«Весілля у нас гуляли тиждень»

Село Біла Криниця Глибоцького району відоме всім насамперед як світовий центр старообрядництва, як місце розташування унікальних культових споруд – Свято-Успенського собору та дерев’яної церкви Косьми і Дам’яна. Але ми рідко згадуємо, що його мешканці – етнічні росіяни. Та ще й такі, що зберегли найдавніші традиції свого народу.
Щоби ближче пізнати звичаї цього села, ми завітали до однієї з господ.
Тут не колядують,
тут славлять Христа
Господиня – Єпистимія Михайлівна – запросила нас у дім, навіть не дізнавшись, хто ми і навіщо прийшли. Спочатку запросила сісти, а потім уже вислухала. Ми цікавимося традиціями релігійних свят, зокрема, зимових.
– Зимові свята у нас завжди були особливі тим, що це – час весіль, – почала розповідь Єпистимія Михайлівна. – Весілля у нас колись гуляли тиждень, не менше. Взимку ж немає особливої роботи. За тиждень до вінчання влаштовували дівич-вечір. Приходили тільки незаміжні дівчата і неодружені хлопці. Співали, розважалися, пили чай, вино, але не горілку. Потім, уже після вінчання, головний бенкет робили, для всіх гостей. А наступного дня – "відводини": молоду проводжають у дім молодого. Знову приходять гості, і кожен приносить якийсь подарунок. Найчастіше несли курей, гусей, хто мішок пшениці, хто гроші. Це для того, щоби молода дружина вже була газдинею, щоби мала своє господарство. Потім ще кілька днів щовечора приходили до молодих – тривало гуляння. Але найкрасивішим був такий весільний звичай, як катання на санях довкола села. Запрягали шістку коней, прикрашали квітами, дзвонами, садовили гостей і каталися до ночі. Часом їхали в гості в сусіднє село Клімауци. Там також живуть старообрядці, але воно тепер на території Румунії.
– А на Різдво, – продовжує Єпистимія Михайлівна, – у нас ходили славити Христа.
– Колядувати? – уточнюємо ми.
– Ні, у нас не колядують, у нас славлять Христа. Ходили хлопці та дівчата окремими гуртами, обов’язково ошатно вбрані. Хлопці – в костюмах, з приколотими букетами, стрічками, дівчата – у віночках з люрексом. І ніхто не одягав ні пальта, ні плаща, бо тоді ж не будеш так гарно виглядати. Яка б не була погода – тільки жакет. Пам’ятаю, ми малими ходили в хустках Христа славити, то нас не дуже хотіли пускати, бо ми були не досить ошатними.
Ми просимо Єпистимію Михайлівну заспівати одну з пісень, якими старообрядці славлять Христа. Вона починає співати, а ми просто приголомшені: нічого спільного з нашою колядою. Мова – не сучасна російська, а церковнослов’янська. Але найдивовижніше – манера виконання: автентична, глибинно-російська. Таке зараз можна почути хіба що у фільмах про "Русь споконвічну". Так старообрядці співають і в церковному хорі, не визнаючи жодних західних віянь, зокрема і музичних. Навіть нотами не користуються, адже є більш древній, гаковий спосіб записування мелодії.
То навіщо ж чоловікові борода?
Коли ми захоплено слухали спів Єпистимії Михайлівни, до хати увійшов господар – Андроник Калинович. Його пишна сива борода вражає. Це своєрідна візитівка старообрядця. І ми, звісно ж, запитали, чому чоловіки-старовіри носять бороду. Андроник Калинович почав свою розповідь з простої істини:
– Бог створив чоловіка і жінку. У жінки не росте борода, значить вона їй не потрібна, а в чоловіка росте – значить потрібна. Чоловік і жінка повинні відрізнятися зовні, адже Бог створив їх різними. А тепер дивіться що діється: ідуть двоє, і не відрізниш, хто є хто…
Андроник Калинович ще трохи пообурювався з приводу сучасних звичаїв, а потім розповів про деякі таємниці співіснування людини з нечистою силою:
– Якщо жінка йшла по воду і зустрічала дорогою сусідку, ставала поговорити, то потім ту воду виливала і поверталася за новою. Чому? Та тому що нечиста сила у відрі вже десять разів викупалася. Тому і треба воду накривати!
Ми роззирнулися і побачили, що відра з водою в цьому домі справді щільно накриті покришками.
– А подивіться на чашку, – продовжує Андроник Калинович, вказуючи на звичайне порожнє горнятко на столі. – Вона не повинна так стояти. Тільки перевернута догори дном…
Оскільки в цьому домі нас одразу прийняли дуже гостинно, уникнути хоч невеличкого застілля було неможливо. Після домашнього вина з холодцем та смачнющого трав’яного чаю з печивом Андроник Калинович влаштував нам унікальну екскурсію сторінками безцінної книги, яка передається в його роду від батька до сина вже багато поколінь. І ми, наче діти у буквар, вдивлялися в дивовижні позолочені малюнки, виконані хоч і в примітивній манері, але з надзвичайною переконаністю. Саме так, а не інакше, можуть виглядати чорти і янголи, пекло і рай, коли в них справді віриш. Ми раптом зрозуміли, чому старообрядці так старанно бережуть книги та ікони, створені ще "до реформи". Звісно, насамперед тому, що вони не визнали жодної новації у православ’ї. Але є й інше: що далі в часі, то менше щирості в питаннях віри. Сучасна людина поінформована і скептична, прагне все аналізувати і осягати розумом. А колись же вміли покладатися на душу!..
Корову не дозволяли пасти навіть у канаві
Про Білу Криницю звично говорять як про село "безперспективне", навіть вимираюче. Торік тут зачинили початкову школу, бо заради трьох-чотирьох малюків недоцільно було її утримувати. Загалом тут мешкає менше двох сотень людей, і переважна більшість – похилого віку. Білокриничани по-різному бачать майбутнє свого села, але щодо причин його занепаду одностайні: величну Білу Криницю знищила радянська влада. До її приходу тут було два монастирі, довкола яких і оберталося все життя села. Люди тут жили із власних садів, які дивовижно плодоносили завдяки унікальному мікроклімату. Білокриничани хазяйнували завзято, і це також не влаштовувало нових господарів села. Усю цю історію на власному прикладі оповіла нам Єпистимія Михайлівна:
– Нас було п’ятеро у батьків. Батько їздив до Румунії на земляні роботи – копав стави. А 1940 року кордони закрилися, і він не повернувся. Найменшому моєму братові було шість тижнів. Мама не пішла до колгоспу, і у нас забрали всю землю, аж до двору. А ми той город тільки 1939 року купили! Голодували часом, бо складали гроші на землю. На нашому городі збудували казарму.
На щастя, у нас залишилася корова, але пасти її було ніде. Навіть у канаві не дозволяв пасти голова колгоспу. Ми намагалися ховатися з тією коровою, але одного разу люди з колгоспу відібрали її в нас. Голова сказав платити сто рублів штрафу – тоді віддадуть. Мама назичила грошей і викупила її. Якось треба було віддавати гроші, і ми поїхали до Сторожинця, де мама влаштувалася на роботу в радгосп.
За три роки ми повернулися додому, бо стало трохи вільніше. Вже дозволяли гнати приватну худобу на пасовисько за селом. Я тим часом мусила сама заробляти на життя. Поїхала до Чернівців і влаштувалася домашньою робітницею. За два роки отримала прописку і пішла працювати нянькою в дитячий садочок. Потім вивчилася, отримала диплом і пропрацювала 34 роки вихователькою. А коли вийшла на пенсію, знову повернулася сюди, у своє село.
Єпистимія Михайлівна та Андроник Калинович познайомилися і одружилися в Чернівцях (він, до речі, родом із Болгарії – там також є поселення строобрядців), але ніколи не розривали зв’язків із Білою Криницею, бо вважають, що це місце обдароване Божою благодаттю.
Цікаво, що й діти та онуки тутешніх престарілих мешканців не забувають про село. Тому під час зимових і літніх канікул тут немає такої благодатної тиші, як зазвичай.