«Працюю у лікарні, масажистом у водолазів і навіть на полі»

Кожен, хто вирушає на заробітки за кордон, прагне одного – щоби добре заробити і швидше повернутися додому. Не став винятком і колишній ендокринолог обласної дитячої лікарні Ілля Пранничук, один з кращих фахівців, який неодноразово виступав на сторінках нашої газети з медичними порадами, а потім десь раптово зник.

Доводилося ночувати й у парку, і на дахах вагонів

– Нікуди я не зникав, – сміється Ілля, – просто сталося так, що звільнився з роботи і майнув до Італії. Причина банальна: зарплата маленька, підросли діти, і потрібно було подумати про їхню подальшу долю. Один із моїх знайомих, який вже працював в Італії, приїхав додому і почав агітувати: давай, мовляв, роби, як я, і не пожалкуєш. Пообіцяв посприяти у пошуку роботи з догляду за хворими чоловіками-італійцями. Я довго зважувався, десь півтора року, і ось у травні 2001 року прибув до Риму. Мій товариш зустрів мене й прийняв на квартиру, в якій мешкав. Однак роботи не було десь місяць, ситуація змінилася на гірше – довелося ночувати, де доведеться, – у парку, на залізничній станції, на дахах вагонів. Одне слово, поневіряння були великі доти, доки я не опинився у будинку натівського військового пілота Альдо. У 50 років він потрапив в якусь аварію, отримавши важку травму хребта. Одне слово, став прикутим до ліжка. Найгірше те, що я не знав італійської мови, хоча й мав відповідні словники.

– І як ви спілкувалися?

– Основні слова, які треба було вивчити, я записував на стіні, а Альдо, коли йому щось було потрібно, передавав інформацію за допомогою комп’ютера: моргне – і на моніторі я бачу, що він хоче. З ліками було легше – тут я все розумів. Зрештою, перебуваючи в такому середовищі, мову вивчаєш швидко, бо мусиш. Доглядав я цього немічного пілота недовго, хоча його рідні і вмовляли мене залишитися, але платили мало, всього 400 доларів. Могли б і більше, адже Альдо був багатим, отримав величезну страховку за каліцтво. Однак збільшити оплату він не захотів, тому я перебрався до 80-річного дідуся, в якого витримав п’ять місяців. Платив він непогано, але коли ти вже більш-менш знаєш мову, хочеться більшого. Так і я. Дійшло до того, що ввечері доглядаю дідуся і ночую в нього, а вдень їду за місто у сільську місцевість збирати оливки, лимони, навіть сапав на полі. Тяжка то праця, але якщо хочеш заробити – терпітимеш. Тим паче, коли бачиш, що сотні наших співвітчизників місяцями не можуть знайти роботи.

Серед лікарів і в них вистачає баласту

– Проте, напевно, тобі хотілося все-таки працювати лікарем?

– Звичайно, адже це мій основний фах. Лікарем влаштуватися не вдалося, але санітаром – так, у приватну лікарню. Там у санітарів головний обов’язок полягає у прибиранні приміщень, до хворих вони не мають жодного стосунку, на відміну від наших санітарок. Скажу, що в Італії дільничний лікар основні обстеження хворих здійснює сам, і лише у крайньому разі може направити їх до діагностичного центру. У нас існує хибна думка, що закордонні лікарі професійніші за наших. Це не так, баласту у них вистачає, десь в однаковій пропорції, як і тут. Просто там високий рівень технологічного лікарського обладнання: там воно замінюється кожні три-п’ять років, а в Україні про це можна лише мріяти. Приміром, там штучну нирку можна додому привезти, а тут лише в обласній лікарні вони є, і то недостатньо. Загалом реорганізація медицини назріла у нас давно. Кошти розпорошуються, й дослідити, де вони, вкрай важко. Бо існує поділ: лікувальні заклади мають військові, міліція, залізничники, СБУ, є цивільна медицина. А порядку нема. Скажімо, чому не можна створити спеціалізовані медичні кущові центри в районах, не запровадити страхову медицину? Тоді були б і кошти, і відповідне оснащення, і обслуговування хворих. Натомість виходить так, що деякі категорії лікарів мають значні "гонорари" від пацієнтів, а лікарня ледь животіє. Там же, коли маєш медичну страховку, можеш бути впевнений у тому, що у разі якоїсь хвороби тобі нададуть професійну допомогу і це не вдарить по кишені.

За одне обстеження – 100 євро

– А якщо немає страховки?

– У приватних лікарнях лише одне обстеження коштує понад 100 євро, в інших закладах дешевше. Щоправда, лікарям-іноземцям тут майже неможливо влаштуватися за фахом. Мав одного приятеля зі США, хірурга, який вважав, що зуміє багато заробити на пластичних операціях, мав навіть свої розроблені методики, однак нічого з того не вийшло – чужинець. Тому він і повернувся назад до Америки. Я ж хоча й працюю нині помічником лікаря, навряд чи зможу зайняти його місце. Зрештою і планів таких не будую: потрібно заробити достатньо грошей і відкривати приватну лікарську практику вдома. А в Італії місячний заробіток такий, що в Україні за рік лікар того не отримує. Щоправда, крім основної роботи, я ще підробляю масажистом у місцевих водолазів, іноді й на полі працюю. Звичайно, консультую й земляків з Буковини, яких тут дуже багато.

Цього року навіть поспілкувався

з Дворським

– Чи часто ви зустрічаєтеся, як святкуєте?

– Це, як правило, великі релігійні свята. Є тут греко-католицька церква, куди ходимо на Богослужіння, іноді зустрічаємося за філіжанкою кави у барі. І допомагаємо одне одному. Серед наших заробітчан переважають жінки. Є серед них, звичайно, й такі, що заробляють проституцією, причому роблять це добровільно. Але те, що сексуального насильства можна зазнати в італійських сім’ях, неправда: винуватці можуть виплатити потерпілій значну матеріальну компенсацію, чого вони дуже бояться.

Приміром, до однієї моєї знайомої чіплявся господар, до речі, лікар, але коли отримав відмову, відвіз її з пожитками на попереднє місце проживання. Тобто все залежить від твоєї поведінки.

Особливе свято для нас – День матері, яке відбувається щороку 10 травня, квиток на нього коштує десять євро. Тоді сюди з України приїжджає багато відомих артистів. Цього року мені навіть вдалося поспілкуватися з Павлом Дворським.

Що ж до місцевих звичаїв, то вони іноді шокують. У середнього достатку італійських сім’ях запросто можуть одночасно їсти й ваксувати туфлі. У заможніших же родинах, як правило, працюють служанками лише італійки. До цього додам, що українців особливо почали тут поважати лише після помаранчевої революції. А ось на місцевому телебаченні найбільше показують Горбачова, кажуть, що він у Римі має дорогий котедж і є одним з найбільш оплачуваних зарубіжних лекторів. Ще цікаво, що в Італії з-поміж м’ясних продуктів на першому місці баранина й конятина, а на останньому – бройлери. Тобто країна надзвичайно контрастна і чужа.