Улюблений жарт двірників – сховати мітлу колеги

Ігор Зеліч працює двірником у Чернівцях майже 20 років. За ці два десятиліття людям його професії практично припинили виділяти квартири, змінився дизайн урн (пригадуєте урни радянського зразка, подібні до циклопа, які перекидалися від найпершої спроби що-небудь вкинути до них?) Одне у нашому місті, за словами пана Ігоря, залишилося незмінним: маніакальне бажання чернівчан засмічувати свій маленький Париж. Їхні "найулюбленіші" місця – центр міста, а особливо – зупинки.
Саме у центрі міста пан Ігор старанно прибирає двічі на день у своїй помаранчевій камізельці – з 6.00 до 10.00 і з 14.00 до 18.00. "Мусить же хтось це робити", – філософськи зазначає він.
"Хтось викинув у сміття новий музичний центр"
– Хто ж усе-таки у Чернівцях найбільше смітить?
– Літні люди більш виховані. Вони ні за що не кинуть сміття на тротуар. І ще одне спостереження: чим багатша людина – тим гоноровіша. Зробиш такому зауваження, що він кинув папірець чи цигарку на тротуар, – ніс догори і на тебе не звертає уваги. Має звідки. А бідному, якщо зробиш зауваження, він вибачиться і одразу ж підніме сміття.
Якось я прибирав на зупинці. Двоє чоловіків при краватках і папках лузають соняшник. Я зауважив, що поряд є урна й не слід смітити. Вони, незважаючи на свої папки і представницький вигляд, так грубо відповіли, що повторити соромно. Але і я не розгубився: "Мітла, шановні, має два кінці. Можу розвернути і так, і так..." Люди на зупинці також за мене заступилися, тому порушники чистоти поспішили поїхати на найпершому тролейбусі. Але не вибачилися.
Іншим разом я мав подібний інцидент з лейтенантом міліції. Стоїть у формі і начищених до блиску черевиках і насіння лузає. Це такий він приклад показує населенню! Я йому зробив зауваження – він одразу насіння сховав і вибачився. Добре, що хоч зрозумів.
Робота наша невдячна. Звичайно, є люди, які пройдуть повз тебе і приязно посміхнуться: "Бог на поміч!", але найчастіше нас або не помічають, або ігнорують зауваження.
Найбільше смітять у центральній частині міста – на Головній, Руській, на вулиці О. Кобилянської… Де найбільше народу – там найбільше сміття. Особливо – на зупинках.
– А чим смітять, якщо не секрет?
– Усім, чим не хочеш. На першому місці – зернята. Нашим людям палець до рота не клади, а дай зернят. На другому – обгортки від цигарок, чіпсів, сухариків, далі – одноразові стаканчики. Вийде людина з нічного магазину із кавою, вип’є її, а скляночку – на землю...
Ще один момент – лінощі наших мешканців. Вийде з квартири господиня чи господар із пакетом побутового сміття, подивиться на нього сумно, бо до контейнера не хочеться йти, і ...залишає мішок біля під’їзду. Якось я навіть своє розслідування провів і з’ясував, хто це робить, але що їм скажеш?
Якось із будинку при мені вийшла господиня із мішком і вкинула його до невеликої урни на зупинці. Я до неї: "Чому до контейнера не віднесли?" А вона мені винувато: "Та якби я вас бачила, то віднесла б, а так – звиняйте".
Доки я з нею з’ясовував, хтось на зупинці вкинув до урни цигарку, а жінка, як виявилося, повикидала ганчірки – усе й загорілося. Побіг я гасити...
Гроші знаходив під час прибирання. Хтось, напевно, сп’яна загубив. І 10 гривень, і 25, а було, що й 50-100.
А якось біля контейнера знайшов практично новий музичний центр. У робочому стані, гарний. Викинув хтось, а чому – досі не можу зрозуміти. Напевно, вирішив модернізувати свій магнітофон, а старий відніс на сміття.
Бомжами стають через жінок
– Вам часто доводиться зустрічатися з бомжами, які збираються біля контейнерів. З ними як складаються стосунки?
– Я з ними спілкуюся – робота така. Їм доводиться йти до контейнерів зі сміттям і шукати там пляшки та їжу. За рахунок цього вони виживають. Адже люди часом викидають у сміття і ковбасу, і сало – ось вони і мають собі вечерю. Продавці магазинів іноді викидають продукти, у яких минув термін придатності. Ці люди харчуються таким чином – і слава Богу. Ноги вовка годують.
Різні у них долі. Є серед них і "афганці". Переважно залишаються на вулиці через своїх дружин. Ті їдуть за кордон на заробітки і там залишаються. У мого кума- "афганця" така сама доля: його дружина поїхала за кордон і забрала дитину із собою. Він залишився на вулиці.
Ось такі вони, жінки.
Конфліктів у мене з бомжами немає, навпаки – ще й пропонують допомогти.
Лише з однією жіночкою маю клопіт. Вона весь час розкидає сміття біля контейнера. Я її часто попереджав, але вона лише побачить мене – і втікати. Якось упіймав-таки її на гарячому. То вона забігла за огорожу, зняла штани й сідниці свої мені показує.
– Під час передвиборчої кампанії у двірників додалося роботи?
– В останні дні перед виборами нас примушують здирати приклеєні папери, якими щедро обліплені труби на стіни. Їх важко знімати, адже окрім того, що вони на клеєвій основі, їх щедро намазують клеєм. Створюють проблеми і стрічки – не встиг зняти, а вже нові літають вулицею. А починаєш знімати – люди обурюються: "Ти що – проти Ющенка?!" До чого тут це? Діти йдуть – зірвали стрічку й кинули додолу.
– Скаржаться на двірників?
– Є у мене на ділянці одна жіночка. Вона, так би сказати, дещо з контузіями післявоєнними. Скаржилася вона на усіх двірників, які працювали до мене тут. Ходить і до Федорука, і до інших. Сама пише заяву від імені усіх мешканців, вони не підписують, а вона відносить до начальника. Мене усе одно сварять.
– Заради чого працюють двірниками – через зарплату чи квартиру?
– Зараз двірникам практично не дають квартир. Я свою отримав ще за часів СРСР. А зараз якщо і дають, то її слід довести до пуття за власний кошт. А зарплата у нас – 369 гривень, плюс – прогресивка. До 500 гривень маємо. Працюємо. А хто буде працювати?
Наша робота вважається непрестижною. Я чув, що за кордоном двірники ходять у білих халатах і всі їх поважають. Також вони мають механізовані засоби для прибирання. А у нас – мітла, лопата, льодоруб, сокира.
– Якось зовсім невесела
картина вимальовується…
– Ми, двірники, не сумуємо – жартуємо один з одним. Заходжу, наприклад, до магазину попити кави, вийду – а мітли вже немає. Колеги вже сховали і посміюються із-за рогу. Або совок сховають. Веселимо один одного, щоби не було сумно.
І ми не сумуємо. По-перше, переконані, що наша справа потрібна і без нас містові – ніяк, а по-друге – звикли до праці і не боїмося її. Молодь у двірники не йде, переважно пенсіонери. Що буде далі? Нас за людей більшість не вважає. Кажуть, це непрестижна робота. А якби нас не було, то згнили би на цьому світі. Екологічна криза буде без нас.