Перші великі гроші
Михайло Воронін:
Гадаю, навіть за найпохмуріших часів багато чого мені вдавалося тільки тому, що я жодного разу не підвів жодного свого замовника. Жодного друга. Я ніколи в житті нікого не обманув. А у грошах це першими оцінили іноземці.
Якось приїхав один генерал з Москви, а разом з ним австрієць.
Ці люди звернулися до мене з діловою пропозицією – зробити бронежилет, але не військовий, а цивільний, який носять під звичайним костюмом (у таких обладунках зазвичай ходить найвище керівництво країни). Мені це здалося цікавим. І я почав розробляти зразки, крім того, пошив для них багато цивільного одягу. Так тривало рік – жодної копійки вони мені за цю роботу не платили. А потім запросили до Австрії.
Коли я туди приїхав, вони кажуть: "О, до речі, ми вам заборгували. Не нагадаєте, скільки?". Я дістав папірець, де все записано, і показую: "Ось сума, яку ви винні". Вони заплатили мені удвічі більше і сказали: "Знаєш, ми через місяць переконалися, що ти гарний спеціаліст, а на порядність перевіряли значно довше. Ти молодець – показав себе чудово". Після цього ми з ними контактів вже не переривали, мені пропонували різні замовлення.
Якось попросили допомогти одному підприємству в Австрії. Воно отримало велике замовлення на пошиття шкіряних курток, а справа не рухалася. Я оцінив, підказав, що треба робити. Попрацював два дні, а потім прислав свого спеціаліста. Коли все нарешті рушило з мертвої точки, мені запропонували контракт. "Ви згодні на п’ять відсотків від суми прибутку?" – запитали мене. У бізнесі я нічого не розумів – у нашій країні цьому не вчили. Подумав тільки: "Вони ж не забирають, а пропонують!" – і поставив підпис. Навіть не спитав, скільки саме отримаю. Тільки через півроку, коли зі мною розрахувалися, я побачив суму. Вона була досить солідною. Я одразу все розписав: купую квартиру в центрі Відня, престижну машину, годинник...
Відтоді я почав займатися міжнародним бізнесом. Партнерам дуже подобалося, що я можу приїхати, наприклад, до Президента Франції, зняти мірку, а потім надіслати поштою готовий костюм. Керівники десяти, якщо не 15-ти країн почали шити у такий спосіб”.
Володимир Співаковський:
Цим проектом я можу пишатися.
Тоді вже працювала моя школа бізнесу, яку я організував за принципом "два в одному". Сама по собі школа приносила чималий заробіток, і водночас просіювала студентів, серед яких ми знаходили справжніх "золотих рибок" – тобто тих, разом з якими можна було заробити ще більше.
"Золоту рибку" звали Ольга Кудрицька. Вона, слухач школи бізнесу, розповіла про цікаву справу, організувати яку вона сама би не подужала. Йшлося про те, що наші транспортні служби не могли впоратися з великим потоком євреїв, які масово виїжджали з України до Ізраїлю. Просто не вистачало рейсів – ані наземних, ані морських. Проблему взявся розв’язати англієць Філ Хантер з маленького північного містечка Халл. Ось вони – примхи і таємниці глобальної економіки! Його невелика фірма мала 14 двоповерхових автобусів для перевезення туристів. Перевага автобусів у тому, що ними можна перевозити набагато більший вантаж, аніж літаком. І все було би до ладу, якби цей бізнес організовували там, в Англії, але до Ізраїлю через Англію не доїдеш. Усю інфраструктуру і сервіс належало організувати в Україні, за цілковитого тодішнього безладу. А йшлося про необхідність протягом двох тижнів зареєструвати та відкрити офіс, відремонтувати його, пристойно умеблювати, провести телефонні лінії, обладнати стоянки з охороною і гаражі для багатьох автобусів, а також відлагодити систему обслуговування втомлених, хворих і знервованих пасажирів. Це було просто неможливо! Ні за жодні гроші! І головне – бензину теж не було.
Бізнес-план, який я розробив протягом однієї ночі, складався з 35 пунктів. Незважаючи на цілковиту неможливість реалізувати цей проект, я його полюбив. І впродовж двох тижнів розв’язав усі проблеми. Коли Філ за два тижні знову приїхав до Києва, я спокійно сказав, що завтра можна відправляти людей. Цей проект виглядав як повноцінне міжнародне замовлення. Робота мала тривати декілька років, гроші у замовника були. Філ запитав: "How much?" – "Скільки коштує?" Тепер я чесно можу визнати, що не посоромився назвати цифру, гідно оцінивши свою роботу і збільшивши її утричі, хоча за англійськими мірками це було зовсім недорого, і Філ навіть зрадів.
Ніколи не забуду фразу: "Філе, завтра до опівдня я мушу закупити 150 тонн бензину, щоби не перейматися щодня, буде бензин чи ні. Краще мати гарантію на усі три роки". Звісно, я використав своє монопольне становище. Але міркував так: він і до мене намагався налагодити бізнес декілька разів – і все марно, домовлявся з іншими менеджерами, і теж не вдалося. Намагався сам і не зміг, доведений до відчаю, адже до омріяного фінансового щастя – лише руку простягнути. Але у нас тоді в моді були "легкі гроші" і тури "на Польщу". А я взявся за чорну роботу і зробив її. Й знову переконався, що праця організатора-менеджера може бути вкрай збитковою, а може бути й надпродуктивною. Отож, ця праця має особливу ціну, і я її назвав, на мить уявивши, що теж англієць, хоча і не сер, і не пер.
Була ще одна хитрість. Усі автобуси Філа – двоповерхові. Вони у Києві і зараз рідкість, а тоді – й поготів. Я домовлявся щодо інших проектів: за згодою Філа пропонував екскурсії для дружин, дітей, співробітників підприємств на такому диво-автобусі. А коли він напівжартома запропонував моїм партнерам та друзям сісти за кермо (і це з їхнім кермом праворуч!), слава про нас миттю облетіла місто. Так ми заробили перші великі гроші, які стали фрагментом початкового капіталу. Філ розплачувався фунтами стерлінгів. Їх тоді навіть не всі банкіри бачили! Як я хвилювався! Особливо під час переговорів з іноземцями. Це була чудова нагода попрацювати над філігранністю переговорної майстерності, яка в майбутньому мені дуже знадобилася”.
Підготував Ігор Губерніков
Тема наступної публікації –
"План на 20 років".
Для листів:
01159, Київ-159, а/с 31
Губернікову
e-mail: 100kingsua@zeos.net
Гадаю, навіть за найпохмуріших часів багато чого мені вдавалося тільки тому, що я жодного разу не підвів жодного свого замовника. Жодного друга. Я ніколи в житті нікого не обманув. А у грошах це першими оцінили іноземці.
Якось приїхав один генерал з Москви, а разом з ним австрієць.
Ці люди звернулися до мене з діловою пропозицією – зробити бронежилет, але не військовий, а цивільний, який носять під звичайним костюмом (у таких обладунках зазвичай ходить найвище керівництво країни). Мені це здалося цікавим. І я почав розробляти зразки, крім того, пошив для них багато цивільного одягу. Так тривало рік – жодної копійки вони мені за цю роботу не платили. А потім запросили до Австрії.
Коли я туди приїхав, вони кажуть: "О, до речі, ми вам заборгували. Не нагадаєте, скільки?". Я дістав папірець, де все записано, і показую: "Ось сума, яку ви винні". Вони заплатили мені удвічі більше і сказали: "Знаєш, ми через місяць переконалися, що ти гарний спеціаліст, а на порядність перевіряли значно довше. Ти молодець – показав себе чудово". Після цього ми з ними контактів вже не переривали, мені пропонували різні замовлення.
Якось попросили допомогти одному підприємству в Австрії. Воно отримало велике замовлення на пошиття шкіряних курток, а справа не рухалася. Я оцінив, підказав, що треба робити. Попрацював два дні, а потім прислав свого спеціаліста. Коли все нарешті рушило з мертвої точки, мені запропонували контракт. "Ви згодні на п’ять відсотків від суми прибутку?" – запитали мене. У бізнесі я нічого не розумів – у нашій країні цьому не вчили. Подумав тільки: "Вони ж не забирають, а пропонують!" – і поставив підпис. Навіть не спитав, скільки саме отримаю. Тільки через півроку, коли зі мною розрахувалися, я побачив суму. Вона була досить солідною. Я одразу все розписав: купую квартиру в центрі Відня, престижну машину, годинник...
Відтоді я почав займатися міжнародним бізнесом. Партнерам дуже подобалося, що я можу приїхати, наприклад, до Президента Франції, зняти мірку, а потім надіслати поштою готовий костюм. Керівники десяти, якщо не 15-ти країн почали шити у такий спосіб”.
Володимир Співаковський:
Цим проектом я можу пишатися.
Тоді вже працювала моя школа бізнесу, яку я організував за принципом "два в одному". Сама по собі школа приносила чималий заробіток, і водночас просіювала студентів, серед яких ми знаходили справжніх "золотих рибок" – тобто тих, разом з якими можна було заробити ще більше.
"Золоту рибку" звали Ольга Кудрицька. Вона, слухач школи бізнесу, розповіла про цікаву справу, організувати яку вона сама би не подужала. Йшлося про те, що наші транспортні служби не могли впоратися з великим потоком євреїв, які масово виїжджали з України до Ізраїлю. Просто не вистачало рейсів – ані наземних, ані морських. Проблему взявся розв’язати англієць Філ Хантер з маленького північного містечка Халл. Ось вони – примхи і таємниці глобальної економіки! Його невелика фірма мала 14 двоповерхових автобусів для перевезення туристів. Перевага автобусів у тому, що ними можна перевозити набагато більший вантаж, аніж літаком. І все було би до ладу, якби цей бізнес організовували там, в Англії, але до Ізраїлю через Англію не доїдеш. Усю інфраструктуру і сервіс належало організувати в Україні, за цілковитого тодішнього безладу. А йшлося про необхідність протягом двох тижнів зареєструвати та відкрити офіс, відремонтувати його, пристойно умеблювати, провести телефонні лінії, обладнати стоянки з охороною і гаражі для багатьох автобусів, а також відлагодити систему обслуговування втомлених, хворих і знервованих пасажирів. Це було просто неможливо! Ні за жодні гроші! І головне – бензину теж не було.
Бізнес-план, який я розробив протягом однієї ночі, складався з 35 пунктів. Незважаючи на цілковиту неможливість реалізувати цей проект, я його полюбив. І впродовж двох тижнів розв’язав усі проблеми. Коли Філ за два тижні знову приїхав до Києва, я спокійно сказав, що завтра можна відправляти людей. Цей проект виглядав як повноцінне міжнародне замовлення. Робота мала тривати декілька років, гроші у замовника були. Філ запитав: "How much?" – "Скільки коштує?" Тепер я чесно можу визнати, що не посоромився назвати цифру, гідно оцінивши свою роботу і збільшивши її утричі, хоча за англійськими мірками це було зовсім недорого, і Філ навіть зрадів.
Ніколи не забуду фразу: "Філе, завтра до опівдня я мушу закупити 150 тонн бензину, щоби не перейматися щодня, буде бензин чи ні. Краще мати гарантію на усі три роки". Звісно, я використав своє монопольне становище. Але міркував так: він і до мене намагався налагодити бізнес декілька разів – і все марно, домовлявся з іншими менеджерами, і теж не вдалося. Намагався сам і не зміг, доведений до відчаю, адже до омріяного фінансового щастя – лише руку простягнути. Але у нас тоді в моді були "легкі гроші" і тури "на Польщу". А я взявся за чорну роботу і зробив її. Й знову переконався, що праця організатора-менеджера може бути вкрай збитковою, а може бути й надпродуктивною. Отож, ця праця має особливу ціну, і я її назвав, на мить уявивши, що теж англієць, хоча і не сер, і не пер.
Була ще одна хитрість. Усі автобуси Філа – двоповерхові. Вони у Києві і зараз рідкість, а тоді – й поготів. Я домовлявся щодо інших проектів: за згодою Філа пропонував екскурсії для дружин, дітей, співробітників підприємств на такому диво-автобусі. А коли він напівжартома запропонував моїм партнерам та друзям сісти за кермо (і це з їхнім кермом праворуч!), слава про нас миттю облетіла місто. Так ми заробили перші великі гроші, які стали фрагментом початкового капіталу. Філ розплачувався фунтами стерлінгів. Їх тоді навіть не всі банкіри бачили! Як я хвилювався! Особливо під час переговорів з іноземцями. Це була чудова нагода попрацювати над філігранністю переговорної майстерності, яка в майбутньому мені дуже знадобилася”.
Підготував Ігор Губерніков
Тема наступної публікації –
"План на 20 років".
Для листів:
01159, Київ-159, а/с 31
Губернікову
e-mail: 100kingsua@zeos.net
Повернутися назад