Над похоронками плакали усім селом

Коли почалася війна, Аллі Конєвій було шість років. Та вона досі пам’ятає, як ходили за п’ять кілометрів, щоби отримати пайку хліба, як сушили лушпиння від картоплі, щоби напекти млинців. Маленькі діти збирали колоски та картоплю на полі для фронту, і не можна було взяти додому бодай картоплину – засудити могли навіть за один кілограм.
"З військового шпиталю приносила братикам харчові відходи"
– Коли почалася війна, – розповідає пані Алла, – ми жили на кордоні в Карелії. Батько був військовим. Я була ще маленькою, але пам’ятаю той день, коли уночі почали стріляти. Батька не було вдома, а вранці він прийшов і сказав мамі: "Збирайся...". Дав два великі дерев’яні ящики для речей, куди ми склали усі свої пожитки. На цих ящиках ми і спали у вагонах у дорозі.
Евакуювали з нашого міста всіх дітей і старих. Нас було троє дітей.
Багатьох повезли на відкритих плотах. Дізнавшись про це, німці кинули бомби і затопили їх. Загинуло багато сотень людей.
В евакуації ми жили у селі. Нам, малим дітям, давали завдання збирати колоски і картоплю. Додому нічого не можна було взяти, тому що судили навіть за один кілограм картоплі. Тоді було гасло: "Все для фронту! Все для перемоги!"
На одну людину давали 150 грамів хліба на день. Рятувало те, що мама була дуже працьовитою і нас до цього привчала. Садили город, збирали гриби і ягоди у лісі, заготовляли дрова.
Маленькою ходила до військового шпиталю: співала пісні пораненим, читала вірші, писала листи рідним. Тим самим ми підносили їхній дух, вселяли бажання жити. Поранені ділилися своїм пайком із дітьми. Також можна було взяти додому харчові відходи, які я відносила двом молодшим братикам.
Кожень день у село приходили похоронки. Усім селом люди збиралися і плакали над кожною похоронкою. Наш батько загинув під Ленінградом 1942 року, де його і поховали.
За хлібом ходили
за п’ять кілометрів
Післявоєнні роки були дуже важкими і голодними. Виживали, хто як міг. Всі діти мріяли про той день, коли можна буде наїстися досхочу, особливо хліба. Якщо їли картоплю, лушпиння не викидали, а сушили, згодом перемелювали і з того борошна пекли "оладки". Нічого не пропадало.
Роботи не було, і ми з мамою ходили в ліс, зрубували берези, а потім виготовляли віники, за які давали мило і, можливо, трохи гасу. Гас був великим дефіцитом.
Чоловіків майже не було, і жінки самі орали поле, заготовляли дрова на зиму. Діти допомагали в усьому.
– Я ходила щодня за п’ять кілометрів від дому, щоб одержати хліб за карткою, – згадує Алла Миколаївна, – доводилося підводитись о п’ятій годині ранку і стояти в черзі. Молодші брати ходили до школи. Але одягу і взуття не вистачало, тому одну пару черевиків вони ділили на двох. Одного дня Ігор ішов до школи, а наступного – Юра. Штани їм мама пошила із мішків.
Після війни нам у школі на великій перерві давали по дві картоплини в лушпинні або хліб з повидлом. То була така радість! Ми жили важко, а сім’я Жені Кузьміна, мого сусіда по парті, – ще бідніше. Якось роздали усім хліб, але доки я відповідала біля дошки, він з’їв мою пайку. Він же ходив постійно голодним. Я біля дошки почула, як гримнула парта, і коли повернулася – дала йому стусана. Я плакала і промовляла: “Хліб...хліб!”
Діти з вчителькою вирішили, що наступного дня його порція дістанеться мені. Я вже намріяла, що віднесу шматочок братику. Але наступного дня я не змогла забрати його хліб…
– Я про це пам’ятаю все життя. Після того Женя мене завжди захищав.
Брат ще довго ховав хліб під подушкою
1947 рік був був дуже холодним і голодним. Мама працювала прибиральницею і допомагала в їдальні мити посуд. За це їй давали риб’ячі голови, з яких варили юшку. А молодший брат ще довго після війни ховав хліб: то в портфель, то під подушку, бо боявся, що не буде хліба. Не знаю, як мама встигала скрізь. Вона йшла рано вранці, коли ми ще спали, і приходила пізно вночі. У неї не було часу стежити за нашим навчанням. Та вчились ми добре. Всі ми вивчилися і віднайшли своє місце у житті.
Я поступила на факультет іноземних мов у Ленінграді, та вчитись не довелося, бо гуртожитку не було, а за квартиру не було чим платити. Так було боляче, що інші ровесники вчилися гірше, але мали змогу продовжити навчання…
Пішла на роботу, щоб допомагати мамі і молодшим братикам.
Жили ми учотирьох в одній кімнаті площею 13 метрів квадратних. Умови були жахливими. Подруга поїхала на Донбас, бо там давали квартири, і я поїхала за нею.
Тут зустріла свою долю. Чоловік працював на шахті, захворів, тоді ми приїхали до Чернівців. Здобула освіту. Пропрацювала 45 років, із них 31 рік – у ЖРЕПі №1.
Аллу Миколаївну люблять сусіди, друзі, знайомі. Вона виховала гарного онука, завжди усміхнена, привітна.
Вона цікавиться політикою, вболіває за людей. Одне сумно: за 45 років стажу – звичайна, як у всіх, пенсія. Не має жодних доплат і як "дитина війни". Ще і досі не вирішено, чи отримає ті пільги.

На Буковині – понад 100 тисяч "дітей війни"
– У Чернівецькій області людей, які подали документи на статус "дітей війни", налічується понад сто тисяч. Отримають цей статус понад 70 тисяч осіб, бо деякі мають подвійний статус, наприклад, інвалідів війни,– каже начальник головного управління праці та соціального захисту ОДА Богдан Сеньків.
Закон "Про соціальний захист дітей війни" вже набув чинності. Щоправда, поки що він діє лише на папері – обласні управління праці та соціального захисту ще не отримали постанови уряду про механізм запровадження Закону.
Нагадаємо, що, згідно із цим законом, отримати статус "дітей війни" можуть особи, які є громадянами України та яким на час закінчення Другої світової війни
(2 вересня 1945 року) було менше 18 років.
Для людей з таким статусом передбачено низку пільг. Найважливіша з них – 25-відсоткова знижка в оплаті за користування комунальними послугами. Окрім низки пільг, вони матимуть право на першочергове відведення земельних ділянок для індивідуального житлового будівництва, безоплатний проїзд усіма видами пасажирського транспорту. Незважаючи на те, що закон ухвалили нещодавно, чинності він набуде заднім числом, тобто з 1 січня 2006 року.
У законі також є стаття про підвищення на 30% мінімальної пенсії за віком або щомісячного довічного грошового утримання чи державної соціальної допомоги, що виплачується замість пенсії. Щоправда, поки що дію цієї пільги призупинено, вона буде запроваджуватися поетапно.