КОМЕНТАР ТИЖНЯ ВІД ВАСИЛЯ КОЖЕЛЯНКА

Мушу зізнатися, минулого разу я погарячкував, припустивши, що подарований Україні шанс провести Євро-2012 зіграє роль національної ідеї для влади і спонукає її, забувши чвари, мобілізуватися на цю справді доленосну (таку, що може круто змінити долю країни в кращий бік) справу. Де там? Потішившись, поплескавши один одного по плечах, пообіцявши нам у телеоб’єктив побудувати за п’ять років в Україні Європу, вони з новими силами взялися за старе.
Описувати нескінченну політичну вовтузню у вищому ешелоні влади України в категоріях якогось більш-менш аналітичного підходу вже немає ні сил, ні бажання, крім того, просто бракує слів. Залишається одне – шукати аналогії. З футболом (перепрошую шанувальників цієї шляхетної гри) – бо Євро-2012, з гламуром – бо "Танці із зірками", з чортівнею – бо з 30 квітня на 1 травня була т. зв. Вальпургієва ніч…
Якщо вдаватися до футбольних асоціацій, то внаслідок кількох активних наступальних маневрів президентсько-опозиційного стану (звучить абсурдно, але так є) як-от: поява нового "розпусного" указу, висунення на позицію центрфорварда невтомного Піскуна, вилучення з поля конституційних суддів тощо, диспозиція нібито змінилася на їхню користь. Супротивники – урядово-парламентський табір, схоже, розгубились і нічого, крім тупої оборони у вигляді малоефективного заклику провести дочасні як парламентські, так і президентські вибори, а також тихого саботажу і цього, орієнтованого на 24 червня, виборчого процесу, запропонувати не можуть. Отож, незважаючи на тимчасову перевагу то однієї команди, то іншої, загалом програють обидві. Чесно кажучи, на них жаль дивитися, самі знаєте, як воно спостерігати за командою, що програє. Гравці нервують, лаються між собою і – що ніколи не можна приховати – люто ненавидять, ні, не суперників, а своїх товаришів по команді. У цій ситуації єдине, що ми, вболівальники (а якщо без аналогій, то виборці) можемо зробити для цих гравців-невдах, це – покинути трибуни і змусити їх грати без глядачів, тобто висловити недовіру обом командам. На виборах. А вони, ці вибори, будуть, лише невідомо коли і невідомо які.
Якщо одним абзацом (а тема, як успішно довів Віктор Пелевін, варта цілого роману) зачепити питання політики і гламуру, навіяне телевізійним шоу "Танці із зірками-2", де у фіналі, як на вулицях і площах, теж зіткнулися дві України, то можна сказати, що українська політика щодо гламуру залишила далеко позаду український шоу-бізнес. Хоча у всьому світі вважається, що саме шоу-бізнес породив гламур і, в свою чергу, є його породженням. Гламур, якщо спрощено і примітивно, це – активне безкінечне споживання, поєднане зі ще активнішою і ще безкінечнішою демонстрацією цього споживання. Так ось, влада і політика України не лише показушно споживає різні світові торгові марки від "ролекс" до "бріоні" та від "бентлі" до "майбах", а й зі ще більшим рівнем гламуру споживає нашу, людську, увагу, нашу енергію, нашу життєву силу, не кажучи вже про вироблену в поті чола нашого додаткову вартість.
А ось Вальпургієва ніч цього року мене розчарувала. Не тому, що не вдалося побачити якийсь бульварний телерепортаж зі з’їзду відьом лівої орієнтації всієї СНД на Лисій горі під Києвом, а тому, що в політиці, де на загал чортівні більше, ніж треба, цієї знаменної ночі нічого фантастичного не сталося. А могли ж з’явитися ще якісь нові укази, якісь нові "стакани діоксину" і – старі конкретні танки на Хрещатику. Натомість будень буднем, навіть червоні прапори не викликають звичної націонал-соціалістичної ненависті.