Пом’янули мертвих і живих

За офіційними даними, у 1941 році загинули і потрапили в полон понад 3,5 мільйона військовослужбовців Червоної Армії, серед яких були і буковинці, і галичани. "Пам’ять про перші жертви найстрашнішої війни житиме у наших серцях завжди, – сказала у своєму виступі на мітингу-реквіємі біля пам’ятника загиблим у парку імені Т. Шевченка заступник міського голови Галина Сологуб. – Адже 22 червня 1941 року – це чорна дата в історії нашої країни, в історії багатьох родин, яких війна залишила без батьків, синів, дочок і сестер".

– Нинішнє покоління повинно все зробити для того, щоб у світі більше не народжувалися режими, готові розв’язати війну, – вважає керуючий справами обласної Ради Микола Довбиш.

Серед тих, хто воював з фашистами у перші ж дні війни, був і почесний громадянин Чернівців, колишній педагог Петро Куцяк:

– Після закінчення учительських курсів у Кам’янці-Подільському мене направили вчителювати в село Михайлівку Глибоцького району – сталося це першого липня 1940 року. А коли почалася війна й німецька авіація вже бомбила Чернівці, я написав заяву до райвійськкомату з проханням взяти мене на фронт добровольцем. Але мені відмовили, мовляв, війна буде тривати недовго, а учителів не вистачає. Однак через декілька днів все керівництво області виїхало. Під час відступу призвали в армію і мене.

З боями Петро Петрович відступав аж до Москви, де в грудні під час наступу його поранило в ліву ногу. Лікувався у Саратові. Каже, що під час наступу радянське командування не рахувалося з втратами. Воювали не розумом, а кількістю. В одному з боїв, коли підрозділ, в якому служив Куцяк, не зміг взяти висоту й довелося викликати авіацію, його ледве не розстріляв "заградотряд", адже німці запеленгували виклик і відступили, і наші війська потрапили під бомби замість них.

– Я радий, що зумів вижити у тій війні, – каже Петро Петрович, – й дочекався того, що Україна стала незалежною державою. Те, що бачили ми, фронтовики, ніколи більше не повинно повторитися.