Коментар тижня від Олександра БОЙЧЕНКА
Лежу я оце кілька днів тому на канапі, помаранчеву революцію вшановую. Ну, і думаю: все одно вже вшановую, то, може б, взяти та щось таке почитати. Беру книжку одного знайомого письменника – і починаю переглядати. І тут стається ось що: не встиг я ще й першу сторінку очима пробігти, як відчуваю, що більше лежати не можу. Мушу, відчуваю, закурити. Розхвилювався бо. Бо кожен на моєму місці розхвилювався б. Навіть такі, у принципі, далекі від хвилювання люди, як я. Бо ж подиву гідне, як він, той письменник, зумів так швидко, так глибоко і влучно все осмислити, описати і навіть окремою книжкою видати.
Та от, прошу дуже, можете самі почитати. Наприклад, про сценічних героїв Майдану: "За першим разом вони завжди демонстрували незвичайну мудрість, прозорливість і далекоглядний політичний розум. Їхній тріумф тоді був справді зворушливим, сльози застрягали в горлах від розчулення, вони кидалися одне одному в обійми, а коли співали своїх пісень, тряслися всі можливі мури, особливо – мури сусідніх імперій". Шкода лише, що так тривало не надто довго. Минало трохи часу – і "вони вже не тільки не співали, а й робили те, що завжди роблять за другим разом: демонстрували незвичайну дурість, необачність і політичну короткозорість. Сльози не застрягали більше в горлах від розчулення, натомість нутрощі переверталися від сорому. Хотілося сміятися".
З певних майже особистих причин, тобто з причин майже фізіологічної ненависті до "сусідніх імперій" я, звичайно, почав шукати, чи немає раптом у тексті дедалі милішого мені письменника якихось характеристик їхніх, цих імперій, канонічно-кагебістських цар-батюшок. Виявилося, що і це є: "Вожді тих імперій, чуючи спів (наш, з-за муру! – О.Б.), ніяковіли, а правду кажучи, їх просто-таки проймав страх і трепет. Як знати, шепталися вони, чи не час припинити гноблення й експлуатацію… І лягали спати занепокоєні. Бо ж скільки разів так бувало: лягаєш спати імператором-гнобителем, а прокидаєшся вже кимсь іншим…" Ну, але оскільки ми недовго їм співали наших колискових, то, треба думати, у згаданих вождів швидко минулися розлади сну і шлунково-кишкового тракту. Відновилися, так би мовити, зв’язок історії з сучасністю і споконвічна дружба єепнутих народів.
А до речі, про історію й сучасність мій письменник також написав: "Вони боролися із загарбниками і приймали загарбників із розпростертими обіймами. Пишалися толерантністю й реформами – і занапащали реформи, і бували нетолерантними. Допомагали євреям і громили євреїв. Зуміли в блискучому стилі подолати професіоналів – і ганебно програвали аматорам. Їхні письменники були або пророками, або графоманами, їхні жінки – святими або грішницями". Там навіть про наше пияцтво сказано. Приблизно так, що у вирішальний революційний момент ми, попри відому на цілий світ любов до пляшки, запровадили сухий закон. "Але, річ ясна, коли перемогли, коли вистояли впродовж двох тижнів, миттєво постановили традиційно вшанувати перемогу – і протягом кількох наступних років не пам’ятали, що таке бути тверезим".
Втім, навіть спадковий, від діда-прадіда, алкоголізм – це ще не найгірша з-поміж наших національних ознак: "Найзгубнішою їхньою рисою, – зауважує проникливий автор, – є схильність жити з переконанням у власній унікальності. Справді, вони – унікальні: завжди, коли розраховують на злет, відбувається падіння. І навпаки. Звідси їхнє замилування непередбачуваністю як атрибутом, звідси їхній потяг до непередбачуваних провідників, у чому навіть є певна логіка: зрештою, непередбачуваний народ повинен мати непередбачуваного керівника". Як наслідок, усі великі починання такого безталанного народу нагадують курячий політ, сутність якого полягає в тому, що він лише називається польотом, де-факто являючи собою незграбне і галасливе стрибання на не дуже далекі відстані.
Трохи сумно, правда? Правда. Але не вся. Бо через згадане надмірне хвилювання я якось забув вам сказати, що автором цитованого тут тексту є польський письменник Єжи Пільх. І написано цей текст було 15 років тому, тобто рівно через рік після повалення в Польщі комуністичного режиму, коли поляки якраз встигли розчаруватися наслідками своєї революції. Здається, для нас це може бути непоганим натяком, адже не лише ейфорія, а й розчарування колись закінчується. Принаймні поляки врешті-решт – хай навіть із курячою грацією – таки зуміли перескочити через колишню соцтабірну огорожу і опинитися в омріяній Європі. "Ми всі це знаємо, – пише Пільх, – а отже, існує якийсь спільний різновид знання, з якого можна розпочати ще раз".
Та от, прошу дуже, можете самі почитати. Наприклад, про сценічних героїв Майдану: "За першим разом вони завжди демонстрували незвичайну мудрість, прозорливість і далекоглядний політичний розум. Їхній тріумф тоді був справді зворушливим, сльози застрягали в горлах від розчулення, вони кидалися одне одному в обійми, а коли співали своїх пісень, тряслися всі можливі мури, особливо – мури сусідніх імперій". Шкода лише, що так тривало не надто довго. Минало трохи часу – і "вони вже не тільки не співали, а й робили те, що завжди роблять за другим разом: демонстрували незвичайну дурість, необачність і політичну короткозорість. Сльози не застрягали більше в горлах від розчулення, натомість нутрощі переверталися від сорому. Хотілося сміятися".
З певних майже особистих причин, тобто з причин майже фізіологічної ненависті до "сусідніх імперій" я, звичайно, почав шукати, чи немає раптом у тексті дедалі милішого мені письменника якихось характеристик їхніх, цих імперій, канонічно-кагебістських цар-батюшок. Виявилося, що і це є: "Вожді тих імперій, чуючи спів (наш, з-за муру! – О.Б.), ніяковіли, а правду кажучи, їх просто-таки проймав страх і трепет. Як знати, шепталися вони, чи не час припинити гноблення й експлуатацію… І лягали спати занепокоєні. Бо ж скільки разів так бувало: лягаєш спати імператором-гнобителем, а прокидаєшся вже кимсь іншим…" Ну, але оскільки ми недовго їм співали наших колискових, то, треба думати, у згаданих вождів швидко минулися розлади сну і шлунково-кишкового тракту. Відновилися, так би мовити, зв’язок історії з сучасністю і споконвічна дружба єепнутих народів.
А до речі, про історію й сучасність мій письменник також написав: "Вони боролися із загарбниками і приймали загарбників із розпростертими обіймами. Пишалися толерантністю й реформами – і занапащали реформи, і бували нетолерантними. Допомагали євреям і громили євреїв. Зуміли в блискучому стилі подолати професіоналів – і ганебно програвали аматорам. Їхні письменники були або пророками, або графоманами, їхні жінки – святими або грішницями". Там навіть про наше пияцтво сказано. Приблизно так, що у вирішальний революційний момент ми, попри відому на цілий світ любов до пляшки, запровадили сухий закон. "Але, річ ясна, коли перемогли, коли вистояли впродовж двох тижнів, миттєво постановили традиційно вшанувати перемогу – і протягом кількох наступних років не пам’ятали, що таке бути тверезим".
Втім, навіть спадковий, від діда-прадіда, алкоголізм – це ще не найгірша з-поміж наших національних ознак: "Найзгубнішою їхньою рисою, – зауважує проникливий автор, – є схильність жити з переконанням у власній унікальності. Справді, вони – унікальні: завжди, коли розраховують на злет, відбувається падіння. І навпаки. Звідси їхнє замилування непередбачуваністю як атрибутом, звідси їхній потяг до непередбачуваних провідників, у чому навіть є певна логіка: зрештою, непередбачуваний народ повинен мати непередбачуваного керівника". Як наслідок, усі великі починання такого безталанного народу нагадують курячий політ, сутність якого полягає в тому, що він лише називається польотом, де-факто являючи собою незграбне і галасливе стрибання на не дуже далекі відстані.
Трохи сумно, правда? Правда. Але не вся. Бо через згадане надмірне хвилювання я якось забув вам сказати, що автором цитованого тут тексту є польський письменник Єжи Пільх. І написано цей текст було 15 років тому, тобто рівно через рік після повалення в Польщі комуністичного режиму, коли поляки якраз встигли розчаруватися наслідками своєї революції. Здається, для нас це може бути непоганим натяком, адже не лише ейфорія, а й розчарування колись закінчується. Принаймні поляки врешті-решт – хай навіть із курячою грацією – таки зуміли перескочити через колишню соцтабірну огорожу і опинитися в омріяній Європі. "Ми всі це знаємо, – пише Пільх, – а отже, існує якийсь спільний різновид знання, з якого можна розпочати ще раз".
Повернутися назад