Казки народжуються у Довгопіллі

Микола Антонович Зінчук мешкає у невеликій квартирі на другому поверсі учительського будинку. У його кімнаті на стелажах, столі, стільцях і підлозі – стоси різних газет і журналів, десятки папок. Бо це найбільше багатство господаря, яке він накопичував не один десяток літ. Із зібраного ним народного фольклору видано друком у різних видавництвах п’ять томів, а матеріалу назбиралося на 22. Тому Микола Антонович поспішає впорядкувати його, адже за плечима – 81 рік. Народився він на Житомирщині, пережив голодомор, а юнаком за відмову працювати на німецьких бауерів його запроторили до фашистських концтаборів. 6 липня 1944 року хлопця привезли до табору ув’язнених Флосенбург. Саме цього дня загинув на фронті його батько.
Після війни Микола Зінчук вступив на історичний факультет Львівського педінституту. Вчився добре й сподівався, що все життя викладатиме улюблений предмет у школі.
На творчість благословив Крип’якевич
Ще під час навчання у педінституті Миколі випала нагода познайомитися з непересічною людиною і видатним ученим академіком Іваном Крип’якевичем.
– Якось ми йшли містом разом з моїм викладачем Розановим, – згадує нині Микола Антонович, – а назустріч нам крокував високий і стрункий гарний чоловік. Це і був Іван Петрович Крип’якевич, жива легенда історичної науки. Розанов чомусь представив мене як найкращого студента Львова. Хоча я і вчився на "відмінно", але таким, мабуть, не був. Крип’якевич глянув на мене і сказав: "Кожен солдат вранці повинен носити булаву маршала". Це так запало мені в душу, що твердо вирішив зробити щось у своєму житті подвижницьке.
Пізніше, коли Зінчук учителював у Рукшині Хотинського району, займався з учнями краєзнавством і дитячим туризмом. Та так успішно, що школа посіла перше місце в області. Саме тоді Микола Антонович і записав декілька народних пісень у цьому селі, зрозумівши, що тут роботи – непочатий край. Але як правильно і грамотно впорядкувати зібране, не знав, тому поїхав до науковців Київського інституту фольклору й етнографії імені М. Рильського. Там порекомендували продовжувати збирати народні пісні, казки, прислів’я і легенди. А 1975 року придбав магнітофон. Першим записом на ньому була стародавня рукшинська щедрівка. Той день і став відліком його професійного заняття фольклором і етнографією. Після цього учитель поставив перед собою завдання –щодня записувати по сім народних пісень. Коли обійшов села Хотинщини, перебрався на Сокирянщину, потім переїхав на постійне місце проживання у Довгопілля на Путильщині. За ці роки де лише не бував казкар! Але нині вже майже немає літніх людей, які зберегли у своїй пам’яті давні перекази і легенди. За словами Миколи Антоновича, щоби завершити 22-й том йому доводилося по крупинках збирати матеріал аж на Закарпатті.
Ночував у колибах
і на вулиці
Як розповідає Зінчук, найбільше пісень і казок він зібрав на Гуцульщині. Раніше взимку, коли світловий день малий, а вечори довгі, гуцули-лісоруби наймали дідів-оповідачів, які в колибах розповідали казки й різні легенди, доки не засинав останній слухач. Гасла ватра, та не забувалися ті оповіді.
– Знаєте, більшість відомих казок існують у багатьох народів, зокрема, і в нашого, тільки у різних варіантах, – вважає Микола Антонович. – Скажімо, казку про бременських музикантів я виявив аж у трьох варіантах. Найгірше ж те, що казка як жанр поступово зникає. Нині ще їх можна почути від старожилів хіба що в Угорщині, а в західних країнах вони зникли ще років 100-150 тому. Слава Богу, я ще встиг, мабуть, останнім зі збирачів народної творчості, записати добрий пласт цієї духовної спадщини.
– Але це було нелегко, не одну сотню кілометрів довелося пройти?
– Аякже, різне траплялося. Скажімо, знаходилися такі оповідачі, які прямо вимагали від мене, мовляв, не заспіваю, доки не вип’ю. З такими я одразу прощався. На Путильщині записав до 200 казок, половину з них – у Довгопіллі. Скажімо, 60 розповіла мені Олена Лилик, яка мешкала на віддаленому присілку.
Як правило, щоби знайти оповідача казок чи пісень, заходжу до місцевої школи. Щоправда, не завжди відразу вдавалося натрапити на позитивну відповідь. Наприклад, у Хустському районі зайшов до школи, а директор із завучем замахали руками, мовляв, у нашому селі нема казкарів. Кажу, а можна дітей у класах запитати. Дозволили. І я записав пізніше там не одну казку. А ось у Топорівцях Новоселицького району від покійної Катерини Павленчук записав навіть народну думу "Про втечу трьох братів з Азова", а вона почула її від свого батька, який під час війни був у турецькому полоні. Пізніше ще один варіант цієї думи записав у Верхньому Березові, що на Косівщині.
"Сталін казав:
"Не спати!"
– А чи доводилося вам знаходити казки-новотвори?
– Аякже. Ось одна з них. Прийшов чоловік із війни додому, тяжко працює з дружиною в колгоспі, а статків нема. Каже йому жінка, щоб їхав у Москву до Сталіна та й розповів про їхнє бідування. З великими труднощами домігся він аудієнції, впав на коліна перед генсеком, той наказав встати й розповісти про себе. Сталін вислухав і каже: "Нє нада спать!" І випровадив з кабінету. Приїхав чоловік додому, і почали вони з дружиною мізкувати над словами, мовленими вождем. Думали до темної ночі, що й сон минув, а тоді вирішили піти на колгоспне поле й набрати мішок зерна. Одне слово, щоночі ходили вони на такі "заробітки", зажилися. Ось тоді дружина набрала чоловікові кошик яблук з колгоспного саду і знову відправила його в Кремль, щоби подякувати Сталіну за пораду. Той поставив кошик біля кабінету вождя, а потім зайшов всередину. Подякував йому, а коли хотів подарувати гостинця, виглянув у коридор, а там корзини нема, ось він і каже: "І тут не сплять". Такий же варіант є й про Хрущова, але тут вже крали не мішками, а машинами. Тобто наш народ і під час тоталітарного режиму складав казки.
До речі, деякі невеликі оповідки я домислював, і виходили гарні казки, приміром, для дітей окремою книжечкою вийшла "Подарунок веселки". Якщо Бог подарує мені ще декілька років життя, гадаю, зумію видати все зібране мною. Значить, прожив недаремно.
Заклинання-примовки з творчого доробку Миколи Зінчука
Як сплячки на дитину насилати
"Треба вийти увечері надвір і побачити в якійсь хаті світло. Взяти віник і, махаючи ним тричі, говорити такі слова: "Я бачу світло. Зігрію Василькові ручки, ніжки, і тим мину несплячки. А візьму йому сон з усіх сторон. Щоби він спав, спочивав і на себе тіло брав". Це треба повторити тричі, махаючи віником. І дитина буде спати. Я це спрактикувала на своїх дітях". Записано від Любові Петрівни Ватаманюк з Ширівців Хотинського району, 18 жовтня 1976 року.

Від укусу гадюки
"Господи Боже, допоможіть у добрий чєс зачєти, а в лихий мовчєти. Ци ти лоїш, ци ти лоїшка, ци лоїшенє (назва гадюки). Уразила, указила в шкіру, а з шкіри в мнєсо, а з мнєса в жили, а з жилів у кости".
Ці слова треба повторити 9 разів. При цьому, треба мати в горщєти (горнятку) воду, і все це говорити до тої води. А тогди укушений має три рази покушати ту воду. І тою водою змити укушене місце. Умочити у ту воду камінь і стерти то місце каменем. Так примовляють і укушеній людині, і скотині". Записано від Олекси Хащука з Яблуниці Путильського району, 1981 рік.

Як відьму ловили
"Бували такі відьми, що ходили до коров молоко відбирати. А господарі брали кальсони і припантровували, коли вночі зайде до стайні клубочок світла. То заходила відьма. Наставляли кальсони у дверях, і відьма, виходячи зі стайні, попадала в ті кальсони. Її зав’язували, і там тримали. А та жінка, що була відьмою, на другий день спала і не прокидалася. І від тої хати, звідки вона, приходили просити за неї, щоби відпустили. І обіцяли, що вона ніколи вже не буде відьмувати. І як казали, що відпускають її, то вона прокидалась". Записано від Ганни Іванівни Близнюк зі Старих Кутів Косівського району, 1984 рік