективи – під фонограму. Правду кажучи, сам фестиваль не справив на мене особливого враження. Було багато попси. Особисто мені більше подобаються фольклорні фестивалі. Звичайно, була можливість засвітитися у шоу-бізнесі. Хоча для себе я вирішив, що не бажаю вступати в цю, так би мовити, не дуже чисту воду. Театр – це щось вище і значно світліше.
– Ви граєте тільки українські вистави, співаєте лише українські пісні. Це для тебе важливо?
– Однозначно. Коли співаю народну пісню, тілом бігають мурашки. А коли приїжджаєш, скажімо, на польський фестиваль і бачиш, як зачаровано зовсім чужі люди сприймають твою українську культуру, то розумієш, що це- кайфово. Побували ми і на фестивалі "Країна мрій" у Києві. Туди з’їжджаються українці не для того, аби, скажімо, похизуватися вишитими сорочками та придбати сувеніри, а щоби відчути справжній національний дух. Він закладений у кожному з нас, але ми чомусь не хочемо його показувати: соромимося чи боїмося? Хоча останнім часом з’являється більше молодих людей, котрі усвідомлюють це і приходять подивитися на наші вистави та послухати народні пісні.
– Чому пішов не у театральний, а в медичний?
– Стати лікарем я точно не мріяв з дитинства. Та вийшло так, що 1998 року серйозно захворів мій батько – у нього стався інфаркт. Захотілося розібратися в його проблемах і спробувати вилікувати. Тоді я і перейшов у ліцей з медичним ухилом. І не шкодую про це. Завдяки навчанню в медичному університеті познайомився з багатьма лікарями, з якими консультувався щодо лікування батька. До того ж усі системи та уколи робив сам.
– Нещодавно ти закінчив медичний університет. Що будеш робити далі?
– Хочу серйозно займатися медициною як наукою. Зараз вирішується питання: залишуся в Чернівцях чи поїду до Києва, де, сподіваюся, буде більше можливостей для професійного росту. Та пізніше обов’язково повернуся в Чернівці.
– А як же театр? Не жаль розлучатися з ним?
– Оце те головне, що тримає мене. Хоча я готовий приїжджати на постановки вистав у вихідні дні. Не хотілось би просто так розривати стосунки з театром, бо він для мене дуже дорогий.
Повернутися назад