КОМЕНТАР ТИЖНЯ ВІД ВАСИЛЯ КОЖЕЛЯНКА

Одного разу уже почало здаватися, що ця виборча кампанія обійдеться без тем, широко застосовуваних на попередніх виборах, які розколювали Україну. Маються на увазі питання про мову, НАТО, церкву, геополітичну орієнтацію, вступ у якісь ностальгійні союзи тощо. Де там! У відомої партії чи то нерви не витримали, чи не склалося з креативом, чи просто виникло бажання піти шляхом найменшого опору, але вона витягнула на білий світ заяложені, до того ж чужі ідеї і виступила з ініціативою проведення референдуму з питань, серед яких державний статус російської мови і членство України в НАТО. Тепер уже марно з’ясовувати, хто винен у тому, що як тільки вибори, то відразу ж з’являється загроза цілісності України, можна лише спробувати поміркувати, наскільки серйозними є ці загрози. Але не в контексті виборчих технологій, а у вимірі історичної перспективи України як держави і українців як нації. Сумнівів нема жодних: Україна як держава буде існувати якщо не вічно, принаймні довго, те саме можна сказати і про націю. Питання лише – яка нація? Не хочеться всує згадувати товариша Сталіна, але саме він дав найточніше визначення нації як стійкої історичної спільності людей, що визначається певним набором атрибутів (перераховувати довго), серед яких не останнє місце займає спільна мова. Про це вже нудно говорити (як і марно комусь доводити, що українська і російська мови в СРСР перебували в нерівних умовах), що в разі одержавлення російської в недалекому майбутньому українська політична нація буде російськомовною. Бо якщо процес русифікації триває за умов формально-конституційного статусу української як державної, то що буде в разі узаконення двох державних мов? А те, що процес іде, очевидно. Не далі як у понеділок у Києві випала нагода взяти посильну участь у мистецькій акції протесту проти приватизації медійних активів та зміни формату радіо "Київ" (єдиного цілком україномовного) на користь російського шансону.
Мова, особливо в українському випадку, це не просто мова, це один із аргументів, які виправдовують саме історичне існування країни як незалежної держави. Бо якщо років через… (не будемо каркати) Україна таки стане російськомовною, то чим вона відрізнятиметься від кількох чорноземних областей Російської Федерації? Буде просто така собі Малокацапія ( хоча, можливо, наші брати-росіяни звично назвуть її Малоросією), тобто така ж сама Росія, лише без Москви і Петербурга.
Деякі аналітики, до речі, українські, чесно і об’єктивно визнають, що коли розглядати місце України в майбутньому світі, то певним чином Україна виглядає зайвою країною. Бо з’явилася тоді, коли усі місця в світі вже було розподілено. Тож своє місце під сонцем треба не випрошувати, а виборювати. А оскільки час відвоювання життєвого простору зброєю, силою, війною вже минув, мають бути задіяні інші аргументи, серед яких і природне право нації на своє державницьке існування. Але для обгрунтування претензій на окремішнє місце в світі нація повинна довести, що вона нація, пред’явивши відповідні атрибути нації, серед яких і (див. вище) – мова.
Та сказати, що все так песимістично – не можна. Того самого дня, коли відбувалося згадане пікетування київської мерії, у самому Києві прощалися з останнім командувачем Української повстанської армії Василем Куком. Відрізок дороги, яким несли небіжчика, від Хрещатика до Володимирського собору, було вистелено квітами. Одні українці ті квіти кидали, інші їх топтали. І ті, і ті складають націю. Але, повторимо, – яку? А якщо правильніше, то – кому? Кому належатиме майбутня Україна? Тим, хто пише на стінах "Данілич (Кучма), спасай Україну!" чи тим, хто приносив квіти до труни померлого повстанця?