«Сучасна естрада – це спосіб заробляння грошей»

Під час нещодавнього авторського концерту відомого українського композитора Мирослава Скорика в залі філармонії вільних місць не було. Старше покоління пам’ятає його популярні естрадні пісні та музику до кінофільмів. А серед нинішнього, мабуть, не знайдеться людини, яка б жодного разу не чула його знаменитої "Мелодії" з фільму "Високий перевал", що вже стала справжнім інструментальним шлягером. Мирослава Скорика відзначено усіма найпочеснішими вітчизняними званнями та нагородами. А у музичних колах його вважають класиком української сучасної музики.

– Тільки не називайте мене "живим класиком", – просить відразу на початку нашої розмови маестро.

– Чи правда, що на музичну діяльність вас благословила сама Соломія Крушельницька?

– Так, вона була рідною сестрою моєї бабусі по материнській лінії і першою зауважила в мене абсолютний музичний слух та порадила віддати до музичної школи. Я запам’ятав її вже сивою та з паличкою.

Параджанов бував

і дуже добрим,

і дуже злим

– Якими ви пам’ятаєте Сергія Параджанова та вашу співпрацю у фільмі "Тіні забутих предків"?

– Він був несподіваним, парадоксальним і екстравагантним. Міг бути і дуже добрим, і дуже злим. Це була людина, зіткана із суперечностей, а як режисер – феноменальний, геніальний майстер. Якихось серйозних колізій між нами я не пригадую. Можливо, лише на початку роботи, коли я показав Параджанову свої ескізи до фільму, він наполягав, щоби музику, яку я умовно назвав "темою смерті", перейменувати на "тему кохання". Але пізніше наші стосунки були досить гарними.

– Чи вважаєте ви справедливим, що саме "Мелодія", яка вперше прозвучала в кінофільмі "Високий перевал", асоціюється у багатьох слухачів із прізвищем Скорик, а не щось інше?

– А чому при згадці про Хачатуряна у більшості спливає в свідомості лише "Танець із шаблями"? Я ставлюся до цього нормально. Хоча важко зрозуміти та пояснити, чому саме ця тема, а не інша, стає популярною.

– У 60-ті роки ви писали популярні пісні і навіть керували естрадним ансамблем. Чи немає у вас бажання повернутися до такої творчості й у такий спосіб підвищити професійний рівень сучасної естрадної музики?

– Про сучасну естраду в Україні я, на жаль, дуже невисокої думки. Ця музика швидкоминуча, має дуже короткий вік. Сьогодні хтось є кумиром, а завтра його вже забули. Це насамперед бізнес, спосіб заробляння грошей. А щоби повернутися знову до створення естрадних пісень, доведеться покинути все інше. Я такого бажання вже не маю. У мене є багато замовлень на створення творів академічного звучання.

– Ви, як відомо, щорічно отримуєте гонорари за виконання своїх творів із 40 країн світу, окрім України, де немає закону про авторські права. То чи може академічна творчість бути засобом існування для менш відомих і молодих композиторів?

– В усьому світі композиторам не так легко прожити на кошти від творчості. Це проблема не лише України. Щоби молодий композитор отримував високі гонорари, він мусить спочатку стати популярним у жанрі розважальної музики, а вже потім очікувати віддачі від серйозної.

На першу "Червону руту" у Чернівці їхати було небезпечно

– У 70-ті роки у Львові ви не могли не зустрічатися з нашим земляком Володимиром Івасюком...

– Так, ми часто спілкувалися, їздили на різні конкурси, зокрема на фестиваль у Сопоті. Володимир був надзвичайно обдарованим композитором. Те, що він встиг написати в жанрі інструментальної музики, свідчить про великий творчий потенціал. Але він мав би ще вчитися. На жаль, ні Кос-Анатольський, ні Мазепа, які вчили його композиції, – це не той рівень, якого він був вартий. До речі, з "Червоною рутою" Івасюка мене пов’язує один цікавий факт, про який чомусь ніхто з журналістів не запитує. Мені довелося свого часу бути головою журі першого фестивалю "Червона рута" в Чернівцях.

– Трохи дивно, що саме вас запросили до суддівства в естрадному конкурсі. Вас більше знають як організатора міжнародних фестивалів "Київ М’юзик Фест", львівських "Контрастів", як голову журі конкурсу молодих піаністів пам’яті Володимира Горовіца...

– Річ у тому, що на той фестиваль у Чернівцях їхати було досить небезпечно. Багато хто відмовився. Наприклад, Дмитро Гнатюк. Це було пов’язано зі скандалами, "неприємними розмовами" у високих кабінетах. Тоді, якщо пам’ятаєте, вперше з’явилися на вулицях міста жовто-блакитні знамена. А мені не було чого боятися. Я ніколи не був членом партії та й досі залишаюся людиною політично не заангажованою.

Раз довелося написати пісню до комуністичного свята

– Але ж і вам, мабуть, робили пропозиції написати щось на замовлення до комуністичних свят?

– Дуже рідко. З цього, як правило, ніколи нічого доброго не виходило. Але одного разу я не мав іншого виходу і мусив підкоритися. Мене з Дмитром Павличком викликали до ЦК Компартії України і запропонували в двомісячний термін написати патріотичну пісню. Успіху вона, звісно, не мала – один раз її виконали і забули.

– Тобто мистецтво і політика, на вашу думку, можуть існувати лише в паралельних вимірах? Але ж деяким творчим людям вдається їх поєднувати, наприклад, вашій колишній дружині Ларисі Скорик...

– Я завжди негативно ставився до її надмірної політичної активності. Спочатку вона підтримувала Кравчука, потім Мороза, а тепер – "дуже інтелігентного" Януковича. Як можна бути здібним архітектором і займатися такими дурницями? Гадаю, все це від марнославства. Але нас поєднують 20 років подружнього життя, дочка і троє онуків.