КУЛЬТТУРИЗМ від Олександра БОЙЧЕНКА
Дорогі співвітчизники, дозвольте привітати вас із великим святом! Дозволили? А даремно. Бо якщо ви справді вважаєте 23 лютого Днем захисника вітчизни, то я вам ніякий не співвітчизник. Путін з Муравйовим вам співвітчизники. Лиш не кажіть, що не знаєте, хто такий полковник Муравйов. Бо що ж ви в такому разі взагалі святкуєте, га?
У дурнуватих дискусіях про всілякі комуністичні пам’ятники, вулиці й свята в нашій незалежній державі мене особисто, мабуть, найбільше дратує апелювання до "спільного історичного минулого": це наша історія, – там і сям проповідують ідейні нащадки СРСР, – її треба знати й поважати. Та хіба ж я проти? Але за довгу історію на території нинішньої України було багато влад і військ. Ось – щоб далеко не ходити – Чернівці: австрійці нас визволяли від турків, румуни від австрійців, совєти від румунів, німці від совєтів… То чому ж ми вирішили святкувати день саме совєтської армії, а не якоїсь іншої? Або й усіх інших? А може, нарешті наважитися – і почати святкувати щось своє? Скажімо, замість двох напівсвят – 6 грудня і 23 лютого – зробити одне справжнє: 14
жовтня. Бо, розумієте, перед дитиною незручно: ніяк не можу їй пояснити, чому у нас день збройних сил не збігається з днем захисника вітчизни. Виходить, що або наші збройні сили не захищають вітчизну, або ті, хто її захищає, не належать до наших збройних сил. Відповідно виникає питання, до чиїх же сил вони належать? Еге ж, історію бодай у мінімальному обсязі таки треба знати: добрий превентивний засіб від більшовицької інфекції.
Отже, трохи історичного лікнепу. 28 січня 1918 року голова Раднаркому Ульянов (Лєнін) з метою захисту своєї Совєтської держави від кайзерівської Німеччини ("Соціалістіческоє Отєчєство в опасності, товаріщі!") підписав декрет про організацію РККА (мовою оригіналу – Рабоче-крестьянская Красная Армия). Але захищати отєчєство від німців попервах не вдавалося. Зокрема – й через те, що станом на 28 січня їх на території Совєтської Росії не було. Біда та й годі: є кого захищати (отєчєство), є кому (Красная армія), а від кого – нема. Тому, не чекаючи, поки ще там ті німці здійснять свій "підступний напад", більшовики починають війну проти Української Народної Республіки (тобто проти нас, ми ж в Україні живемо, правда?), вкотре доводячи, що політичний устрій у Росії – річ другорядна. Буде це самодержавство чи диктатура пролетаріату, розвинутий соціалізм чи путінська "керована демократія", все одно головний принцип залишається незмінним: своїм канонічним отєчєством Росія вважає будь-які землі, котрі вдасться захопити.
Строго кажучи, у похід на Київ виступила ще не РККА, а просто більшовицькі загони, які вже на марші отримали повідомлення, що відтепер вони – не звичайна банда "шарікових" і "швондерів", а Красная армія. Наступного дня, 29 січня, ці "красноармійці" на чолі з колишнім царським офіцером Муравйовим розстріляли під Крутами київських студентів. Далі було захоплення Києва, повалення законної української влади (що влада Грушевського й Винниченка сама виявилася недолугою – це вже інше питання, над яким мав би замислитися, наприклад, нинішній Президент), тисячі вбитих на вулицях міста. Одне слово, далі було те, що й обіцяв Муравйов у "Наказі по арміях № 14": "Цю владу ми несемо з далекої Півночі на
вістрях своїх багнетів і там, де її встановлюємо, всемірно підтримуємо її силою цих багнетів". Ага, опоненти можуть мені тут сказати, що з Муравйовим Київ брали також донецькі та харківські червоногвардійці. Я й не заперечую: брали. Що більше: їхні правнуки під чуйним патронатом Кремля і сьогодні його беруть.
А тепер відгадаймо загадку: хто допоміг вигнати більшовиків із Києва і хай на короткий час, але відновити УНР? Правильно, кайзерівська Німеччина, перемогу російської Красної армії над якою (а отже і над незалежною Україною) ми досі святкуємо як День захисника нашої вітчизни! Чогось безглуздішого моя фантазія неспроможна вигадати. А тим часом воно є. Бо насправді підстав святкувати 23 лютого Росія має ще менше, ніж ми. Точніше, вона може вибрати якусь подію, що сталася саме 23 лютого, і відсвяткувати її. Наприклад, цього дня 1919 року Беніто Муссоліні заснував фашистську партію, Куба 104 роки тому передала американцям базу Гуантанамо, а ще за десять років до того Рудольф Дизель запантентував двигун імені самого себе. Чим не привід збігати в гастроном? Можна також всенародно відзначити чийсь день народження. Вибір великий: Гендель, Малевич, Ясперс, Ющенко… Тобто загалом у світовій історії на цю дату припадає багато цікавого. Єдине, чого 23 лютого точно не було, – це перемоги Росії над Німеччиною. Подумайте: жодна більшовицька газета (а вони вміли з найубогішої мухи зліпити героїчного слона) про жодну перемогу під Нарвою ні у 1918, ні в наступні кілька років навіть не згадує. Та й про які перемоги було згадувати, якщо саме в ті дні і саме під натиском німців Красная армія врізала драла, у тому числі – і з Києва? Хіба що назвати великою військовою звитягою вчинений більшовиками 23 лютого 1918 року в Євпаторії розстріл президента Кримської Народної Республіки Номана Челебіджихана.
А знаєте, хто ще відзначає 23 лютого, крім нас і Росії, яка запустила в історичний обіг цю фальшивку? Сестра Білорусь, котру дослівно напередодні "свята"
німці відбили у Росії, і брат Казахстан, котрий у 1918 році, м’яко кажучи, не виявляв особливої активності на російсько-німецькому фронті. Все. Така, сказати б, сім’я вольна, нова. Ну, а іншими словами: і самі ми – ЄЕП, і свята наші – єепнуті.
У дурнуватих дискусіях про всілякі комуністичні пам’ятники, вулиці й свята в нашій незалежній державі мене особисто, мабуть, найбільше дратує апелювання до "спільного історичного минулого": це наша історія, – там і сям проповідують ідейні нащадки СРСР, – її треба знати й поважати. Та хіба ж я проти? Але за довгу історію на території нинішньої України було багато влад і військ. Ось – щоб далеко не ходити – Чернівці: австрійці нас визволяли від турків, румуни від австрійців, совєти від румунів, німці від совєтів… То чому ж ми вирішили святкувати день саме совєтської армії, а не якоїсь іншої? Або й усіх інших? А може, нарешті наважитися – і почати святкувати щось своє? Скажімо, замість двох напівсвят – 6 грудня і 23 лютого – зробити одне справжнє: 14
жовтня. Бо, розумієте, перед дитиною незручно: ніяк не можу їй пояснити, чому у нас день збройних сил не збігається з днем захисника вітчизни. Виходить, що або наші збройні сили не захищають вітчизну, або ті, хто її захищає, не належать до наших збройних сил. Відповідно виникає питання, до чиїх же сил вони належать? Еге ж, історію бодай у мінімальному обсязі таки треба знати: добрий превентивний засіб від більшовицької інфекції.
Отже, трохи історичного лікнепу. 28 січня 1918 року голова Раднаркому Ульянов (Лєнін) з метою захисту своєї Совєтської держави від кайзерівської Німеччини ("Соціалістіческоє Отєчєство в опасності, товаріщі!") підписав декрет про організацію РККА (мовою оригіналу – Рабоче-крестьянская Красная Армия). Але захищати отєчєство від німців попервах не вдавалося. Зокрема – й через те, що станом на 28 січня їх на території Совєтської Росії не було. Біда та й годі: є кого захищати (отєчєство), є кому (Красная армія), а від кого – нема. Тому, не чекаючи, поки ще там ті німці здійснять свій "підступний напад", більшовики починають війну проти Української Народної Республіки (тобто проти нас, ми ж в Україні живемо, правда?), вкотре доводячи, що політичний устрій у Росії – річ другорядна. Буде це самодержавство чи диктатура пролетаріату, розвинутий соціалізм чи путінська "керована демократія", все одно головний принцип залишається незмінним: своїм канонічним отєчєством Росія вважає будь-які землі, котрі вдасться захопити.
Строго кажучи, у похід на Київ виступила ще не РККА, а просто більшовицькі загони, які вже на марші отримали повідомлення, що відтепер вони – не звичайна банда "шарікових" і "швондерів", а Красная армія. Наступного дня, 29 січня, ці "красноармійці" на чолі з колишнім царським офіцером Муравйовим розстріляли під Крутами київських студентів. Далі було захоплення Києва, повалення законної української влади (що влада Грушевського й Винниченка сама виявилася недолугою – це вже інше питання, над яким мав би замислитися, наприклад, нинішній Президент), тисячі вбитих на вулицях міста. Одне слово, далі було те, що й обіцяв Муравйов у "Наказі по арміях № 14": "Цю владу ми несемо з далекої Півночі на
вістрях своїх багнетів і там, де її встановлюємо, всемірно підтримуємо її силою цих багнетів". Ага, опоненти можуть мені тут сказати, що з Муравйовим Київ брали також донецькі та харківські червоногвардійці. Я й не заперечую: брали. Що більше: їхні правнуки під чуйним патронатом Кремля і сьогодні його беруть.
А тепер відгадаймо загадку: хто допоміг вигнати більшовиків із Києва і хай на короткий час, але відновити УНР? Правильно, кайзерівська Німеччина, перемогу російської Красної армії над якою (а отже і над незалежною Україною) ми досі святкуємо як День захисника нашої вітчизни! Чогось безглуздішого моя фантазія неспроможна вигадати. А тим часом воно є. Бо насправді підстав святкувати 23 лютого Росія має ще менше, ніж ми. Точніше, вона може вибрати якусь подію, що сталася саме 23 лютого, і відсвяткувати її. Наприклад, цього дня 1919 року Беніто Муссоліні заснував фашистську партію, Куба 104 роки тому передала американцям базу Гуантанамо, а ще за десять років до того Рудольф Дизель запантентував двигун імені самого себе. Чим не привід збігати в гастроном? Можна також всенародно відзначити чийсь день народження. Вибір великий: Гендель, Малевич, Ясперс, Ющенко… Тобто загалом у світовій історії на цю дату припадає багато цікавого. Єдине, чого 23 лютого точно не було, – це перемоги Росії над Німеччиною. Подумайте: жодна більшовицька газета (а вони вміли з найубогішої мухи зліпити героїчного слона) про жодну перемогу під Нарвою ні у 1918, ні в наступні кілька років навіть не згадує. Та й про які перемоги було згадувати, якщо саме в ті дні і саме під натиском німців Красная армія врізала драла, у тому числі – і з Києва? Хіба що назвати великою військовою звитягою вчинений більшовиками 23 лютого 1918 року в Євпаторії розстріл президента Кримської Народної Республіки Номана Челебіджихана.
А знаєте, хто ще відзначає 23 лютого, крім нас і Росії, яка запустила в історичний обіг цю фальшивку? Сестра Білорусь, котру дослівно напередодні "свята"
німці відбили у Росії, і брат Казахстан, котрий у 1918 році, м’яко кажучи, не виявляв особливої активності на російсько-німецькому фронті. Все. Така, сказати б, сім’я вольна, нова. Ну, а іншими словами: і самі ми – ЄЕП, і свята наші – єепнуті.
Повернутися назад