За булавою багато наших політиків їздять до Москви

Доктор історичних наук, професор Київського національного університету імені Т. Шевченка, завідувач кафедри україністики Володимир Сергійчук зараз в Україні є одним з найпотужніших дослідників її новітньої історії. Нинішні політичні події в державі багато хто намагається порівнювати з подіями 1917-1920 років та іншими історичними епізодами. Чи можна проводити відповідні паралелі, які історичні і політичні ризики існують у нинішній політичній ситуації – про це розмова нашого кореспондента з В. Сергійчуком.

Не можна владі

знову розтринькати народну довіру

– Нинішні події намагаються порівнювати з тими, що відбувалися у 1917– 1920 роках. Що є спільного і відмінного?

– Спільним є те, що нинішні події є продовженням української національної революції, яка почалася тоді. Адже тоді було проголошено українську державність, яка проіснувала три роки. Щоправда, порівняно з тим періодом, ми значно підросли. Якщо тоді нас визнали 20 держав Європи, то зараз – понад 150. І це серйозний доказ того, що нашу державність відроджено на новому рівні і вона має розвиватися далі. Спільним є і той революційний порив, що був у 1917 році і минулої осені на Майдані. Це справді була воля народу. Але я боюся, щоби не сталося так, як тоді, коли влада розтринькала народну довіру, і плоди цього потім пожинали цілі покоління українців. Ми маємо гіркий досвід, коли національний порив 1991 року було зупинено бездарною владою на чолі з Кравчуком і Кучмою. Якщо ми не відновимо довіри народу до гасел Майдану, історія дуже суворо запитає з нинішнього президента. Вона не забуває нічого. І саме він буде відповідати, якщо Україна втратить можливості для свого розвитку.

– Розкол серед помаранчевих революціонерів несе у собі якісь реальні загрози для держави? Чи існує небезпека того, що гасла Майдану так ніколи й не буде реалізовано?

– Майдан переконав мене, що воля народу виявилася набагато потужнішою, ніж воля його теперішніх провідників. Мабуть, наш президент не усвідомив того, що воля народних мас набагато потужніша, ніж те, що він сприйняв і зрозумів. Для нього це має бути гірким уроком. Він повинен зробити висновки з того, що сталося через сім місяців після того, як нова влада прийшла до кабінетів на Банковій і Грушевського. І він повинен зрозуміти, що кожен його крок буде оцінюватися історією. І перед нею доведеться відповідати і йому, і його дітям.

– Якщо гасла Майдану залишаться порожнім звуком для нової влади, що тоді?

– Гасла Майдану – це гасла нашої революції, гасла національної ідеї. І це має зрозуміти президент. Якщо він цього не зрозуміє, якщо він не почне опиратися на національні сили, це може мати драматичні наслідки для нього і трагічні для народу. Не хотілося би, щоби наша історія повторювалася. Президент повинен опиратися на тих підприємців, що підтримували революцію, на національний бізнес, а не на фінансових тузів, не на людей бездуховних.

Грушевський

і Петлюра не прихопили жодного заводика

– Зараз телеекрани заполонив компромат і взаємні звинувачення політиків. Чи було подібне у 1917-1920 роках?

– Так, було. Звинувачували одні одних у надмірній заполітизованості. Одні говорили про шлях східний, інші – про західний. Одні сподівалися на Росію, інші – на Антанту. Зважаючи на це, і ми самі, і наші провідники повинні зрозуміти, що будувати Україну ми можемо спираючись насамперед на власні сили. Ні Росія, ні Німеччина чи Польща не будуть дбати про Україну більше, ніж про власні інтереси. І трохи дивно спостерігати, як наші політики довірилися тому, що Польща проголосила себе адвокатом України в Європі. Вона буде наскільки нашим адвокатом, скільки їй самій це вигідно. Тому ми маємо думати, не як сподобатися сусіду, а як захистити національні інтереси.

– А поєднання політики і бізнесу. Чи мали Грушевський, Винниченко чи Петлюра якісь капітали, підприємства?

– Грушевський володів певним капіталом. Ним були його видатні праці. А головним капіталом Винниченка теж були його романи, адже він був геніальним письменником. У Петлюри таких капіталів не було. Але ці люди ніколи не поєднували працю в уряді з намаганням розвивати підприємництво. Вони були жертовними і працювали на державу.

– І ні в кого не виникало бажання прихопити якусь гуральню чи цукровий заводик?

– Ні. Такого не було. Вони працювали день і ніч, хоча ніколи не мали пільг та благ нинішніх можновладців. Їм було легше, бо на них не могли зібрати компромату.

– Чи можна нинішніх відомих політиків порівняти з якимись постатями нашої історії?

– Навряд чи можливі прямі аналогії. Але є багато тих діячів, які хочуть осідлати політичного коня чи взяти гетьманську булаву за підтримки Росії. Це в нашій історії було постійно, починаючи із заколотника полковника Пушкаря, який виступив проти законного гетьмана Мазепи. А той же гетьман Брюховецький, який за допомогою Москви розколов Україну… Всі ті, хто їде за підтримкою до Москви, – це кандидати на роль Брюховецького і Пушкаря. Але ці люди мали би знати, що рано чи пізно вони стануть непотрібні, коли їх використають. На жаль, політики цього не розуміють.

– Цікаво, чи були 80 років тому спекуляції довкола мовних і релігійних питань?

– Тоді, як не дивно, не було таких спекуляцій. Є навіть документи, що залізничники Донбасу, Запоріжжя вимагали впровадження української мови. Нинішні спекуляцї нам закидаються зовні. Щоправда, спекуляції виявилися, коли голосували за Четвертий універсал Центральної ради, який проголошував незалежність України. Нацменшини пообіцяли його підтримати, якщо Центральна рада ухвалить закон про національно-територіальні автономії. За це проголосували. Але за Четвертий універсал не проголосував жоден єврей, жоден росіянин, лише один поляк. Такі історичні факти.