«За званнями ніколи не ганявся, бо їх дають переважно підлабузникам»

Святкувати ювілеї засновник Буковинського національного ансамблю пісні і танцю і багатолітній керівник оркестру ансамблюІлля Міський не любить. І не лише тому, що має мізерну пенсію – 361 гривню, – а прикута до ліжка дружина отримує 37 гривень, і гроші йдуть на її лікування, а ще й за станом душі. Мешкає майже всіма забутий музикант і композитор у маленькій квартирці у провулку Буковинському у Чернівцях, де немає водопроводу, а туалет – далеко на подвір’ї. Щоправда, нещодавно провели телефон. Люди, які у мистецтві не зробили і сотої частки того, що зробив він, давно стали народними артистами, лауреатами престижних премій. І хоча музичні твори Іллі Міського й досі вивчаються у відповідних навчальних закладах, повного зібрання творів досі не видано. Як гірко жартує ювіляр, на Буковині, мабуть, це нікому не потрібно, а ось сусіди потішили днями – у Снятині Івано-Франківської області у музичному видавництві "В. Лазаренко" вийшов збірник з оркеструваннями "Буковинський дивограй", виданий на чудовому папері з гарним оформленням. І це лише початок – планується видати ще декілька збірників.

– Це дуже дорогий для мене подарунок, – каже Ілля Михайлович, – бо це плід всього мого творчого життя. Ювілеї мені не потрібні, хочу цього дня, можливо, востаннє, відвідати могили моїх і дружининих батьків, вклонитися рідній землі і своїм землякам.

Досі не знаю, хто оплатив моє навчання

– Як сталося, що звичаний селянський хлопчина з Шипинців Кіцманського району подався у музику без грошей і підтримки?

– Серед моїх односельчан тоді рідко хто не володів якимось музичним інструментом. Після семи класів я грав у ресторані у приміщенні нинішнього готелю "Київ". Там і познайомився з капельмейстером восьмого румунського полку – він набирав до військового оркестру 60 музикантів. Мені тоді було 14 років, грав на цимбалах і трубі – навчився у глиницьких музик. Освоював і скрипку, капітан пообіцяв: якщо добре гратиму – мене візьмуть до чернівецької консерваторії. Це, до речі, тоді був середній музичний заклад, розташований там, де зараз училище мистецтв – на Соборній. Але за навчання треба було платити 2500 леїв. Міг заробляти на весіллях, однак з’ясувалося, то цього студентам не дозволялося. Що робити? Комісія їздила до мене додому. Хотіли пересвідчитися, чи спроможні батьки оплачувати навчання. Батько мав три гектари поля, тримав худобу, але таких грошей не міг роздобути. Та мене з консерваторії не виключили. Я й досі не знаю, хто платив за навчання.

Одне слово, я вчився і служив в оркестрі, румуни ставилися до мене добре. До речі, офіцери із солдатами, які носили спеціальні відзнаки про вищу освіту, віталися за руку. А потім мені набридло армійське життя – послухав своїх сільських музикантів, які хвалили Радянський Союз. Я ж не знав, що то комуністи-підпільники. Коли радянські війська прийшли на Буковину, капітан-капельмейстер у метушні не зміг забрати свою дружину, а я допоміг йому, провівши її через заслони "визволителів".

– А як ви потрапили на фронт?

– Був з Буковинським ансамблем, куди входило 20 осіб – всі євреї, крім мене, на гастролях в Одесі. Далі Київ, Кавказ, Середня Азія. Прикріпили нас до Московського концертного бюро. Обслуговували два фронти. Бідували страшно. Пам’ятаю, довелося продати золотого годинника за 700 рублів, а буханець хліба коштував 150. Після війни мої колеги роз’їхалися хто куди, я ж залишився у Чернівцях, керував ансамблем, який виступав у ресторанах.

Колись Боже борони, щоби хтось запізнився на концерт

– Старожили кажуть, що ніхто так не знає народного фольклору, як ви?

– Я замолоду працював з різними людьми, тому знаю фольклор угорський, польський, румунський, циганський, єврейський. Як зрештою і мови. Не хочу хвалитися, але мені довелося проводити репетиції оркестру імені Верьовки, у Львові запросто спілкувався з Людкевичем, Кос-Анатольським. Тому я радий, що знав багатьох відомих особистостей.

Пам’ятаю, якось сиджу в класі і репетирую "Кампанеллу" Паганіні, було це у нашій філармонії. І не знав, що під дверима слухає Леонід Коган, який приїхав до Чернівців на день раніше, ніж передбачалося, на гастролі. Коли закінчив, він зайшов і питає: "Чому ви припинили грати?" І поцікавився, на чиєму інструменті граю. Відповів, що скрипку зробив власноручно. Він здивувався і дав мені спробувати пограти на скрипці Гварнері Дельджія. Всього ж я виготовив до 30 скрипок. Лазив горами, шукав явір кольоровий, смерековий матеріал. А якось побував у відомого московського майстра скрипок Морозова. Чого він мені тільки не наговорив, але як налаштувати деку, не сказав. Але я йому це сам показав. Морозов дуже здивувався, кажучи до помічника: "Я 20 років шукаю, як відчути звук, а тут якийсь любитель з Чернівців показав мені, як почути звук деки за якихось дві хвилини!" До речі, Давид Ойстрах давав мені спробувати зіграти на скрипці Страдіварі.

Знаєте, такого трепетного ставлення до класичної музики, яке було за Австрії і Румунії, вже давно нема. Тоді боронь Боже, щоби хтось запізнився на концерт, коли він почався. А зараз гримають дверима, перемовляються, сміються, а заходити до концертного залу, коли там лунає класика, – стало нормою. І це мене дуже засмучує. Зрештою, як і те, що чимало наших відомих артистів естради погано знають сольфеджіо, грамоту. Звичайно, пересічному обивателю це важко вловити, а ось професіонал відразу відчуває фальш. До речі, коли набирав музикантів до Буковинського ансамблю і їздив у пошуках талантів селами, на тих, кого запрошував, покладався, як на себе самого. Приємно, що, приміром, Дмитро Гнатюк, з яким ми колись на весіллях виступали, завжди, коли давав концерти у Чернівцях, висував умову: оркестром керує Міський.

Не отримав ні квартири, ні звань, бо вважався неблагонадійним

– Як же так сталося, що ви, маючи стільки серйозних творчих пропозицій, не стали не те що народним артистом, але навіть квартири пристойної не отримали?

– Через людську заздрість, через те, що був неблагонадійним. Ну, а за званнями я ніколи не ганявся, їх дають, як правило, підлабузникам. А ділових пропозицій було чимало. Приміром, Коган запрошував до Москви, запрошували також очолити національний оркестр Молдови. У Канаді пропонували аналогічну посаду з річним окладом у 70 тисяч доларів. Відмовився, бо не міг без своєї Батьківщини. А який пророк тут? Я й звання "Заслужений працівник культури" не отримав би, якби не колишній секретар обкому партії Курилов, добрий і справедливий чоловік. І хоча тодішній керівник філармонії був проти, Курилов наполіг на тому. Зрештою сам міністр культури Деряжний сказав: "Є два місця на заслуженого, одне давайте кому хочете, а друге – Міському!"

Проте чому дивуватися, якщо ні на 25-річчя, ні на 40-річчя Буковинського ансамблю мене не запросили, аж на 50-річчя. Але я не пішов.

А з житлом вийшло так, що за 40 років роботи у філармонії мешкав з дружиною і двома дітьми у коридорі, бо один із компартійних діячів сказав: "Каму ви хатітє дать квартіру, сину куркуля і бандєровцу!" Звернувся по допомогу до відомого артиста в Києві, а той теж відмахнувся. Написав листа Брежнєву, дали відомчу квартиру у гуртожитку, яку я змушений був через цькування поміняти на однокімнатну без будь-яких зручностей. Тут нині і доживаю віку. Дякую дочці, яка доглядає нас з дружиною. Онук Ілля, теж скрипаль, подався через безгрошів’я до Америки. Мені пропонували влаштувати великий творчий вечір з нагоди ювілею, але я відмовився: "Треба було шанувати, коли був молодим, а зараз вже сили не ті".

До цього додамо, що Іллю Міського з нагоди його 85-річчя привітали обласне управління культури, міський голова Микола Федорук, філармонія, колектив Центрального палацу культури Чернівців, де ювіляр продовжує керувати оркестром "Буковина".