Без пальців навчилася грати на піаніно у 55 років
Галині Петрівні Остафуровій було 55 років, коли вона пішла до магазину і купила собі піаніно. Жінка тільки-но вийшла на пенсію й вирішила здійснити нарешті свою мрію – зіграти "Полонез" Огінського. І у бажанні тому не було би нічого дивного, якби у неї на одній руці ... не було пальців. Скільки вчителів музики вона обійшла, вислуховуючи традиційне: "Та ви що??!", – доки зрозуміла, що вона усе ж таки доведе усім, що навчиться грати.
І довела: ось уже 20 років (!) Галина Петрівна сідає за інструмент, відкриває ноти, кладе понівечені кінцівки на клавіші, ще раз нагадуючи нам усім – інертним, лінивим, розчарованим, – що усе буде так, як ти захочеш. Якщо захочеш...
Лікарі врятували лише пальці
на лівій руці
Коли Галина Остафурова каже, як її звуть, то одразу ж додає, що усе це ...вигадки.
– Мене маленькою дівчинкою принесли "кагебісти" до дитячого будинку міста Золотоноші Черкаської області. Поклали на стіл. Коли вихователі запитали, хто я і звідки, вони грубо обірвали: "Вам принесли – ви і виховуйте", – згадує вона. – На вигляд мені було три роки – ось мене і записали 1930 роком. Щоправда, то усе приблизно, бо був голод, і я була худюща, змарніла.
У дитячому будинку Галина Невідома – так безфантазійно її назвали – прожила до другого класу. Почалася війна, й будинок розбомбили фашисти.
– Нас декілька разів на день виводили до бомбосховища, бо фашисти бомбили нещадно, – розповідає. – Звичайно, дорослі розуміли, що від смерті їх відділяє одна мить, один подих, а діти у бомбосховищі ...гралися. У камінці, хлопці билися, дівчата сміялися.
Дітей-сиріт повезли в евакуацію. Везли декілька місяців на підводах, які виділив один із колгоспів. Там і трапилася із десятирічною дівчинкою біда: колону весь час бомбили, тому доводилося втікати до лісу. Одного разу Галина зіскочила з переляку занадто рано – нога потрапила під колесо підводи. Дівчинці наклали шину з дошок, коли приїхали до Полтави – наклали гіпс на поламану ногу і посадили на потяг.
– Наш потяг, який прямувавав до нового дитячого будинку, весь час бомбили. Коли оголошували повітряну тривогу, вихованці або вихователі виносили мене з потяга, згодом – заносили.
Чи забули, чи набридло їм мене тягати, але на одній зі станцій мене ...забули.
То була пізня осінь 1941, Росія, морози... Від болю, страху я заснула...
Галину знайшли солдати, які відступали. Привезли до госпіталю, і одразу – на операційний стіл.
– Отямилася я за декілька тижнів, – продовжує Галина Петрівна. – Розплющую очі: білі стіни, якісь солдати без рук, без ніг. "Де я?" – питаю. І у відповідь чую веселий сміх: "Да ты же хохлушка!" Там же мені вперше пояснили, що хохлушка – це українка.
Та найстрашніше було попереду: під час перев’язки мені зняли бинти і я побачила, що пальців на лівій руці немає! Як я заридала...
А хірург мені: "Дурненька, ми ж тобі життя рятували! У тебе були відморожені пальці, ноги, вуха, ніс... Встигли врятувати лише праву руку, щоби ти могла працювати". І тут я закричала від розпачу: "Та я ж лівша!!!" Ось така іронія долі.
Від важкої роботи студентка педучилища втратила глузд
Після госпіталю дівчинку відправили до дитячого будинку, від якого вона відстала. З’ясувалося, що вони опинилися аж на Уралі – на золотій копальні "Красный Урал".
– Коли мене, всю у бинтах, без пальців на лівій руці, привезли, усі вихованці від щастя кричали. Вихователі також плакали, але очі відводили... Як можна було забути мене на станції?
Наш дитячий будинок на Уралі об’єднали з ленінградським, і їхні вчителі навчали нас. Українську мову вже не викладали, усі предмети – російською . І що дивно – йшла війна, рвалися бомби, будь-якої миті ми могли загинути, і в таких обставинах вони нас не любили. Якось вчителька математики викликала мене до дошки розв’язати задачу. Вчилася я добре, тому швидко впоралася із завданням. Стою, а вона на мене не звертає уваги. За двадцять хвилин кажу: "Дивіться, я вже вирахувала!" Вчителька-росіянка підлітає до мене, хапає за вухо і тягне до директора. Неймовірно, але у слові "вирахувала" вона чітко почула "ху", тому вирішила, що я їй сказала слово на три літери, а слово "дивіться" нагадало їй принизливе для росіянок "дєвіца".
Тягне вона мене коридором за вухо, а воно ж відморожене... Біль – пекельний. "Паршивка, полтавская свинья", – з цими словами вкинула вона мене до кабінету.
Директор запитав, у чому справа, а вона йому: "Она обозвала меня девицей, еще и на х..." Директор запитав мене, що я сказала, і коли я повторила, то аж розсміявся: "Ви ні за що її образили – вона ж рідною мовою розмовляє..."
Після дитбудинку Галину направили вчитися до педучилища.
– Але яке то було навчання під час війни на Уралі.... Працювали ми з ранку до ночі у полі, ще й лякали: якщо не виконаємо норму, не нагодують. Але найгірше було під час заготівлі лісу – голодні, у лаптях, ми рубали дерева.
То була настільки страшна робота для 15-16-річних дівчаток, що моя подруга Таня втратила глузд. Почала одного дня збирати усілякі баночки: "Оце я здам, і на виручені гроші поїду до Москви до Сталіна – розповім, як ми погано живемо, голодуємо".
Коли її відвезли до будинку божевільних до Свердловська, у мене всередині щось надірвалось. Не могла вчитись: "Ну як же так?" Відпросилася якось на вихідні її провідати: як вона просила мене, щоби її забрали, як плакала...
Після педучилища Галину направили до глухого уральського села. Перед цим сказали: придумайте собі кожен прізвище – не будете ж по життю йти Невідомими.
– У нас у дитячому будинку була вихователька – добра, щира. Її чоловік загинув у перші дні війни, і похоронку їй занесли посеред уроку. А у неї була вада серця. Коли вона прочитала папірець, зблідла і впала додолу. Прибігли лікарі, але вона вже була мертвою. Розрив серця. Той випадок так вразив мене, що я вирішила пронести пам’ять про неї через усе життя. Тому й вибрала для себе її прізвище – "Остафурова".
Коли Галина Остафурова почула, що її знову посилають на Урал – розплакалася.
– "Я хочу на Україну, додому!" – плакала я. Пожаліли мене – дали грошей, і я поїхала до Золотоноші, на Черкащину, де був мій перший дитячий будинок.
Як виявилося, дівчину там не чекали. З труднощами вона влаштувалася до рідного дитячого будинку, директорка якого була безграмотною, але активно крала усе і фліртувала з чоловіками.
– Працювати там було неможливо, – пригадує вона, – тому одного дня я сіла у потяг і поїхала до Чернівців. Чому саме сюди? Тут у медінституті вчилася донька нашої нянечки. Хоч якась рідна душа.
У Чернівцях у 1950 році дівчині зраділи й направили вчителькою до Боян.
– Приїжджаю в Бояни, виходжу з потяга, а там... толока, посеред неї – майданчик із деревини, а внизу – танці. Усі зодягнуті смішно для мене – у білих штанах, постолах, капелюхах з пір’ям – а найголовніше – б’ються, ножі блимають. І що дивно – поряд танцюють, на те уваги ніхто не звертає. І розмовляють дивною мовою! Я так злякалась, притиснулась до стовпа. "Втікати!" – промайнуло у голові.
Підійшла до мене місцева вчителька: "Налякалася? Не бійся, то у них храм – свято!"– "А чому з ножами?!" – дивуюся. – "А вони б’ються, ранять один одного на свята".
Життя Галини у Боянах налагодилося: у місцевій школі вона підготувала таке свято, якого це село ще не бачило.
– До клубу всі прийшли з табуретками – стільців же не було, біднота, – пригадує. – Коли діти вийшли на сцену, глядачі ледь не плакали від захоплення.
Про талановиту вчительку почули у Чернівцях.
– Приїхали з облно – запропонували стати директором дитячого будинку під Заставною. Як я не відмовлялася – не послухали. Наказ.
Спробувала я, але відчуваю, що мені не впоратися. Поїхала до Чернівців: "Переведіть куди завгодно". І перевели... На "стройку комунізму" – за путівкою на Донбас. Будували коксохімічний завод біля Макіївки. Господи! То було страшно! Ніхто й не подивився, що у мене диплом вчителя. Примусили копати траншеї під фундамент. Вагончики, болото, бідність.
Я думаю: "Ні". Таку петицію написала до Міністерства важкої промисловості, що мене одразу перевели на посаду вихователя.
Навчилася грати
на піаніно за рік
Згодом Галина Остафурова переїхала до Києва, важко працювала на одному із заводів, доки не подумала: "Невже я гірша за інших?"
– У 33 роки вступила до Інституту народного господарства на економіста, на другому курсі перевели мене працювати за спеціальністю. І жити б там, але поселили мене у комуналці. На моїй долі, напевно, можна вивчати історію радянського суспільства! Типова ситуація: сусіди по комуналці мріяли про кімнату, бо жили утрьох з дорослим сином на 12 квадратних метрах, а тут мене поселили. Як вони наді мною знущалися! Не витримала – поміняла кімнатку на квартиру у Чернівцях. Згадала, як була тут багато років тому, і приїхала.
У Чернівцях Галина Остафурова влаштувалася у "Союзпечать". 20 років пропрацювала на пошті. На пенсію вийшла у 55 років – з посади старшого економіста.
– Коли вийшла на пенсію, злякалася: а далі що? Я ж без роботи не можу, і згадала про дитячу мрію – навчитися грати на піаніно. Пригадую, що ще у педучилищі прибігла на урок музики, а вчителька мені: "Ти не ображайся, Галочко, але на мої уроки не приходь, адже у тебе на лівій руці немає пальців. Як будеш грати?" Я у плач, а вчителька мене втішає: "Це твоє горе – ти ніколи не будеш грати".
І у 55 років я купила собі піаніно. До того зверталася до вчителів музики, щоби вони навчили мене грати, але вони дивилися на мою руку і хитали головами: "Ви лише марно витратили гроші на інструмент".
Тоді я купила собі самовчитель гри на піаніно. Вивчила усі ноти. Почала з дитячих легеньких пісеньок, а за рік дійшла до творів, які вивчають у музучилищі.
Так і граю вже 20 років... Звичайно, я не витримую того темпу, що вказаний: по-перше, я пізно почала займатися музикою і пальці не розроблені, а по-друге, на лівій руці відсутні пальці, і я не дістаю клавіш повноцінно.
Але я граю!!! Сяду за піаніно, заграю свій улюблений "Полонез" Огінського, і серце від щастя з грудей виривається: "Я змогла, я довела усім, що зможу!
І довела: ось уже 20 років (!) Галина Петрівна сідає за інструмент, відкриває ноти, кладе понівечені кінцівки на клавіші, ще раз нагадуючи нам усім – інертним, лінивим, розчарованим, – що усе буде так, як ти захочеш. Якщо захочеш...
Лікарі врятували лише пальці
на лівій руці
Коли Галина Остафурова каже, як її звуть, то одразу ж додає, що усе це ...вигадки.
– Мене маленькою дівчинкою принесли "кагебісти" до дитячого будинку міста Золотоноші Черкаської області. Поклали на стіл. Коли вихователі запитали, хто я і звідки, вони грубо обірвали: "Вам принесли – ви і виховуйте", – згадує вона. – На вигляд мені було три роки – ось мене і записали 1930 роком. Щоправда, то усе приблизно, бо був голод, і я була худюща, змарніла.
У дитячому будинку Галина Невідома – так безфантазійно її назвали – прожила до другого класу. Почалася війна, й будинок розбомбили фашисти.
– Нас декілька разів на день виводили до бомбосховища, бо фашисти бомбили нещадно, – розповідає. – Звичайно, дорослі розуміли, що від смерті їх відділяє одна мить, один подих, а діти у бомбосховищі ...гралися. У камінці, хлопці билися, дівчата сміялися.
Дітей-сиріт повезли в евакуацію. Везли декілька місяців на підводах, які виділив один із колгоспів. Там і трапилася із десятирічною дівчинкою біда: колону весь час бомбили, тому доводилося втікати до лісу. Одного разу Галина зіскочила з переляку занадто рано – нога потрапила під колесо підводи. Дівчинці наклали шину з дошок, коли приїхали до Полтави – наклали гіпс на поламану ногу і посадили на потяг.
– Наш потяг, який прямувавав до нового дитячого будинку, весь час бомбили. Коли оголошували повітряну тривогу, вихованці або вихователі виносили мене з потяга, згодом – заносили.
Чи забули, чи набридло їм мене тягати, але на одній зі станцій мене ...забули.
То була пізня осінь 1941, Росія, морози... Від болю, страху я заснула...
Галину знайшли солдати, які відступали. Привезли до госпіталю, і одразу – на операційний стіл.
– Отямилася я за декілька тижнів, – продовжує Галина Петрівна. – Розплющую очі: білі стіни, якісь солдати без рук, без ніг. "Де я?" – питаю. І у відповідь чую веселий сміх: "Да ты же хохлушка!" Там же мені вперше пояснили, що хохлушка – це українка.
Та найстрашніше було попереду: під час перев’язки мені зняли бинти і я побачила, що пальців на лівій руці немає! Як я заридала...
А хірург мені: "Дурненька, ми ж тобі життя рятували! У тебе були відморожені пальці, ноги, вуха, ніс... Встигли врятувати лише праву руку, щоби ти могла працювати". І тут я закричала від розпачу: "Та я ж лівша!!!" Ось така іронія долі.
Від важкої роботи студентка педучилища втратила глузд
Після госпіталю дівчинку відправили до дитячого будинку, від якого вона відстала. З’ясувалося, що вони опинилися аж на Уралі – на золотій копальні "Красный Урал".
– Коли мене, всю у бинтах, без пальців на лівій руці, привезли, усі вихованці від щастя кричали. Вихователі також плакали, але очі відводили... Як можна було забути мене на станції?
Наш дитячий будинок на Уралі об’єднали з ленінградським, і їхні вчителі навчали нас. Українську мову вже не викладали, усі предмети – російською . І що дивно – йшла війна, рвалися бомби, будь-якої миті ми могли загинути, і в таких обставинах вони нас не любили. Якось вчителька математики викликала мене до дошки розв’язати задачу. Вчилася я добре, тому швидко впоралася із завданням. Стою, а вона на мене не звертає уваги. За двадцять хвилин кажу: "Дивіться, я вже вирахувала!" Вчителька-росіянка підлітає до мене, хапає за вухо і тягне до директора. Неймовірно, але у слові "вирахувала" вона чітко почула "ху", тому вирішила, що я їй сказала слово на три літери, а слово "дивіться" нагадало їй принизливе для росіянок "дєвіца".
Тягне вона мене коридором за вухо, а воно ж відморожене... Біль – пекельний. "Паршивка, полтавская свинья", – з цими словами вкинула вона мене до кабінету.
Директор запитав, у чому справа, а вона йому: "Она обозвала меня девицей, еще и на х..." Директор запитав мене, що я сказала, і коли я повторила, то аж розсміявся: "Ви ні за що її образили – вона ж рідною мовою розмовляє..."
Після дитбудинку Галину направили вчитися до педучилища.
– Але яке то було навчання під час війни на Уралі.... Працювали ми з ранку до ночі у полі, ще й лякали: якщо не виконаємо норму, не нагодують. Але найгірше було під час заготівлі лісу – голодні, у лаптях, ми рубали дерева.
То була настільки страшна робота для 15-16-річних дівчаток, що моя подруга Таня втратила глузд. Почала одного дня збирати усілякі баночки: "Оце я здам, і на виручені гроші поїду до Москви до Сталіна – розповім, як ми погано живемо, голодуємо".
Коли її відвезли до будинку божевільних до Свердловська, у мене всередині щось надірвалось. Не могла вчитись: "Ну як же так?" Відпросилася якось на вихідні її провідати: як вона просила мене, щоби її забрали, як плакала...
Після педучилища Галину направили до глухого уральського села. Перед цим сказали: придумайте собі кожен прізвище – не будете ж по життю йти Невідомими.
– У нас у дитячому будинку була вихователька – добра, щира. Її чоловік загинув у перші дні війни, і похоронку їй занесли посеред уроку. А у неї була вада серця. Коли вона прочитала папірець, зблідла і впала додолу. Прибігли лікарі, але вона вже була мертвою. Розрив серця. Той випадок так вразив мене, що я вирішила пронести пам’ять про неї через усе життя. Тому й вибрала для себе її прізвище – "Остафурова".
Коли Галина Остафурова почула, що її знову посилають на Урал – розплакалася.
– "Я хочу на Україну, додому!" – плакала я. Пожаліли мене – дали грошей, і я поїхала до Золотоноші, на Черкащину, де був мій перший дитячий будинок.
Як виявилося, дівчину там не чекали. З труднощами вона влаштувалася до рідного дитячого будинку, директорка якого була безграмотною, але активно крала усе і фліртувала з чоловіками.
– Працювати там було неможливо, – пригадує вона, – тому одного дня я сіла у потяг і поїхала до Чернівців. Чому саме сюди? Тут у медінституті вчилася донька нашої нянечки. Хоч якась рідна душа.
У Чернівцях у 1950 році дівчині зраділи й направили вчителькою до Боян.
– Приїжджаю в Бояни, виходжу з потяга, а там... толока, посеред неї – майданчик із деревини, а внизу – танці. Усі зодягнуті смішно для мене – у білих штанах, постолах, капелюхах з пір’ям – а найголовніше – б’ються, ножі блимають. І що дивно – поряд танцюють, на те уваги ніхто не звертає. І розмовляють дивною мовою! Я так злякалась, притиснулась до стовпа. "Втікати!" – промайнуло у голові.
Підійшла до мене місцева вчителька: "Налякалася? Не бійся, то у них храм – свято!"– "А чому з ножами?!" – дивуюся. – "А вони б’ються, ранять один одного на свята".
Життя Галини у Боянах налагодилося: у місцевій школі вона підготувала таке свято, якого це село ще не бачило.
– До клубу всі прийшли з табуретками – стільців же не було, біднота, – пригадує. – Коли діти вийшли на сцену, глядачі ледь не плакали від захоплення.
Про талановиту вчительку почули у Чернівцях.
– Приїхали з облно – запропонували стати директором дитячого будинку під Заставною. Як я не відмовлялася – не послухали. Наказ.
Спробувала я, але відчуваю, що мені не впоратися. Поїхала до Чернівців: "Переведіть куди завгодно". І перевели... На "стройку комунізму" – за путівкою на Донбас. Будували коксохімічний завод біля Макіївки. Господи! То було страшно! Ніхто й не подивився, що у мене диплом вчителя. Примусили копати траншеї під фундамент. Вагончики, болото, бідність.
Я думаю: "Ні". Таку петицію написала до Міністерства важкої промисловості, що мене одразу перевели на посаду вихователя.
Навчилася грати
на піаніно за рік
Згодом Галина Остафурова переїхала до Києва, важко працювала на одному із заводів, доки не подумала: "Невже я гірша за інших?"
– У 33 роки вступила до Інституту народного господарства на економіста, на другому курсі перевели мене працювати за спеціальністю. І жити б там, але поселили мене у комуналці. На моїй долі, напевно, можна вивчати історію радянського суспільства! Типова ситуація: сусіди по комуналці мріяли про кімнату, бо жили утрьох з дорослим сином на 12 квадратних метрах, а тут мене поселили. Як вони наді мною знущалися! Не витримала – поміняла кімнатку на квартиру у Чернівцях. Згадала, як була тут багато років тому, і приїхала.
У Чернівцях Галина Остафурова влаштувалася у "Союзпечать". 20 років пропрацювала на пошті. На пенсію вийшла у 55 років – з посади старшого економіста.
– Коли вийшла на пенсію, злякалася: а далі що? Я ж без роботи не можу, і згадала про дитячу мрію – навчитися грати на піаніно. Пригадую, що ще у педучилищі прибігла на урок музики, а вчителька мені: "Ти не ображайся, Галочко, але на мої уроки не приходь, адже у тебе на лівій руці немає пальців. Як будеш грати?" Я у плач, а вчителька мене втішає: "Це твоє горе – ти ніколи не будеш грати".
І у 55 років я купила собі піаніно. До того зверталася до вчителів музики, щоби вони навчили мене грати, але вони дивилися на мою руку і хитали головами: "Ви лише марно витратили гроші на інструмент".
Тоді я купила собі самовчитель гри на піаніно. Вивчила усі ноти. Почала з дитячих легеньких пісеньок, а за рік дійшла до творів, які вивчають у музучилищі.
Так і граю вже 20 років... Звичайно, я не витримую того темпу, що вказаний: по-перше, я пізно почала займатися музикою і пальці не розроблені, а по-друге, на лівій руці відсутні пальці, і я не дістаю клавіш повноцінно.
Але я граю!!! Сяду за піаніно, заграю свій улюблений "Полонез" Огінського, і серце від щастя з грудей виривається: "Я змогла, я довела усім, що зможу!
Повернутися назад