Зіграла майже 100 ролей: від курки до тітки Марини

Марія Наголюк була учасницею першого складу "Смерічки" і була такою популярною, про що сучасні виконавці можуть лише мріяти.

Глядачі проривалися на виступ улюбленого ВІА крізь розбиті кватирки, а Володі Івасюку під час спроби пройти до сцени обривали усі гудзики на модному піджаку.

Згодом "Смерічку" перевели на професійну сцену, ВІА переїхав до Чернівців, а Марія Наголюк залишилася у Вижниці. Потім – стала артисткою лялькового театру, яку обожнюють діти-глядачі.

"Зробили саморобні гітари – так народилася "Смерічка"

– Чи думали ви, коли створювалася у Вижниці "Смерічка", що колектив стане таким популярним?

– Після закінчення Львівського культосвітнього технікуму я приїхала на роботу до Вижниці. Працювала методистом у Будинку культури, танцювала у "Смеречині", керувала драматичним гуртком.

У 1967 прийшов з армії Левко Дутківський і став художнім керівником. Сором’язливий, вродливий, блакитноокий хлопець. У нас у методкабінеті працювали лише дівчата. Зайде він, а ми посміхаємося: "У тебе такі блакитні очі…", – він одразу виходив.

Левко усе і почав: запросив музикантів, хлопці зробили саморобні гітари – так народилася "Смерічка". Ніхто й не гадав, що ми станемо такими популярними.

– Ви виступали на одній сцені з Назарієм Яремчуком, Василем Зінкевичем. Що з тих часів найбільше запам’яталося?

– Назарчик прийшов після курсів водіїв до Будинку культури. Левко його послухав: "Талант від Бога. І тембр, і голос, і вродливий".

Назар вважав, що ми, старші, усе знаємо, тому дослухався до усіх порад.

Василь Зінкевич спочатку працював художником-оформлювачем. Пригадую, я ставила виставу і розповіла, якою повинна бути сцена "Наречена". До другої години ми обговорювали сцену, нічого не вдавалося – і я пішла спати. О шостій годині чую гуркіт у двері: "Відчиняй, є сцена нареченої". Біжимо о шостій до Будинку культури, і він мені розповідає, як то має бути.

Василь Зінкевич грав у мене в театрі. Якось ми зустрілися, він вже був зіркою, а я – ніхто, і я почала плакати. Він мені одразу: "Припини ревіти, подивися, яка ти гарна, коли плачеш... Забула, як ти мене по сцені вчила ходити?". То правда, Вася у мене у масовці бігав.

"Краще би не знати квітів, обожнювання"

– Чи не сумно було після п’яти років популярності починати все спочатку?

– Важко. Краще би не знати квітів, обожнювання. Коли я залишилася без "Смерічки", то лише дивилася на шафу, на валізи, і мені страшно ставало.

Працювала певний час у Рівному, згодом – повернулася на Буковину. Саме організовувався театр ляльок, а мене знали за "Смерічкою", що я співаю, танцюю, читаю і все на світі роблю – так 25 років тому я стала артисткою лялькового театру. Працюю з дня заснування.

Діти – страшенно вдячний глядач. І справу цю я вважаю дуже потрібною. Часом здається: "Діти, що ви дивитесь…" (буває таке). А вони тішаться, сприймають усе, що їм показують.

Діти щиро вірять, що усе, що відбувається на сцені, – насправді. Пригадую, я грала живим планом (лише у масці, без ляльки) шкідника-карлика у виставі "Чарівна фея". Що тоді діти виробляли! Підповзали до мене, намагалися побити під час вистави, плювали, показували фігуру із трьох пальців: "Ти не забереш нашу фею!!!"

Іншим разом я грала злу пташку, яка хотіла вкрасти новорічну ялинку. За сюжетом діти повинні були зв’язати злодіїв канатом, то вони так зв’язали нас з вовком, що ми попадали. Діти вірять, що ти насправді хочеш ялинку вкрасти. Вони так билися, що я щодня із новими синцями ходила.

– А що почуває артист, коли грає у відверто нудній виставі?

– Що почуває... Гиркаємося між собою. Незадоволені. Таке буває.

– Сьогодні, коли згадують про "Смерічку", то обов’язково – в академічно-"нафталінному" стилі. Але ж ви були молодими, вродливими, здоровими – що відбувалося за лаштунками сцени? Ви закохувалися, одружувалися…

– Щодо особистого життя, то Левко тримав дисципліну… Репетиція – то було святе. Ні в кого й гадки не було, щоби піти на побачення й зірвати репетицію. Цього не було ні у Назара, ні у Василя, ні, тим паче, у Левка. Ми дивувалися, як він взагалі одружився, бо він весь час був зайнятий роботою, до ранку писав музику.

Пригадую, ми виступали в Москві в концертному залі "Останкіно", а там внизу – буфет. Левко попередив: "Не дай, Боже, аби ви з’їли щось гостре (це впливає на голос), хіба – сметанку". А ми їсти хотіли й замовили, хто що хотів. Лише почали наминати, а він на порозі. Стоп! То ми аж злі були на нього. Така була дисципліна.

Ми дуже старалися. Були одержимі роботою. Усі дуже любили публіку і з великою відповідальністю ставилися до концерту. Так і зараз. Я була у Софії Ротару, Василя Зінкевича за сценою багато разів. Василь ще за півгодини міг зі мною розмовляти, а потім казав: "Усе, Маріє, пробач".

Софія Ротару, коли приїжджала до Вижниці, тремтіла перед виступом: "Толику, Толику, подивися, – казала до чоловіка, – а якщо я так зроблю, а потім ось так…".

Володю Івасюка ми усі дуже любили. Ніхто ж не гадав, що він таким відомим стане. Якось він зустрів нас з Марічкою (ми з нею разом співали у "Смерічці") на вулиці О. Кобилянської. Ми приїхали до Чернівців і гуляли центральною вулицею. "Ну, що Маруськи, засмокчемо по коктейлику", – запропонував. А тоді саме перший бар відкрився – "Ватра". Тоді вперше ми спробували коктейль: лід, сік, спиртне, трубочка. То було щось!

Випили по коктейлику, ще по одному, розмовляємо (а Володя був дуже цікавим співбесідником). Вийшли ми з Марічкою – і прямуємо вгору вулицею. "Це ви куди? – чуємо навздогін. – Дівчата, вам на поїзд!"

"Причина невдалих шлюбів артистів –сцена"

– Кепкували один з одного?

– Не знаю, чи вам таке розповідати, але дуже смішно було. Наш трубач Валерій дуже любив складати коломийки. Під час зйомок "Червоної рути" хлопці з ансамблю Софії Ротару запросили нас, дівчат із "Смерічки", прогулятися. Наступного дня під час сніданку Валера уже співає: "А ті курви, дві Марічки, нами знехтували". А наші хлопці почали залицятися до івано-франківських дівчат. Лише вечір – а там вже кукурудза скрізь тріщить. То ж я не розгубилася і собі співаю: "А той Валера, що про всіх співає, а сам дівку в одіялі в курудзах ховає". Бо ми бачили, як він узяв ковдру і попрямував з дівчиною у кукурудзу. Усі падали зі сміху!

– Багато шлюбів артистів, наприклад, Яремчука, розпалися. Як ви гадаєте, чому?

– Вважаю, винна сцена. Оленка Назарія Яремчука їздила з ним, а коли народилися хлопці, їх віддали на Закарпаття. Мені здається, що Назарій не дуже хотів, щоби вона їздила. Він хотів, щоби вона виховувала дітей. А Лєна, кажуть (я не їздила вже з ними, тому мені розповідали), нібито ревнувала його за квіти прихильниць. Хлопці розповідали, що вона хотіла більшої уваги, чи що… Я не знаю.

Сцена змінює людей. Вони там почуваються вільніше. Це як наркотик.

– Чи не шкодуєте за тими роками?

– Шкодую, що не зайнялася розмовним жанром. Мені усі кажуть, що я втратила талант.

Якби Назарчик був живий... А так я затихла у театрі ляльок. Сама винна – змирилася.