Коментар тижня від Василя КОЖЕЛЯНКА

– Калитчина! – відповів би, не замислюючися, філолог середнього віку, маючи на увазі хрестоматійну соціальну п’єсу Карпенка-Карого, і далі неодмінно додав би щось про диханіє, яке запирає. Та, на жаль чи на щастя, філологи уже на велику політику в Україні не впливають, як це було на початку незалежності, коли замість національної революції демократи-гуманітарії запропонували так зване "національне відродження", результатами якого ми тепер маємо змогу вповні насолоджуватися під воплі не так Відоплясова, як Поплавського. Тепер на велику політику впливає інший соціальний елемент, сутність якого можна визначити за його ідентифікаційною лексикою, що має кілька основних іменників (казьол, лох, дєрібан…), дієслів (кінуть, равзвєсті, пєрєтєрєть…) і одну філософську категорію: уже знайомий нам бєспрєдєл.
Одне слово, перефразовуючи Черномирдіна, як би ми не намагалися говорити про філологів і бандитів, все одно зрештою виходимо на політиків. На початку цього року вони згадали про землю. Але не про ту, якою вони володіють (чи збираються володіти) і яка, можна здогадатися, їм з думки не сходить, а – про унікальне національне багатство, найродючішу в світі (потенційно) чорноземну українську ріллю, якої в Україні понад 33 мільйони гектарів вартістю 300 мільярдів гривень. Питання стоїть так: дозволити нарешті продавати і купувати землю сільськогосподарського призначення, перетворивши її таким чином на товар, чи ще рік-другий, третій, десятий позволікати. Як відомо, за перший варіант виступає президент України, чим пояснюється його вето на відповідний обмежувальний закон, на другому варіанті наполягає більшість депутатів ВРУ, що прийняла цей закон і має ресурс для подолання президентського вето. Рацію, що дивно для української політики, мають обидві сторони – президентська, бо землею вже торгують щодуху, тож треба цей стан речей узаконити; парламентська, бо перш ніж перетворити землю на товар, необхідно прийняти низку законів, нормативних підзаконних актів, аби не допустити спекуляції землею (цікаво, що наші дорогі народні обранці робили попередні 16 років?). З іншого боку, і президент, і парламент не мають рації, бо в них засадничо хибний підхід до земельного питання. Вони (це стосується цілої політичної верхівки України) розглядають землю винятково як основний капітал, – а колізія полягає лише в тому, пускати його в обіг чи ще ні, – ігноруючи при цьому генотипну, архетипну, навіть духовну складову феномену під назвою Український чорнозем. За такого підходу з української землею може статися так, як з української книжкою, яку "молоді реформатори" свого часу визнали пересічним товаром, до того ж не першої необхідності, після чого ринок України опанувала книжка російська. Земля, тим більше унікальний український чорнозем, потребує особливого державного мислення, особливого ставлення, особливого законодавства.
Але, знаючи мудрість наших законодавців, рішучість найвищих керівників і непідкупність виконавчої влади (про судову владу, прошу зазначити, ні мур-мур), можна припустити, що з узаконенням землі як товару вийде приблизно так, як із сертифікатною паперовою приватизацією у промисловості, – остаточний розподіл землі відбудеться за принципом (мовою нашої політичної так званої "еліти"): "кто не успел – тот опоздал".
А шкода, бо український чорнозем (останній ресурс України, за словами філософа Тараса Возняка) – це саме та субстанція, на основі якої можна будувати нефальшиву систему цінностей, спільну для всіх фрагментів сучасної України, іншими словами – національну ідею (термін, який уже встигли спаскудити політики, до речі, як і все решта, до чого вони торкаються своїми "чистими руками").