«За патріотичний вірш відсиділа вісім років»

У суботу Україна відзначатиме день пам’яті жертв політичних репресій і голодоморів. Чимало буковинців свого часу теж стали жертвами репресивної радянської машини.

За словами очевидців, у 1944 році з Чернівців виїхала половина мешканців. Втікали з міста хто куди міг – до Румунії, Німеччини. Як розповідає Орися Теляєва, колишній політв’язень, на її вулиці в районі Роші з 22-х залишилися в Чернівцях лише три родини, однією з них була і її сім’я.

– Коли Буковина входила до складу Румунії, нам нічого не обіцяли. В 40-х роках, коли прийшли радянські війська з гаслами про визволення українського народу, люди побачили, що то таке чуже ярмо. Вулицю О. Кобилянської заполонили військові, складалося таке враження, що то нашестя варварів. Всі п’яні, лаються, що тримають в руках, то й кидають на землю. А ще постійні бійки та всюдисуще нахабство, – розповідає Орися Миколаївна.

Тоді навіть розмовляти українською стало злочином. Пам’ятаю, як ми, студенти, просили, аби пари читали українською мовою. Нас за це називали націоналістами. Мені так і не вдалося тоді закінчити університет. Я була на третьому курсі французького відділення Чернівецького університету.

З 1945 року почалися масові арешти студентства. Практично на кожному факультеті працювали провокатори.

– Що стало причиною вашого арешту та ваших однокурсників?

– Мене заарештували 3 січня 1948 року за підозрою у приналежності до ОУН. Сталося так, що цей студент-провокатор запросив нас на христини до своєї дитини, й того дня оформив ідею створення націоналістичної організації. А вже наступного дня "здав" усіх.

Забрали о першій ночі, слідчий змушував мене розмовляти російською мовою. Після арешту нас тримали в підвалах краєзнавчого музею, а пізніше направили до політичної в’язниці – нинішнє приміщення СБУ.

У травні відбувся суд. Висунуті щодо мене звинувачення я так і не підписала, але це не допомогло. Наших хлопців били так, що вони падали зі стільців, тоді слідчий ставав на табуретку та щодуху в чоботах стрибав на живіт політв’язню. За таких умов зізнаєшся у чому завгодно. Ось один з хлопців і сказав, що про організацію мені все було відомо.

Мені тоді дали 10 років. У вироку були записані такі слова: "Протягом 1947 року підсудна писала вірші антирадянського змісту, в яких вихваляла героїв Січових Стрільців та закликала до збройної боротьби проти Радянського Союзу". Той український патріотичний вірш я переписала до свого блокнота разом з іншими віршами. А ще у виявленому під час обшуку блокноті знайшли марку із зображенням Гітлера, вона була однією із 300 марок моєї колекції. Ось доля повернула так, що за цю марку та патріотичний вірш я відсиділа вісім років.

– Як ставилися до політв’язнів у таборах?

– Нам сповна діставалося від каторжних робіт та вурків (в’язнів, що сиділи за кримінальні злочини). Вурки були другою силою після охорони в таборі, ходили з фінськими ножами та відбирали посилки у політичних в’язнів. Ці кримінальні злочинці на наших очах вбили сокирою коменданта та чергового табору – за картярський борг.

– За чим сьогодні шкодуєте найдужче?

– За втраченим коханням. Під тиском тих подій мій коханий із сім’єю був змушений втікати до Румунії. То було таке чисте та ніжне почуття, що залишиться зі мною назавжди. Після того ми ніколи більше не бачилися. Знайшли одне одного через листування наприкінці 80-х, але в кожного вже була своя сім’я. Після смерті цього чоловіка почала переписуватися з його дружиною. Вона мені переслала це фото, на ньому зазначено дату нашої з коханим останньої зустрічі – 11.01.1944 року. Дивно – між нами був всього-на-всього один поцілунок, а почуття залишилося на все життя.