Троянда для Тані
Хоч насправді два тексти, що увійшли до книжки, як мали б зауважити згадані шанувальники, називаються трохи навпаки: "Троянда Адольфо" та "Ендшпіль для Лізи". І, до речі, цікаво б знати, скільки людей таки звернуло свою читацьку увагу на цю плутанину? Тобто скільки людей вже прочитало книжку, яка вийшла друком ще минулого року? Питання – не заради питання. Мушу констатувати один медичний факт: я не надто розумію свій народ. А останнім часом навіть не надто хочу розуміти: ковбасить мене від мого народу. Але одну його особливість (від якої, власне, мене ковбасить найбільше), дотичну до моєї галузі діяльності, я, здається, зрозумів. А саме: чим паскудніше чтиво з’являється на нашому книжковому ринку, тим більше у цього чтива шансів на всенародну любов. Причому, складається враження, що між тією частиною народу, яка присуджує Шевченківські премії, і тією, яка, скажімо, торгує на ринках загадковим азійським ширнепотребом, з естетичного погляду принципової різниці немає.
Коротше кажучи, Таня пише вишукано й складно, тому претендувати на лаври Марініної чи бодай Марії Матіос навряд чи може. Але одне диво з рецепцією її творчості все-таки сталося: Таню визнали професіонали. У сенсі люди, для яких літературний процес – це робота. Диво ж полягає в тому, що професіонали ці репрезентують в українському літпроцесі різні, іноді діаметрально протилежні позиції. Наприклад, мешкає в Івано-Франківську такий "рустикальний" критик Євген Баран, з художніми поглядами й оцінками якого мені ще жодного разу в житті не вдалося погодитися. І ось цей Євген Баран бере і пише вельми прихильний супровідний матеріал до журнальної публікації "Троянди" в "Березолі". А тим часом далекий, як іншопланетний гість, від Баранової системи цінностей Іздрик публікує в "Четверзі" її ж, Тані Малярчук, "Комплекс Шахразади". Далі – більше: відповідальний редактор ревізіоністської "Критики" Андрій Мокроусов називає – тоді заледве двадцятилітню – Таню головним відкриттям останніх років і друкує на критиківських шпальтах "Народження, якого не чекаєш", а невдовзі Павло Загребельний висуває її кандидатуру… так, на здобуття Шевченківської премії. Отакої.
Боюся наврочити, але схоже, що входження в українську літературу покоління Тані Малярчук (а це, наприклад, і її однокласниця Софія Андрухович, і вже знаний за межами України "вундеркінд" Любко Дереш, і "скандально відома" Ірена Карпа) свідчить про настання в цій літературі нового – і то не найгіршого – етапу. Усі вони – зовсім різні, хтось мені особисто подобається більше, а хтось не подобається взагалі, але не це в даному випадку головне. Бо головне – що наше письменство на наших нечисленних очах все-таки перетворюється на нормальну європейську літературу, навіть незважаючи на невпинну люмпенізацію низів і новий виток шароваризації верхів.
Чи означає сказане, що українська література, скажімо, 30-90-х років ХХ ст. була ненормальною? Означає. І справа не лише в тому, що вона складалася з небаченої ніде в світі кількості вірнопідданих холуїв-графоманів на метр квадратний, а й у тому, що найкращих представників нашої літератури сумління спонукало до ідейно-естетичної боротьби, наслідком якої ставали табори, вигнання і смерть. І навіть у перші роки Незалежності, роки карнавалу, бубабізму і "станіславського феномену", література (у моєму розумінні цього слова), хоча вже й без ризику для життя, мусила продовжувати боротьбу: з ідеологічними примарами минулого, з казенною стилістикою соцреалізму, з естетичною примітивністю "народництва" тощо. А за нормальних обставин письменник не мусить боротися: він мусить добре писати.
І ось, нарешті, вона – література, яка не бореться, література, підкреслено приватна й негеройська. Тані Малярчук це стосується перш за все: "Я маю одночасно контролювати: щоби була гарна погода, …щоб на дорогах не стояли міліціонери і щоб ніхто нікого не переїжджав, щоб не починалися війни, а коли вже почалися, то щоб негайно закінчилися, щоб першокласникам легко давалося засвоєння граматики й ортографії, …щоб кладовища не займали більше території, ніж житла людей, щоб люди не боялися заходити у власні під’їзди, щоб я мала собаку, – і це тільки маленька частка всього, на що я повинна була би впливати, якби була особистістю. Це надто важка ноша, тому я завчасно обриваю всі мотузки".
Якщо все це необхідно якось назвати, я б запропонував назву "неосентименталізм". Нео, бо ця література зовсім не є наївною, вона враховує попередній досвід формального експериментаторства і добре дає собі раду з усіма тими потоками свідомості та підсвідомості. А сентименталізм, бо в цю літературу, всупереч оголошеній "смерті автора", постмодерним технологіям і симулякрам, повертається людина зі своїми почуттями, зі своїми малими й великими недоліками, страхами і спрагою кохання. "Легше не зважати – пише Тарас Прохасько, – на те, що Таня народилася в Івано-Франківську, у 1983 році, що вона десь вчилася і десь ще недовчилася, що вона щодня щось робить, ніж відділити написану нею прозу від Тані Малярчук".
Ну, і про головне. 27 жовтня о 16.00 у конференц-залі газети "Чернівці" (вул. Кобилянської, 2) відбудеться творчий вечір Тані Малярчук та Олега Криштопи. Вхід вільний. Можна з трояндами.
Коротше кажучи, Таня пише вишукано й складно, тому претендувати на лаври Марініної чи бодай Марії Матіос навряд чи може. Але одне диво з рецепцією її творчості все-таки сталося: Таню визнали професіонали. У сенсі люди, для яких літературний процес – це робота. Диво ж полягає в тому, що професіонали ці репрезентують в українському літпроцесі різні, іноді діаметрально протилежні позиції. Наприклад, мешкає в Івано-Франківську такий "рустикальний" критик Євген Баран, з художніми поглядами й оцінками якого мені ще жодного разу в житті не вдалося погодитися. І ось цей Євген Баран бере і пише вельми прихильний супровідний матеріал до журнальної публікації "Троянди" в "Березолі". А тим часом далекий, як іншопланетний гість, від Баранової системи цінностей Іздрик публікує в "Четверзі" її ж, Тані Малярчук, "Комплекс Шахразади". Далі – більше: відповідальний редактор ревізіоністської "Критики" Андрій Мокроусов називає – тоді заледве двадцятилітню – Таню головним відкриттям останніх років і друкує на критиківських шпальтах "Народження, якого не чекаєш", а невдовзі Павло Загребельний висуває її кандидатуру… так, на здобуття Шевченківської премії. Отакої.
Боюся наврочити, але схоже, що входження в українську літературу покоління Тані Малярчук (а це, наприклад, і її однокласниця Софія Андрухович, і вже знаний за межами України "вундеркінд" Любко Дереш, і "скандально відома" Ірена Карпа) свідчить про настання в цій літературі нового – і то не найгіршого – етапу. Усі вони – зовсім різні, хтось мені особисто подобається більше, а хтось не подобається взагалі, але не це в даному випадку головне. Бо головне – що наше письменство на наших нечисленних очах все-таки перетворюється на нормальну європейську літературу, навіть незважаючи на невпинну люмпенізацію низів і новий виток шароваризації верхів.
Чи означає сказане, що українська література, скажімо, 30-90-х років ХХ ст. була ненормальною? Означає. І справа не лише в тому, що вона складалася з небаченої ніде в світі кількості вірнопідданих холуїв-графоманів на метр квадратний, а й у тому, що найкращих представників нашої літератури сумління спонукало до ідейно-естетичної боротьби, наслідком якої ставали табори, вигнання і смерть. І навіть у перші роки Незалежності, роки карнавалу, бубабізму і "станіславського феномену", література (у моєму розумінні цього слова), хоча вже й без ризику для життя, мусила продовжувати боротьбу: з ідеологічними примарами минулого, з казенною стилістикою соцреалізму, з естетичною примітивністю "народництва" тощо. А за нормальних обставин письменник не мусить боротися: він мусить добре писати.
І ось, нарешті, вона – література, яка не бореться, література, підкреслено приватна й негеройська. Тані Малярчук це стосується перш за все: "Я маю одночасно контролювати: щоби була гарна погода, …щоб на дорогах не стояли міліціонери і щоб ніхто нікого не переїжджав, щоб не починалися війни, а коли вже почалися, то щоб негайно закінчилися, щоб першокласникам легко давалося засвоєння граматики й ортографії, …щоб кладовища не займали більше території, ніж житла людей, щоб люди не боялися заходити у власні під’їзди, щоб я мала собаку, – і це тільки маленька частка всього, на що я повинна була би впливати, якби була особистістю. Це надто важка ноша, тому я завчасно обриваю всі мотузки".
Якщо все це необхідно якось назвати, я б запропонував назву "неосентименталізм". Нео, бо ця література зовсім не є наївною, вона враховує попередній досвід формального експериментаторства і добре дає собі раду з усіма тими потоками свідомості та підсвідомості. А сентименталізм, бо в цю літературу, всупереч оголошеній "смерті автора", постмодерним технологіям і симулякрам, повертається людина зі своїми почуттями, зі своїми малими й великими недоліками, страхами і спрагою кохання. "Легше не зважати – пише Тарас Прохасько, – на те, що Таня народилася в Івано-Франківську, у 1983 році, що вона десь вчилася і десь ще недовчилася, що вона щодня щось робить, ніж відділити написану нею прозу від Тані Малярчук".
Ну, і про головне. 27 жовтня о 16.00 у конференц-залі газети "Чернівці" (вул. Кобилянської, 2) відбудеться творчий вечір Тані Малярчук та Олега Криштопи. Вхід вільний. Можна з трояндами.
Повернутися назад