Кухар Будьонного жив у Кіцмані

Ця історія трапилася ледь не півстоліття тому у Кіцмані: керівника місцевого харчокомбінату Михайла Нусретова столичний уряд нагородив грамотою і грошовою премією в одну тисячу рублів. Сума на той час була фантастичною, бо саме стільки вартував не найкращий, але автомобільчик.

Що зробив Нусретов? Купив собі "Москвича"? Помиляєтеся. 60-річний чоловік влаштував у кіцманській чайній справжній бал. Запросив усіх працівників із родинами, наказав одягти найкращі сукні та туфлі на підборах. Все ж таки бал!

У 16 років з Ібрагіма став ...Михайлом

– То така краса була, – пригадує вдова Михайла Нусретова Ксенія Іванівна. – Хіба що ікри там не було – саме тоді цього продукту в області не було. Він ще дуже бідкався через це. Але веселилися усі на славу. Люди дивувалися, що чоловік усі гроші віддав, але він відповідав із своєю незмінною посмішкою: "Те, що чайна стала однією з найкращих, – не лише моя заслуга".

У 1980 році Михайло Нусретов помер. Поховали його на місцевому цвинтарі, де на пам’ятнику вибито "Михайло Нусретов. 1898-1980". І лише Ксенія Іванівна знає, що Михайлом став він вже дорослою людиною. Він був учасником громадянської війни і навіть кухарем Семена Будьонного, за що отримав грамоту за підписом командувача Першої кінної армії.

– А до того його звали щось на кшталт Ібрагім Огли, – пригадує літня жінка. – Я вже забувати почала. Річ у тім, що чоловік народився у Туреччині. Коли йому було 11 років, він приїхав до царської Росії на заробітки. Збирав тютюн у Сухумі.

Якось прийшли арештовувати нелегалів, але він такий був працьовитий, що господар врятував його. Сказав, що то його син.

Коли почалася громадянська війна, добровільно пішов у Червону армію. Потрапив на службу до Першої кінної армії, якою командував Семен Будьонний. В одному з боїв відзначився і був нагороджений орденом Червоної зірки. В армії навчився готувати, напевно, мав неабиякий хист до цієї справи, бо хто куштував його страви, то питав: "Хто такий?!" Напевно, десь на дорогах війни і спробував його шашлика чи бефстроганова Будьонний – отак Михайло (як його називали росіяни) почав куховарити у Будьонного. Як він розповідав, його страви полюбляв сам Сталін.

Ксенія Іванівна каже, що про цей період свого життя Михайло часто згадував, але без подробиць.

– Він страшенно боявся за свій партквиток, – пригадує. – Він через це і атеїстом став запеклим – навіть перед школярами виступав із розповідями, що Бога немає. Хоча писанки пасхальні любив. Пригадую, я якось крадькома поїхала до Чернівців святити паску, а він вранці й каже: "Де була?" Я – у плач, а він заспокоює: "Молодець, але дивися, аби ніхто не дізнався. Я ж бо дітей вчу, що Бога немає, а стару дружину – не можу. Дивися, як хто дізнається – розлучуся".

Але, як каже вдова, Бог добрий, і про її підпільні візити ніхто не дізнався. Так само нікому її Михайло достеменно не розповідав, як його страви куштували навіть Сталін та Ворошилов.

– Він готував для Будьонного, – розповідає Ксенія Іванівна. – Як особистому кухарю – виділили пайок. Чого там лише не було! Для тих голодних часів, то було щось неймовірне – і масло, й ікра.

Михайло казав, що дуже радів, що туди потрапив. Для звичайного турецького хлопця це означало ледь не султаном стати.

Що на війні готував – ніколи не розповідав. Напевно, м’ясні страви. Я за подружнє життя майже ніколи не готувала. Шашлик, бефстроганов, тефтелі – це він готував, як ніхто.

Єдине, що він мені розповідав, це те, що його для цієї роботи дуже ретельно перевіряли. Знали, що він не отруїть. "Гадаєш, не боялися вони від будь-кого брати їжу?" – казав мені. Згодом Будьонний писав якось, що якби усі були такі турки, як Міша.

Це ж у Кремль, люди добрі, у ті часи потрапити...

"Пішла заміж за турка – і не жалкую..."

Після громадянської війни Михайло влаштувався працювати у їдальню в Ялті. Справжній герой громадянської війни, якого нагородив особисто грамотою сам Будьонний – такий кухар навряд чи був у всьому Криму. Якось у нього обідали відпочивальники-члени ЦК КПРС, і так "припали" на фірмовий шашличок турка, що запросили до себе куховарити. "Якщо тут матимеш проблеми – приїжджай до нас". За кілька років він так і зробив, але великі люди вже мали інший клопіт – того року була сильна повінь.

– Куди їхати? – продовжує Ксенія Іванівна. – Подорожуючі сказали, що Чернівці – гарне місто. Так Михайло у 50-х роках став спочатку керівником харчового об’єднання Сокирян, потім – Вижниці, а у 60-х роках переїхав до Кіцманя.

У Сокирянах 50-річний учасник громадянської війни і холостяк зі стажем ...закохався.

– Я там працювала у їдальні, – розповідає Ксенія Іванівна. – Він був дуже вимогливим – щоби усе було бездоганно чисто. А я так боялася, щоби мене не вигнали. Адже мене би одразу відправили у шахти – я заледве від міліції, яка займалася вербуванням дівчат на Донбас, сховалася.

Було мені 30 років, Михайлові – 50. Я раніше, за Румунії, мала чоловіка. Його у війну забрали у "кончентрали" (робітники, вивезені на примусові роботи до Румунії,– ред.), та й згинув, як у воду.

Одного дня я готую біля плити, а тут заходить він. Волосся чорне, як смола. Файний був! Низького зросту, костюм міський і планшет військовий.

Він мені одразу сказав: "Як виходиш за мене заміж, то з роботи тебе звільняю. Не треба мені тих 80 рублів, а жінка має вдома бути – для порядку".

Зареєстрували ми шлюб у травні 50-го року. Я з ним дітей не мала. Коли розписувалися, то у селищній раді росіянка-працівниця сказала мені: "Дивися, як будеш мати з ним дітей і як покине – будеш шукати у Туреччині".

Але він виявився порядним чоловіком. Одразу після весілля його відправили на курси до Києва. Я у плач, а потім думаю: "Мабуть, така моя доля. Може, й не приїде... Я ж не повішуся".

А він повчився лише місяць, бо знав кухарську справу краще за викладачів. Коли приїхав, я така рада була, що він мене не покинув. Я ж з дуже бідної родини. Жила за Румунії, маю усього три класи, та й то вже забула.

Прожили Нусретови щасливо разом 30 років. Ксенія Іванівна стверджує, що чоловік був дуже ревнивим. "Подібний до усіх кіцманських, і то так має бути", – констатує вона. Про свою Батьківщину та рідних ніколи ні з ким не розмовляв, боявся за партквиток.

– Хороший був. Я на кухню ніколи майже не заходила – усе він готував. Мені навіть незручно було – приходять до нього у гості товариші, він у фартуху – на кухні, а я розважаю гостей розмовами. Я якось спробувала зайти на кухню, а він мені: "Мовчи, жінко!"

Я довгий час і не знала, що він турок. Не мала коли питати. Чужі люди мені потім розповіли. Мама відмовляла мене від шлюбу з іноземцем. "Сватається до тебе сусідський вдівець – то йди, бо у нього своя хата", – казала вона мені. А я пішла за турка – і не шкодую. Хороший турок був. Ой, хороший...