Коментар тижня від Василя КОЖЕЛЯНКА

Назрів нарешті час спробувати осмислити нестримний, як уже виглядає, процес, що його Леонід Кравчук із рештою опозиціонерів називають "політичними репресіями", а влада устами Президента Ющенка – привчанням всіх без винятку жити за законом. (А хто проти? Особливо якщо приклад цього співжиття із законом йтиме згори вниз, по владній вертикалі).

Аби якось більш-менш грунтовно підійти до згаданого питання, довелося здійснити власне мікроскопічне соціологічне опитування. Репрезентативність цього досліду, звичайно, теж мікро, зате відсоток похибки – нульовий. Щиро кажучи, як зіпсований сяким-таким знанням політичної закуліси, або того, що тепер називають політтехнологіями, мав підозри, що всі ці "посадки", кримінальні справи, виклики на допити найпомітніших представників кучмівського режиму, крім, звісно, відновлення вищої справедливості, мають на меті прихилити "маленького українця" до нової "чесної" влади в період недалеких парламентських виборів. Тому в своїх "соціологічних" розмовах з "маленьким українцем" не приховував електорально-технологічних натяків. Як наслідок, почала з’ясовуватися дивна річ. Мій респондент перебуває в певному емоційному сум’ятті. Ох, ця споконвічна слов’янська жалісливість до всіх утискуваних, пригноблених і гнаних сильними світу цього!..

А класова ненависть як же ж? Гнів безкінечно бідного до безмежно багатого? Стихійний комунізм? Справді, "Майбах" Бакая, "мазанки" Засух, колекції зброї і картин Щербаня викликають певні марксистські емоції, але ці фігуранти-кучмісти стають в одну шеренгу із Павлом Лазаренком і перетворюються в якихось міфічно-монструальних, певним чином анекдотичних привидів.

Зрештою від представників антинародного режиму нічого іншого й не чекали. Але ось що викликає справді гострі класові почуття у "маленького українця", то це повідомлення про нові зарплати державних чиновників. Не втішає навіть те, що мінімальна зарплата з 1 вересня підніметься до цілих 332 гривень! І як ти після цього його переконаєш, що нова влада ночей не досипає, всі свої зусилля спрямовує на досягнення народного щастя. Не вірить. Бо бачить по телевізору, як дорогоцінна владна енергія розпорошується у міжусобних протистояннях по лініях: парламент – уряд, уряд – РНБО, міністр один – міністр інший, "Наша Україна" одна – "Наша Україна" інша.

Аналітик Андрій Окара ще з нагоди ста днів нової влади зазначив, що найсумніше з усіх суспільних явищ – це ентропія, тобто безглузде розсіювання вітальної (життєвої) людської енергії. У нашому випадку тієї "помаранчевої" енергії, яку потужно згенерував Майдан наприкінці минулого року. Найприкметнішим прикладом цієї ентропії може бути історія з адміністративно-територіальною реформою "від Безсмертного". Ну, не розуміють її люди, не хочуть і не сприймають. Про це свідчать і сто тисяч учасників акції "Вогняна ніч", і те, як зустрічали самого Романа Безсмертного на його малій батьківщині, і незрозуміла на час написання цих рядків ситуація із заявою про відставку віце-прем’єр-міністра Безсмертного.

Вади усіх реформаторів, які в усі часи метушилися по українській землі, – це те, що вони не закладали в основу своєї діяльності незаперечний постулат: "Українці – найконсервативніша нація в світі". Реформи, щоправда, в Україні здійснювалися, але переважно силою, а коли та сила послаблювалася, українці займалися своєю звичною справою: облаштовували свій індивідуальний шматочок життєвого простору.

А щодо арештів, кримінальних справ, викликів на "задушевні" розмови колишніх "стовпів" колишнього режиму, то колективний мудрий "маленький українець" вкотре переконався у правдивості життєвої мудрості, що від в’язниці і від торби зарікатися не варто. "Від тюрми і від суми", як кажуть у Києві.