Сильні жінки не плачуть, а крізь сльози посміхаються

"Я знаю, що минуть роки і Ти з болем і смутком будеш згадувати мене, моє ставлення до тебе. Ти будеш прокидатися з тривогою у душі, що тобі не вистачає поруч мене, мого захоплення Тобою, моєї теплоти..."

Ці слова президент Національного комітету "Міс Україна-Захід", директор модельного агентства "Ольга" Михайло Добрянський написав своїй дружині Ользі за шість років до смерті.

У квітні цього року він легенько махнув їй рукою "Бувай!", проводжаючи до Києва, і більше вони не бачилися.

Сьогодні народна артистка України Ольга Добрянська працює за двох: директором модельного центру "Ольга" та готує власну програму як співачка.

"Коли Михайло помер, я два місяці

не виходила з дому"

Михайло Добрянський помер на футбольному майданчику: під завісу поєдинку заключного туру групового етапу Кубка Чернівецької області з міні-футболу між ГТК "Буковина" та "Емальпосудом".

До приїзду "Швидкої допомоги" йому робили штучне дихання, масаж серця... Однак все було марно. Восени Михайлові виповнилося би п’ятдесят років.

Ольга Добрянська була в Києві на студії, коли їй зателефонували і повідомили про смерть Михайла.

– Зараз ви успішно займаєтеся двома справами: за себе і за Михайла. Напевно, лише дуже сильна жінка може прийти за два місяці в агентство, яким керував її чоловік, і взяти всю його роботу на себе. Були сумніви?

– Коли Михайло помер – я два місяці не виходила з дому. Біля мене були мої рідні, друзі. Людина не може забути того, чим жила половину свого життя. Я повернулася за два місяці, напередодні конкурсу "Світ талантів-2005", який запланував Михайло, але не встиг провести. Я провела його на знак пам’яті про свого чоловіка.

До мене усі поставилися гарно і з повагою, йшли мені назустріч. Не знаю, як ставилися до Михайла, – можливо, комусь сьогодні й легше від того, що його немає.

Звичайно, для людей, для Буковини померла яскрава особистість. Спочатку був шок: "Помер Михайло, і що ж буде далі? Чим буде займатися Оля, як вестиме справи?" Дякувати Богові, я співачка, а це професія, яка має стосунок до різних шоу. На багатьох конкурсах я була в журі. Отож особливої різниці між моєю професією і тим, що роблю замість Михайла, немає. Тим паче, він залишив чудову команду. Те, чого я не знала, вони мені підказували.

"Багато думаю,

перш ніж щось зробити"

Зараз займаюся двома справами: працюю за Михайла і як народна артистка готую програму. Я живу, а життя – це боротьба. Ми боремося: щоби вижити, щось зробити. Зараз готую конкурс "Міс Буковина-2005", який плануємо провести на початку жовтня. Хочу зробити це помпезно, щоби уся Буковина бачила. Для мене цей край – найдорожчий у світі. Тим більше, що тут похований мій чоловік.

А щодо того, чи були сумніви... Звичайно. Я й зараз переживаю за конкурс "Міс Буковина-2005". У мене характер особливий. Якщо Михайло був "реактивним літаком": він летів, усе встигав, то я розважлива. Я багато думаю, перш ніж щось зробити. А моменти, коли ти сумніваєшся, є у кожної людини. Але слід вірити – і все вдасться.

– Смерть Михайла застала усіх зненацька. Чи було передчуття, що щось трапиться?

– За два дні до Михайлової смерті я поїхала до Києва. Готувала новий диск. Нічого поганого не передчувала. Єдине, що могла повернутися до Чернівців на день раніше, але Михайло у телефонній розмові мене заспокоїв: "Зроби вже там усі справи". Мене ж тягнуло додому. А ось він нічого не відчував.

Прощалися перед моїм від’їздом дуже швидко: якщо раніше Михайло затримувався надовго, цілував, обнімав, то цього разу було дуже швидко, легко. "До зустрічі..." Не було так, як назавжди.

Я була у студії, коли мені зателефонували: "Михайлові погано. Щось із серцем. Він у реанімації". А потім вже сказали, що його немає.

Звичайно, я одразу сіла в машину і помчала до Чернівців. Не могла повірити. Це був шок. Дорогою у голові прокрутилося все наше життя удвох із самого початку...

"Зараз просто слід навчитися жити"

Мене називають сильною, а я скажу, що я і зараз не дуже сильна. Просто слід навчитися жити без Михайла.

Він ніколи не казав, як я буду жити без нього. Він завжди казав, що ти собі навіть не думай, що будеш жити без мене.

Уся його поезія – про кохання, захоплення від життя. Він писав те, що було у нього на душі.

Не думати про нього не можу. Усі мої дні народження, які святкували разом, пам’ятаю. Скільки мені було років – стільки квітів він приносив із самого ранку, коли я ще спала. Він вмів влаштувати мені свято. Прокидаюся, а поряд – подарунок. Його вже не було: він вже бігав, організовуючи день народження, а подарунок – поряд.

Завжди зустрічав мене: чи з Києва я приїжджала, чи з-за кордону, вночі, вдень. Завжди було шампанське і все, що я люблю. Ніколи ніхто не спав, коли я приїжджала. На мене чекали.

Звичайно, у кожній родині трапляються і суперечки, але яке приємне потім примирення! Усе погане я забула. Пам’ятаю лише гарне.

Одне скажу: навіть під час суперечки не слід говорити чогось поганого, бо тобі самому від того погано. Те, що тобі скажуть, напевно, швидше можна простити, ніж те, що скажеш ти.

"Гадаю, мине рік і я повернуся на сцену"

Я уся в роботі. Працюю допізна, і день швидко минає. Коли повертаюся додому, заходжу до матері, яка живе неподалік, або син удома. Спочатку зі мною жила мама, а тепер бачить, що я вже потроху відійшла після смерті Михайла. Рана поволі загоюється, хоча не знаю, чи вона до кінця загоїться.

Звичайно, я не можу не думати про Михайла. Можливо, я трохи інакше про нього думаю. Я собі щось планую і думаю: "Як би він це зробив? Щоби він мені порадив?"

– А як далі? Усе ж таки ви – народна артистка, співачка, і постане питання про поїздки, гастролі, нові програми...

– Якщо я не зможу поєднувати ці два заняття, якщо треба буде їздити на гастролі чи за кордон, залишу в агенції замість себе відповідальну людину. Звичайно, під моїм контролем. А свою роботу я не покидаю. Готую нову програму. Гадаю, мине рік і я повернуся.

"Ніколи не радила синові, з ким одружуватися"

– Ваш син рік тому одружився. Уявляєте себе бабусею?

– Не уявляю. Швидше – другою мамою. Я любитиму своїх онуків. Якщо треба буде – й няньчитиму їх, щоби молоді трохи відпочивали.

Син у мене дуже розумний. Займається справжньою чоловічою професією – інженер, технік-механік. Він не співає, і я його не уявляю на сцені. Він у мене високий, дужий хлопець – 1 метр 90 сантиметрів.

– А яка ви свекруха?

– Слід запитати у невістки. Але таких свекрух, як я, не буває. Ніколи не втручаюся у справи молодят. Шлюб у них з кохання. Я ніколи не радила синові, з ким одружуватися. Крістіна називає мене мамою.

Можливо, у моєму житті не все склалося, як я хотіла, тому я вирішила: мій син чинитиме так, як вирішить сам. Хочу, щоби все, чого він у житті прагне, йому вдалося.

– То сильні жінки не плачуть?

– Мої друзі кажуть, що я сильна. А я не можу сказати, що я сильна. Треба жити сьогодні, бо ти не знаєш, що з тобою буде завтра. Це підтверджено навіть Михайлом: за декілька хвилин людини не стало.

А сильні жінки справді не плачуть. Але якщо вони хочуть плакати, то посміхаються крізь сльози.