КОМЕНТАР ТИЖНЯ ВІД ВАСИЛЯ КОЖЕЛЯНКА
Постсоціалістична народна розвага під назвою "вибори" за кільканадцять років виробила свої правила гри, в основі яких лежить принцип двостороннього вдавання. Політики кандидати вдають, що дбають про народ і перед виборами обіцяють йому казкові блага вже тепер. Люди вдають, що вірять і голосують. Потім політики, котрі пройшли, вдають заклопотаних і ніби забувають про те, що обіцялось під час виборчої кампанії. Народ охоче підхоплює цю гру і вдає, що його це не обходить, бо він народ знав, що здурять, знав… Так може тривати до безкінечності, якщо не наступить протверезіння. Як у Польщі.
Два роки поляки втішалися правлінням братів-близнюків Качиньських, які свого часу прийшли до влади на хвилі любого польським масам консервативного популізму. І що? Парламентська коаліція розпалася, а обіцяного в "Четвертій Речі Посполитій" добробуту так і не сталося. Мало того, два мільйони поляків працездатного віку виїхали у більш заможні країни Євросоюзу. Зрештою прийшло прозріння, і на парламентських виборах минулої неділі ПіС братів Качиньських програла, а перемогла ліберал-реформістська "Громадянська платформа".
Український виборець, як засвідчили минулі вибори, ще далекий від досягнення моменту істини, він охоче проковтнув популістську наживку у вигляді позахмарних обіцянок і тепер має повне право очікувати на манну небесну від нової влади. Манни не буде! В Україні натомість, як може пересвідчитись на власному досвід кожен, хто ще щось купує, розкручується інфляційна спіраль. І річ не лише в тому, що якісь неназвані "вороги народу" штучно підвищують ціни з метою отримання надприбутків, а в тому, що в країні утворився дисбаланс між номінальними і реальними доходами населення. Тобто ми маємо грошей більше, за які тепер можна купити менше. Професор А. Гальчинський наводить такі цифри: за вісім місяців доходи зросли на 27,8%, а відповідні витрати – на 31,9%. Що це означає, сподіваюсь, зрозуміло – в населення з’явилися т. зв. "дерев’яні" гроші, які згорають в інфляційній пожежі. Хто винен?
Не називаючи імен (вони відомі), відповімо, що винна в цьому політика нестримного соціального популізму, яка призвела до того, що (перепрошую за надмір цифр), за даними економічного експерта І. Бурковського, на одне домогосподарство в середньому припадає 39,9% доходів у вигляді соціальних виплат і лише – 42,3% у вигляді заробітної плати. Ось такі плоди популізму ми тепер пожинаємо, які, якщо бути справедливим, були посіяні не вчора і не позавчора , а восени 2004 року. Пам’ятаєте надбавки до пенсії, що прийшли від одного з кандидатів у президенти, який за дивним збігом обставин працював тоді прем’єр-міністром?!
І як зараз бути новій владі, не залежно від того хто буде прем’єр-міністром? Виконувати всі передвиборчі обіцянки і цим ще більше погіршувати економічну ситуацію в країні? Чи все-таки вдаватися до непопулярних жорстких антиінфляційних заходів? А якщо через рік (бо раніше не можна) – знову вибори до ВРУ? А якщо – дострокові президентські, які, теоретично, можуть статися ще раніше? Що тоді обіцяти?
Два роки поляки втішалися правлінням братів-близнюків Качиньських, які свого часу прийшли до влади на хвилі любого польським масам консервативного популізму. І що? Парламентська коаліція розпалася, а обіцяного в "Четвертій Речі Посполитій" добробуту так і не сталося. Мало того, два мільйони поляків працездатного віку виїхали у більш заможні країни Євросоюзу. Зрештою прийшло прозріння, і на парламентських виборах минулої неділі ПіС братів Качиньських програла, а перемогла ліберал-реформістська "Громадянська платформа".
Український виборець, як засвідчили минулі вибори, ще далекий від досягнення моменту істини, він охоче проковтнув популістську наживку у вигляді позахмарних обіцянок і тепер має повне право очікувати на манну небесну від нової влади. Манни не буде! В Україні натомість, як може пересвідчитись на власному досвід кожен, хто ще щось купує, розкручується інфляційна спіраль. І річ не лише в тому, що якісь неназвані "вороги народу" штучно підвищують ціни з метою отримання надприбутків, а в тому, що в країні утворився дисбаланс між номінальними і реальними доходами населення. Тобто ми маємо грошей більше, за які тепер можна купити менше. Професор А. Гальчинський наводить такі цифри: за вісім місяців доходи зросли на 27,8%, а відповідні витрати – на 31,9%. Що це означає, сподіваюсь, зрозуміло – в населення з’явилися т. зв. "дерев’яні" гроші, які згорають в інфляційній пожежі. Хто винен?
Не називаючи імен (вони відомі), відповімо, що винна в цьому політика нестримного соціального популізму, яка призвела до того, що (перепрошую за надмір цифр), за даними економічного експерта І. Бурковського, на одне домогосподарство в середньому припадає 39,9% доходів у вигляді соціальних виплат і лише – 42,3% у вигляді заробітної плати. Ось такі плоди популізму ми тепер пожинаємо, які, якщо бути справедливим, були посіяні не вчора і не позавчора , а восени 2004 року. Пам’ятаєте надбавки до пенсії, що прийшли від одного з кандидатів у президенти, який за дивним збігом обставин працював тоді прем’єр-міністром?!
І як зараз бути новій владі, не залежно від того хто буде прем’єр-міністром? Виконувати всі передвиборчі обіцянки і цим ще більше погіршувати економічну ситуацію в країні? Чи все-таки вдаватися до непопулярних жорстких антиінфляційних заходів? А якщо через рік (бо раніше не можна) – знову вибори до ВРУ? А якщо – дострокові президентські, які, теоретично, можуть статися ще раніше? Що тоді обіцяти?
Повернутися назад