Літні люди стоять у черзі до геріатричного пансіонату

Чернівецький геріатричний пансіонат розрахований на 120 ліжок, і нині, як кажуть, заповнений під "саму зав’язку". Щоби потрапити туди, доводиться чекати від місяця до півроку.

А далі – як Бог дасть: одна бабуся, наприклад, померла вже на другий день проживання (вона потрапила сюди з реанімації лікарні), інші – живуть десятиліттями. Є такі, що й одружуються: 57-річний Степан познайомився зі своєю Валентиною саме у геріатричному пансіонаті.

На день – півкілограма хліба

Геріатричний пансіонат розташований за 20 хвилин їзди від Чернівців. Маршрутка №13 доїжджає просто до двоповерхової будівлі, подібної до будинку відпочинку у радянському фільмі, і повертається назад – до міста. Вони – старенькі – залишаються.

Що роблять? Ходять до магазину (кожному на руки видають 25% пенсії) і купують шоколадки, вишивають, випивають, перебирають медалі, найбільші оптимісти – одружуються. І обов’язково – телевізор щовечора. Улюблена програма – "Вікна" Дмитра Нагієва.

Лікар пансіонату Мирослав Парасківа каже, що слово "геріатрія" означає "зупинити старість". І доки він оповідає про те, що новенькому у пансіонаті видають усе – від трусів до ковдри, про повноцінне харчування (м’ясні вироби щодня, півкілограма хліба на день), мешканці вузеньких кімнаток з цікавістю висипають на коридор. Бабуся, яка заледве пересувається на милицях, радісно повідомляє, що прямує до лазні. І навіть зауваження лікаря про те, що гарячої води немає, не зупиняє її. Вона собі знає краще.

Іван Семенович із палати, до дверей якої прибито табличку "Ветеран ВВВ", зніяковіло демонструє бойові нагороди. Біженка з Абхазії Ніна Іванівна запевняє, що живеться їй добре. 47-річний нерухомий і обгорілий Микола (у господарстві вибухнув газовий балон) жартує із медсестрами і гордо розповідає про те, що справи його пішли на краще.

– Ще декілька місяців тому він міг лише підвести на 20 сантиметрів над ліжком руку і розвести пальці, – пояснює симпатична медсестра, – а ми вкладали йому цигарку, й він палив.

У сусідній палаті – вродливий молодий хлопець із ДЦП. Сумно дивиться на екран телевізора. Сам-один: батька його давно вбили, а нещодавно від страшної хвороби згасла мама.

Ще далі – Дмитро: з порога чоловік середніх років на інвалідному візку оголосив, що сьогодні у нього день народження, й він їде святкувати у Садгору.

– Погуляю осіннім містом, – пояснює, – і оце усе святкування. Гостей не чекаю.

Дмитро – гордість геріатричного пансіонату, бо два роки тому мужньо покинув пити. А до того, як зізнається, "ганяв адреналіну медсестрам".

"У нього наволочка

у квіточку, а в мене – в крапочку!"

– Наші мешканці – як діти, – розповідає Мирослав Степанович. – Наприклад, поселяємо двох новеньких в одну палату. Ми їм усе видаємо – від трусів до ковдри. Через півгодини прибігає один у сльозах: "Чому ви Василя любите більше, ніж мене? У нього наволочка у квіточку, а в мене – у крапочку!". Інші ситуації: сусід по кімнаті хропе, а той не так сказав, а той католик, а я – православний…

Мирослав Степанович розповів, що пансіонат сьогодні розрахований на 120 осіб, а вже проживає 121. Приймають сюди літніх людей, у яких немає дітей, тих, хто потребує сторонньої допомоги. Серед мешканців – і зовсім молоді люди-інваліди.

– Охочих – багато, – каже він. – Люди пишуть заяву до райсоцзабезу, збирають необхідні документи, а згодом засідає спеціальна комісія, яка приймає остаточне рішення. За положенням ми не маємо права приймати людей, у яких є діти, але трапляються ситуації, коли востаннє дідусь чи бабуся бачили дитину ще 20 років тому – доводиться робити виняток.

Одна проблема: останнього року склалася ситуація, що людям доводиться чекати у черзі, щоби потрапити до геріатричного пансіонату. Деяким – місяць, а комусь – до півроку.

Але ми можемо ліквідувати чергу! Знаю, що нині міська рада виділяє гроші для ще одного геріатричного пансіонату для Чернівців. Не впевнений, що є сенс це робити. Можливо, краще збільшити кількість місць у нас, адже одне із відділень на 30 місць у нашому пансіонаті – порожнє. Достатньо лише закупити ліжка, виділити кошти для розширення штату. Також проблема – відсутність центральної каналізації. В усіх газетах до Дня міста було розписано, що відкривається каналізаційна мережа у Садгорі. Нарешті відкрили площу Філармонії, школу, а мережі немає. Тому майже усі кошти, які нам виділяють, йдуть на вивезення каналізації. Щодня машина робить до 15 ходок, а це 150 літрів бензину.

Дідусь зберігає ощадкнижку

зі 100 тисячами рублів

Тим часом мешканці пансіонату ведуть найтихіше життя у крихітних кімнатках.

– Живуть по-різному, – розповідає лікар. – Є такі, що днями читають, вишивають, щось допомагають, а є такі, що лежма лежать: "Я вже своє відробив".

У кожного своя вдача, але люди і жартують, і сміються. Хоча є винятки. Дідусь із Путили завжди чимось невдоволений і ходить концептуально насупленим.

Живе у нас також колишній енкаведист. Йде коридором, зупиниться, плюне на стіну і негайно кличе санітарку: "Витри, бо це – твоя робота!"

Різне буває. Вип’є хтось 300-400 грамів горілки і починає буянити. Тоді бідні наші медсестри!

Багато мешканців за життя були поважними і впливовими людьми, а доля так склалася, що діти повмирали, а вони – лежачі…

Живуть у нас і колишні вчителі, й лікарі, і пожежники. Є навіть колишній завідувач гуртової бази.

Так хочуть когось любити! Беруть тарілки й підгодовують бродячих псів. Я сварюся, бо це категорично заборонено санітарними нормами, а там дивлюся – знову стирчить хвіст із-за спідниці жалісливої бабусі-конспіраторки.

Є й категоричні оптимісти серед мешканців. Про одного з них розповів Мирослав Парасківа: дідусь як найбільшу цінність зберігає у кімнаті заховану ощадну книжку зі 100 тисячами російських рублів. Переконаний, що держава обов’язково віддасть гроші.

А 57-річний Степан одразу після поселення до геріатричного пансіонату вирішив одружитися. Декілька місяців чоловік приглядався до мешканки сусідньої палати, а потім пішов повідомляти адміністрацію про своє рішення: "Буду одружуватися!"

– Зустрічалися ми недовго, – пригадує Валя, – усього чотири місяці. Як зустрічалися, питаєте? В їдальні, звичайно, а де ще?! То ж зима була – холодно!