На льодовому майданчику відвідувачів не бракує

З відкриттям у місті льодового майданчика дедалі більше чернівчан мають бажання покататися на ковзанах. Та, виявляється, початківцям там несолодко. Щоби на власній шкурі випробувати всі принади такого катання, вирішую на годинку-другу "стати на ковзани".

Якщо театр починається з вішалки, то льодовий майданчик – з каси. Тут видають номерки, за якими пізніше фіксують час перебування на льоду. Молода симпатична дівчина, якій я завадила дофарбувати нігті, посміхаючись, наголошує, що зникнення цього номерка коштуватиме мені 50 гривень. Справді, розцінки тут "серйозні": перша година катання – 20 гривень (враховуючи 10 гривень за ковзани), наступні ж кожні півгодини оцінюються у 5 гривень. У вихідні ж година ковзання коштує 20 гривень (плюс 10 за ковзани, які видають хоч на весь день). До речі, навіть якщо ви і йдете кататись на годинку, то через зазначений час ніхто з майданчика виганяти вас не буде – оплата при виході. Це справді продумано добре, тому що можна захопитися катанням і на 100 гривень!

Зваживши на ціни, я вже почала сумніватися, чи варто йти кататися, тим паче, що на ковзанах жодного разу не стояла, а під час ожеледиці навіть з дому не виходжу. "А інструктор у вас є?" – наївно запитую у панянки, яка вже нігті встигла дофарбувати, доки я думала.

"Немає. І лікаря також немає", – відповідає вона, та, побачивши мої налякані очі, зразу додає: "Зате аптечка є!".

Другою несподіванкою для мене стали ковзани, які зашнурувати виявилося дуже нелегко. На щастя, молодий гардеробник галантно допоміг мені.

Пройшовши всі етапи підготовки, виходжу нарешті "на арену", себто на майданчик. У центрі кружляють молоді люди, а біля мене тримаються за поруччя, як і я, малі діти. "Мабуть, вони і будуть сьогодні моєю компанією", – подумала, бо центр видавався таким далеким і недосяжним. Обійшовши два рази ковзанку по колу, відчуваю, що від постійного напруження страшенно болять ноги і руки. Аж образливо стало: ось молода пара, взявшись за руки, кружляє, наче в танці, он дві жінки поважно "їдуть" вперед, тільки я тут поруччя витираю. Співчутливим поглядом мене проводжають відвідувачі кафе, яке розташоване тут-таки.

Нарешті вибираю з натовпу дівчину, яка найвправніше ковзається та, дочекавшись, коли вона зрівняється зі мною, благальним тоном прошу: "Допоможіть, будь ласка". Мій вигляд, мабуть, справив враження, і мені допомогли "відірватися" від поруччя. "На ногах треба триматися впевнено. Основне – не боятися. Щоби не впасти, слід постійно нахилятися вперед. Хоча, як не впадеш – їздити не навчишся", – вислуховую настанови новоспеченого тренера. "А ви часто сюди приходите?" – цікавлюся. "Раз або два на тиждень. Та знаю таких людей, що майже щодня катаються. У вихідні тут багато народу, особливо початківців, які нерідко падають просто одне на одного. Та ти не хвилюйся, двох-трьох разів вистачає, щоби навчитися триматися на ковзанах".

Завдяки Олі (так звали мою наставницю) я вже почала почуватися впевненіше. Наснаги додавали усміхнені спортсмени, які привітно посміхались всім незнайомим, та весела музика, що лунала на весь майданчик.

А ось найбільше мене здивувало те, як вправно маленькі діти, приблизно від чотирьох років, катались на ковзанах. Були й такі, батьки яких навіть не заходили з ними на майданчик, залишившись спостерігати за огорожею.

Мій час завершувався. Під’їжджаючи до виходу, чую, як дівчинка, міцно тримаючись за поруччя, як і я ще півгодини тому, звертається до мене: "Навчіть і мене кататися". Значить, я таки недаремно витратила гроші...