Вчитель – такий собі, а вихователь – нікудишній

Бути вчителем – нелегко. Але все ж таки я наважилася провести день в одній з чернівецьких шкіл у ролі викладача української мови. Випало мені навчати 6-й та 11-й класи.

Робочий день почала з прискіпливого ранкового туалету. Дві години пішло на роздуми: "Що одягнути, щоби почуватися комфортно серед школярів?". Вибір зупинився на класичних чорних штанах та білій сорочці. І, звичайно ж, образ доповнював легенький макіяж, без якого, гадаю, виглядала би білою вороною серед стильно (ніде правди діти) нафарбованих одинадцятикласниць.

У класі – самі хлопці, лише декілька дівчат

Обдумавши все до найменших дрібниць та передбачивши, як мені здавалося, всі можливі ситуації, приходжу за півгодини до початку уроку – все ж таки не личить з першого уроку запізнюватися. Зараз – українська мова у шостому класі. Згадую, якою я була у 12 років. Роздуми перервав різкий дзвінок, і до класу почали залітати (іншого слова не підбереш) школярі. Побачивши мене, дітлахи зразу ж накинулися із запитаннями, де поділася їхня "законна" вчителька і чи ставлю я двійки. Моя позитивна відповідь на останнє запитання не дуже їх налякала, хіба що трішки розчарувала. Про миттєве охолодження до моєї персони засвідчив жест балакучого хлопчини, який махнув рукою, мовляв, "Не наша ти діваха!", і попрямував до дверей. Познайомившись з дітьми, кілька разів при цьому повторивши своє ім’я та по батькові (чи то справді важко запам’ятати, чи малі бешкетники відтягують час), починаю урок. У класі – майже самі хлопці, лише кілька дівчат. Та й ті, як пізніше виявилося, і не гадали про те, щоби бути прикладом зразкової дисципліни. Якщо із завданнями майже все вдавалося, то поведінка, м’яко кажучи, була ненайкращою. Ніколи не думала, що з дванадцятирічними підлітками так важко! І непостійний такий народ... Майже, як дорослі. Ще хвилину тому модно одягнений хлопчик щосили гамселив сусіда по парті книгою по голові, та тільки-но я простягнула руку до щоденника, вже з виразом обличчя святого мученика заглядає мені в очі. І при цьому йому ще вдається шипіти потерпілому: "Іщьо атвє-є-єтіш!". Ця ситуація викликала гарячу дискусію у класі: покарати бешкетника чи ні? Відчуваю, що моя слабкодухість може призвести до того, що ці маленькі особи сядуть на шию і звісять ноги. Забираю щоденник, обіцяючи пробачити витівку, якщо до кінця уроку буде порядок. Та, виявляється, мого слова замало! Один з шестикласників безапеляційно заявляє: "Покляніться, що так і буде".

Про закінчення уроку сповістив відчайдушний галас

Не знаю, який з мене вчитель, але вихователь – точно нікудишній. Вкотре переконуюся в цьому, спостерігаючи, як половина класу піднімає ручку з підлоги, а інша половина з’ясовує, як вона туди потрапила. Мабуть, діти втомилися (ще б пак, я вже з ніг валюся від півгодинного пояснення про відміни іменника на фоні дитячої метушні). Вирішую зробити фізкульт-хвилинку. Скориставшись нагодою, дітлахи починають озвучувати анекдоти. І така тиша в класі! Про які відміни іменника, про який розбір слів може йтися, коли тут такі історії про жінок за кермом! Так ось чим їх можна по-справжньому зацікавити! А я, наївна, побачивши на початку уроку, як блищать їхні очі, припускала, що це від жадоби знань.

За 10 хвилин до дзвоника взагалі не можна було слова вставити у відчайдушний галас, який сповіщав про те, що уже кінець уроку. Жодні заперечення та посилання на годинник не допомогли. Довелося просто дати домашнє завдання, виставити досить високі оцінки, адже клас, незважаючи на ненайкращу поведінку, – розумний, і ... чекати.

З 11-го класу хотіла втекти, але там мене зустріли серйозні молоді люди

До 11-го класу я йшла з думкою про те, чи не втекти, доки не пізно. І знову ж помилилася. Замість очікуваних нахабних "уже не підлітків і ще не дорослих" переді мною сиділи серйозні молоді люди, ввічливість яких "вбивала". "Можливо, причина в тому, що хлопців мало?", – намагаюся знайти пояснення такому, як на мене, феномену. Та навіть ці декілька представників сильнішої половини поводили себе більш ніж гідно. Такий контраст з попереднім класом! Жодних зайвих запитань. Я лише почула: "Чому ви вирішили стати вчителем?". Чесно кажучи, мене це завжди хвилювало: чому люди стають вчителями, тому відповідь, мабуть, була не надто переконливою: "Бо... дуже люблю дітей". (На цьому місці згадала "своїх" шестикласників і уявила, який у мене зараз вираз обличчя.) Та моя наївна версія не дуже зацікавила старшокласників, а ось розповідь про те, як цікаво вчитися на філологічному факультеті, де майже самі дівчата, викликала шквал емоцій у хлопців: "Іду вчитися на філфак!".

Насправді ж з розмов на перерві я почула, що більшість теперішніх школярів в недалекому майбутньому будуть навчатися в медичних закладах. Хоча є і такі, що ще не зробили вибору. "Куди поспішати?", – серйозно замислюється одна з майбутніх студенток. Інша одинадцятикласниця, з двома кісками та приємною посмішкою, ділиться зі мною, що хоче стати... журналістом.

Наприкінці уроку ловлю себе на гадці, що не проти би посидіти ще за партою із цими приємними молодими людьми. Записуючи на дошці домашнє завдання – "Твір-мініатюра на тему: "Що для мене кохання?", прощаюся зі школярами.

Все-таки невеликий досвід роботи вчителя для наступного разу є. Хоча відносно наступного разу – тьху, тьху, тьху...

Анатолій ШВЕЦЬ, заступник начальника управління освіти і науки облдержадміністрації:

Цього року до шкіл області прийшло працювати понад 200 молодих вчителів. Але зараз у буковинських школах працюють понад тисяча пенсіонерів. Тому важко влаштуватися молоді, практично немає вакансій. Пенсіонери захищені законом і мають повне право працювати. Для прикладу, в області 55 директорів пенсійного віку. Позиція управління освіти – намагатися дати дорогу молодим, а старшим гарно подякувати і з почестями відправити на пенсію.

Звичайно, силомиць ніхто нічого не робить. Та часто молодь не надовго затримується в школі, адже з дітьми не так просто працювати. Багатьох не задовольняє заробітна плата. З першого вересня прийнято тарифну сітку, в якій визначено усі тарифні розряди. Мінімальна зарплата становить 332 гривні. За класне керівництво, за перевірки зошитів, за власний кабінет вчителі отримують доплати. Багато залежить від стажу, за який нараховуються надбавки.