«У житті багато смішних ситуацій, і їх треба показувати»

"Кролик" Володимир Данилець прасує перед номером "Фанати" футболку збірної Росії і починає нашу розмову із анекдоту:

– Фан київського "Динамо" готується до чергового матчу, старанно прасуючи шарфик із написом улюбленої команди. Дружина бігає навколо нього, а він – жодної уваги. Нарешті вона не витримує: "Що, знову на футбол намилився, га?" Він, присвистуючи: "Намилився" – "І що, хто грає?" "Динамо" (Київ) – "Байєр" (Німеччина)" Дружина: "Знаєш, мені здається, що ти своє "Динамо" любиш більше за мене". Він, не відриваючись від прасування: "А мені здається, що я і "Байєр" більше люблю" (Усі регочуть – ред.).

Невтомні "Кролики" Володимир Данилець і Володимир Мойсеєнко приїхали до Чернівців, щоби розсмішити чернівецьку міліцію з нагоди її професійного свята. Перед виступом у театральній гримерці весело. У житті цей дует дуже схожий на картинку з екрану: Володимири сперечаються і часто сміються. І це незважаючи на те, що уже п’ять діб поспіль вони ночують у поїздах.

Двадцять два роки

на колесах

– Як діти ставляться до ваших безкінечних переїздів?

– Володимир Мойсеєнко: Зараз наші дітки вже дорослі, а раніше, коли Володина (Данильця – ред.) молодша, а моя старша були маленькими, вони казали, що бачать нас лишень на плакатах. У мене з кожною новою дитиною трапляється черговий віраж долі. Одинадцять років тому у нас була дуже бурхлива гастрольна діяльність, і коли я приїжджав з роботи і запитував у донечки: "Де твій тато?", вона брала мене за руку і підводила до афіші: "Ось мій тато". І зараз так само. Але на такі речі не ображаються, ними вихваляються. Навпаки – приємніше, що ми за стільки років нікому не набридли і телефон не замовкає. Я живу неподалік вокзалу, і коли два тижні поспіль сиджу вдома, то уже починаю принюхуватися. Тільки-но потягне димком, і я вже думаю: "Треба їхати!" Таке вже наше життя: 22 роки на колесах.

– Дружини не напружуються: "Що таке? Коли ти вже будеш вдома?"

– Річ у тому, що дружини у нас з’явилися, коли ми вже гастролювали. Як кажуть, очі бачили, що брали.

Вихід на сцену

за Союзу означав здачу крові, нервів

і здоров’я

– У Чернівцях ви виступали на День міліції, у Києві та Москві теж часто берете участь у міністерських концертах. Наскільки це специфічна публіка?

Володимир Данилець: – Знаєте, нам є з чим порівняти. Ми застали ще ті часи, коли потрібно було виступати перед радянськими керівниками. Тодішні концерти – це була здача крові, нервів і здоров’я. Перед виходом на сцену ми були мокрі, тряслися руки-ноги. І так було не тільки у нас, початківців, а й у народних артистів СРСР. Над нами тяжіла величезна відповідальність. Якщо керівник чи вождь хоча би легенько торкнувся однією долонею іншої, то це заміняло овації: вважай, ти їм сподобався. Найголовніше, що всі дивилися не на те, що ти робиш, а на те, як він реагує. А зараз багато чого змінилося. Нам потрібно не зупинятися, йти вперед-вперед і робити хороші смішні номери. Вибачте, але в нас, слава Богу, є авторитет, повага і повні зали. Це свідчить про те, що люди дуже сумують за гумором. Бо коли вони вмикають телевізор, бачать там кримінал, слухаєш по радіо "Українські новини" – кримінал. Зрозуміло, що їм потрібно від цього відпочивати, та й у житті не все складається, як хочеться. Єдина радість – прийти на концерт і посміятися. І ми їм не зраджуємо. І не тільки ми з Володею. У нас є режисер Євген Перебінос, автор Володимир Перцов. Для нас головне – не опуститися нижче плінтуса. У житті багато смішних ситуацій, їх треба показувати, а не зупинятися і сидіти на одному місці, як це роблять багато наших хороших артистів. Вони сидять собі, їм добре, і вони не хочуть нічого нового показувати. А публіка це відчуває. Нам легше, і на міліцейських концертах ми виступаємо вже протягом десяти років. Не пропускаємо жодного Дня міліції, і нас завжди добре приймають. Був час, коли ми заступалися за міліцію, і ми залишаємося вірними друзями. Не так давно у нас був концерт у палаці "Жовтневий", на який прийшли генерали, з якими ми обіймалися, наче брати.

"Ненормативна лексика стала нормою нашого життя"

– Ваші жарти походять із життя, тому іноді важко обійтися без лайки і різних непристойних жестів. Як вам вдається робити так, щоби такі жарти не виглядали некоректними?

В. М.: – Це справді зробити не так вже й легко, особливо у наш час, коли ненормативна лексика стала нормою життя. Але ми, наприклад, виховувалися у той час, коли без цього обходилися. Єдине, що у нас було з цієї опери, це коли у номері "Парламент" виходив генерал і через слово повторював "йоптить". Тут нікуди не дінешся – це правда життя. Я увіковічив свого армійського капітана Бакликова. Він вів політзаняття і протягом сорока хвилин 56 разів повторював "йоптить". Це слово з’явилося у номері лишень для повної характеристики образу. А для того, щоби тільки розсмішити народ, ми цього робити не будемо.

– У вашій програмі з’явилося багато нових номерів. Чи є ще новіші у загашнику?

– Зараз у нас лежить ціла програма. Треба тільки знайти час і зробити її. У лютому в нас буде концерт у палаці "Україна", на якому ми плануємо показати максимальну кількість нових номерів. Обіцяємо, буде дуже смішно!

– Що зараз із телепрограмою "Прокинься і співай!"?

В. М: – Ми її не знімаємо уже два роки.

– Але ж вона виходить в ефір!

– Ще й як виходить! Причому за цей час її рейтинги не падають. Нам стало нецікаво робити "Прокинься і співай!" Так, це дуже популярний проект, але ми стали до нього ставитися без особливого ентузіазму. І керівництво продакшн-студії, яка продавала програму "Інтеру", теж опустило руки. Дійшло до того, що ми знімали програму у павільйоні, де була температура мінус п’ять. І ми сказали: "Якщо до нас таке ставлення, до побачення!" Однак ми залишаємося на екранах, і нас люблять. Можливо, пізніше ще щось таке втнемо!